Блог | Відповідь Мілорадові Павичу
Ми познайомилися з нею на економічному факультеті через мого молодшого двоюрідного брата, до слова, переселеного з Києва в Москву, проте чомусь він вважав себе росіянином. Він там вивчав філологію та військову справу.
Вона якраз шукала напарника, аби разом готуватися до екзамену "Економіка. Частина I". Позаяк вона все життя мешкала в Брюсселі, на відміну від мене, приїжджого, у неї була змога займатися у великій просторій квартирі її батьків. Хоча в душі я ненавидів економіку, вона чомусь казала, що я буду видатним економістом, оскільки один мій дурнуватий племінник вважався видатним економістом.
Щоранку я проходив повз її була блискучу автівку, білосніжний "Мерседес CLS-350" відтюнінгований у брабусівському ательє, тоді я знаходив десь поруч якнайважчу каменюку (її так кортіло кинути у "мерс", який фальшиво відбивав сльозливу вуаль сонячних променів), одначе клав її в кишеню, відчуваючи себе впавшим обличчям у лайно свинопасом.
Я не брав з собою ані зошитів, ані ручок, ані підручників, адже у неї було все приладдя, аби займатися тією бісово економікою. Каменюку я тримав у руці, щоб вона з шумом пробудження впала, якщо раптом я задрімаю.
Ми вивчали всю оту хрінотінь протягом всіх днів тижня, крім неділі. Але щонеділі вона вдосконалювала свої знання з екоміки сама, зрештою, я став відставати від неї. Тим не менше, вона робила вигляд, що ми на одному рівні, себто дурила мене. В її хитрих очах голодної лисиці було написано: "Наздоганяй мене. Вчи сам. Не відставай". Вголос вона того не казала, а її очі казали: "Кожен хробак має сам проїдати собі дорогу".
У вересні прийшов час здавати іспит. Ми домовились зустрітися й піти на екзамен разом. Вочевидь, вона хвилювалася, коли я не з’явився ні на зустріч, ні на іспит.
Невдовзі ми якось випадково зустрілись у фойє університету. І з поглядом, від якого розбиваються дзеркала, вона, як не дивно, запропонувала мені разом з нею готуватися до іспиту "Економіка. Частина II". Ми знову навчалися, їли незвичну для мене європейську їжу, знову я відставав, знову домовилися про зустріч напередодні екзамену. Проте я не прийшов.
В зв’язку з поспіхом я забув в її квартирі свої зошити, в одному з яких вона знайшла ненароком залишену мною залікову книжку, звідки прочитала, що я насправді і не мав здавати економіку, що я навчаюся на іншому факультеті, де вчасно здав всі екзамени. Вона миттю кинулася до брудної кімнати, яку я знімав востаннє разом із студентами з Грузії та Молдови. Та мене там вже не було. Вона сіла в свій "Мерседе" й поїхала до мене в Бердянськ Запорізької області.
В сутінках вона під’їхала до мого дому. Він знаходився, на березі Азовського моря, двері були відчинені, поряд з будинком стояв великий білий бик, прив’язаний до палі, що стирчала із землі, а на палю була одягнута буханка свіжого хліба. На ліжку, спиною до вікна лежала молода оголена особа з довгим волоссям і тілом, опаленим сонцем, прикрита подертою солдатською ковдрою.
Коли дівчина на ліжку повернулась, гостя помітила, що в ліжку не жінка. Там лежав я, жуючи свої вуса, просякнуті медом - то була моя вечеря. Я запросив її. Вона отримала на вечерю голову оселедця, цибулину і дві скибки сала: одну для себе, іншу - для своєї відбитої у дзеркалі душі.
Опісля вона підійшла до ікони й спитала мене, що це таке. - Телевізор, -відповів я. – Або ж, іншими словами, вікно в той світ, де користуються математикою, котра відрізняється від твоєї.
Як це?
Зовсім просто: механізми, літаки, автівки, торгові схеми, створені на основі твоїх квантитативних математичних розрахунків, опираються на три елементи, що їх ніяк не можна облислити. Я не скажу тобі їх, скоро ти сама зрозумієш.
Вона зачаровано дивилася на білого бика, на що почула від мене: У мене теж є "Мерседес", он він, відтюнінгований українською природою, дивиться на тебе...
Вона згодилась прокататися на ньому смужкою берега. Ми сиділи на спині бика, який бік двома ногами у воді, двома-у піску. Коли я почав її роздягати, вона спочатку здивувалася, її речі одна за одною падали у бурхливе море, хвилі відносили їх далеко-далеко. Згодом вона неслася вже верхом не на бику, а на мені. Бик під нами робив те, що мали б робити ми, і вона перестала відрізняти, хто приносить їй більшу насолоду - я чи він.
З часом вона усвідомила, що білий бик біжить безпосередньо в море, де б хвилі роз’єднали мене і її. Чомусь їй хотілося, аби я втопився. Але я залишився живий, а вона потонула...
Безпереспективно йдучи на дно, відчуваючи наближення смерті, вона здогадалася, чому я ледве не щодня приходив до неї займатися огидною для мене економікою. Мені, бідному й нещасному, був потрібен хоч якийсь харч у чужому середовищі. Мене звали Україна, її ім’я - Європа.
