Блог | Жінки, яких не помічають
Чому держава мусить повернутись обличчям до сільських жінок
Сьогодні кожна третя українка мешкає в селі. Це приблизно 7,5 мільйонів людей, які порівняно з городянками позбавлені багатьох благ цивілізації та мають цілий "букет" специфічних проблем. На жаль, роками на сільських жінок не звертали уваги та не вважали за потрібне формувати державну політику для їх підтримки.
Все може змінитись в жовтні 2018 року. На запланованих парламентських слуханнях "Запобігання та протидія дискримінації жінок з вразливих соціальних груп" проблемам сільських жінок приділять чільну увагу. Але вже зараз можна окреслити порядок денний в цій сфері, яким мусить перейматися влада.
Для цього ми повинні усвідомлювати, що насправді турбує сільських жінок.
Читайте: Парламент мусить зняти обмеження на працю жінок під землею
Медицина
За даними ООН 48 % жінок, які мешкають у сільській місцевості, не мають доступу до медичних послуг. Проблеми виникають не лише зі спеціалізованими лікарями, але й з первинною медичною допомогою. Часто банально немає до кого звернутись, якщо в населеному пункті відсутня лікарня чи ФАП. Крім того, в селах живе багато одиноких жінок похилого віку. (найбільше на сільських територіях проживає жінок у віці 55 років і старше – 42%, молоді у віці 15-39 років – лише 11%). Вони перебувають в подвійній зоні ризику – ризик захворіти поєднується з неможливістю вчасно повідомити медиків про тривожні симптоми.
Особливо загрозлива тенденція в сфері онкології. Відсутність регулярних медичних оглядів призводить до того, що сільські жінки мають, наприклад, більше шансів захворіти на рак молочної залози, ніж мешканки міст.
Читайте: Нова школа починається з афери, або Як вчителі з агентів змін перетворились на агентів податкової
Участь в житті громади
Дуже в рідкісних випадках жінки очолюють сільськогосподарські підприємства. Між тим, Продовольча та сільськогосподарська організація ООН вказує, що якщо жінки-фермери отримують рівний з чоловіками доступ до ресурсів, продуктивність сільського господарства підвищується на 20-30%. В Україні цей фактор явно недооцінений.
Як правило, жінки потужно представлені у соціальній сфері, але, одночасно, ще не набули однакового з чоловіками статусу як керівники громади. Наразі жінки очолюють 32% сільських рад (найбільше в Київській області, найменше – в Закарпатській). Але одночасно 36% мешканок сіл взагалі не беруть жодної участі в ухвалені рішень на території своїх громад.
Децентралізація та створення об’єднаних територіальних громад, як правило, не підвищує шанси жінки зайняти там керівні позиції. Адже для цього їй слід подолати величезний пласт стереотипів, акумулювати немалі ресурси та проявити неабиякі лідерські якості.
Попри певний прогрес в доступі жінок до ухвалення рішень, потрібно ще проводити активну просвітницьку роботу серед мешканців сіл, а також створювати сприятливий мікроклімат для тих сільських жінок, які готові брати на себе відповідальність.
Читайте: Чужі серед своїх: чому держава мусить простягнути руку жінкам-ВПО
Домашнє насильство
Оскільки сільська громада є більш консервативною за міську, там панує стереотип про те, що факти насильства в родині є приватною справою двох осіб – чоловіка та дружини. В результаті (за даними Фонду народонаселення ООН) сільські жінки більш вразливі до агресії, а 55% жертв ніколи не повідомляє поліцію про ці "інциденти".
Для них набагато складніше втекти від агресора, отримати притулок та розуміння своєї ситуації з боку суспільства. Адже крім фізичної відсутності таких притулків в сільській місцевості та в райцентрах, є ще фактор громадського осуду і він суттєво впливає на поведінку сільської жінки.
Читайте: Чи почнеться Нова Українська Школа з “прописки”?
Трудова дискримінація та подвійне навантаження
В селі загальноукраїнська проблема нерівності в зарплатах між жінками та чоловіками проявляється особливо рельєфно. Розрив складає 15%. Крім роботи за місцем працевлаштування жінка веде ще й присадибне господарство та робить хатню роботу. На це вона витрачає до 4 годин на добу (на 36% більше за чоловіків). Звичайно, ця робота не оплачується й часто в суспільній свідомості сприймається як обов’язкова.
Сільським жінкам важко реалізувати себе в професійній сфері. Соціальна інфраструктура у вигляді дитячих садочків вкрай бідна й поєднувати материнство та роботу практично неможливо. Жінка, таким чином, втрачає економічні позиції, шанси на саморозвиток та реалізацію. Від цього потерпає не тільки вона сама, але й вся громада, якій не вистачає енергії та ініціативності жінок.
Конституція України чітко вказує, що права та свободи не можуть бути обмежені залежно від статі та місця проживання. Ще в 1996 році Україна ратифікувала Стамбульську декларацію із населених пунктів, де, серед іншого, зобов’язалась комплексно розвивати сільські території та враховувати інтереси жінок. Все залишається лише добрими намірами. Україна так і не виробила чітких підходів до вирішення проблеми сільських жінок. Вона воліє їх не помічати, але далі так продовжуватись не може. Розраховую, що активне долучення парламентарів дозволить зробити наше законодавство, нормативно-правову базу та управлінські практики більш гендерно чутливими. Мусимо, нарешті, усвідомити, що життя не обмежується столицею й мільйони українок, які живуть в селах, потребують уваги та підтримки.
