У Львові судитимуть "Тюрму"?

Із минулого року «Тюрма на Лонцького» - одна з головних туристичних принад Львова. Музейний комплекс, який у минулому столітті використовувався як політична в’язниця польським, німецьким та радянським режимами, має чималу популярність серед гостей міста. Минулої неділі авторові цих рядків випала нагода побувати в музеї. На вході зустрівся з відвідувачами із Санкт-Петербурга, на виході – з німецькими туристами.

Музей має завдячувати своєю популярністю в тому числі й Службі безпеки України. Торік довкола музею спалахнув скандал: директора «Тюрми на Лонцького» Руслана Забілого затримали за підозрою в підготовці до розголошення державної таємниці, було порушено кримінальну справу. За цей час справа не прояснилася. СБУ провела нову серію допитів. Але про успіхи розслідування – не повідомила.

На допит йде увесь музей

Минулого місяця СБУ допитала у цій справі всіх працівників Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрми на Лонцького». «Співробітники СБУ були толерантними. Жодних ексцесів не було», - розповів «Обозу» Руслан Забілий. Хоча у вересні минулого року все було трішки брутальніше: тоді Забілому порадили займатися історією не в архівах, а в школі – учителем... Цього разу директора музею не допитували.

Руслан Забілий здивований, що свідками у справі було залучено звичайних працівників «Тюрми на Лонцького». «Мені дивно, коли допитують музейного доглядача, який не те що не причетний до державної таємниці, а й не має жодного стосунку до історичних документів чи виготовлення звичайної експозиції. Робота із документами не входить у посадові обов’язки переважної більшості працівників музею», - зазначив пан Руслан.

Забілий стверджує, що порушена кримінальна справа – це тиск на істориків. «Ми бачимо, що вектор державної політики щодо національної пам’яті розвернувся. Як історику мені здається, що він стає більш проросійським. Сучасна влада не толерує проблему з’ясування істини в історії України минулого століття. Кримінальна справа – це попередження, що займатися темою визвольного руху - невигідно», - вважає історик.

Служба безпеки України утримується від коментарів. Справа засекречена. Якщо журналісти прагнуть отримати інформацію, там радять надсилати інформаційні запити.

Коротко про суть справи. Руслана Забілого було затримано на київському вокзалі 8 вересня 2010 року. В нього вилучили ноутбук і два жорстких диски. Було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу – «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю». Через кілька днів після цього в музеї провели обшук, вилучили комп'ютерну техніку та носії інформації.

Голова Служби безпеки Валерій Хорошковський повідомив на прес-конференції, що частина документів, якими оперував директор музею, не були розсекреченими. Хорошковський доповів, що серед матеріалів були документи, які стосувалися порівняно недавньої історії (70-ті роки). Голова СБУ зауважив, що деякі особи, котрі фігурують у тих документах, «на сьогоднішній день серед нас». Оскільки матеріали зачіпали чужі долі – їх не можна було розповсюджувати без відома згаданих осіб або їхніх родичів, заявили у спецслужбі.

Є підозри – нема підозрюваного

Невдовзі виповниться рік, як було порушено кримінальну справу. Водночас, у ній досі нема осіб із юридичним статусом підозрюваного. Сам Забілий проходить у ній як свідок.

Експертиза вилученої техніки все ще триває. Принаймні, електронні носії досі не повернули власникам... Фахівцям Служби безпеки треба дослідити, чи є серед досліджуваних документів такі, що містять державну таємницю. Це перший стовп, на якому має будуватися справа. Адже якщо нема таємниці – то очевидно, що неможливо говорити про відповідальність за розголошення державних секретів.

Хорошковський заявив, що слідство має на меті знайти осіб, для яких призначалася «пікантна» інформація. Однак, судячи з того, що працівники СБУ кинулися допитувати рядових працівників «Тюрми на Лонцького» - слідів кінцевого споживача секретної інформації не видно. Це ще один стовп, на якому мало б триматися розслідування: без осіб, які начебто вишукували потаємні архіви, неможливо стверджувати про злий умисел Забілого.

Отже, слідству треба довести, що в документах, виявлених у Забілого, містилася державна таємниця. І друге - що він готувався її розголосити, у даному випадку - передати матеріали стороннім особам.

Таємно, секретно… Що ж насправді?

Сам Руслан Забілий стверджує, що він не оперував документами із державною таємницею. «В архіві СБУ я працював із документами радянської доби, які були у вільному доступі. З ними працювало багато інших істориків, у тому числі й з-за кордону. Теоретично я навіть не міг тримати у руках документи із державною таємницею», - каже з цього приводу Руслан Забілий.

При цьому Забілий відстоює думку, що грифи, накладені за часів СРСР - «сєкрєтно» і «совєршенно сєкрєтно» - не трансформувалися в українські грифи «таємно» й «цілком таємно». «Йде плутанина радянського грифу «сєкрєтно» і українського «таємно», - розповідає Забілий. - Якщо йдеться про державну таємницю України, то треба говорити про документи із грифом «таємно». Але я не працював із цими документами, більше того, вони доступні далеко не кожному працівнику тієї ж СБУ. Але ми говоримо про історичні документи, які не мають грифу «таємно» - лише «сєкрєтно». Це грифи неіснуючої держави. Україна не брала на себе якихось зобов’язань щодо охорони грифів СРСР».

«Обоз» звернувся за коментарем до керівника галузевого архіву СБУ Сергія Кокіна з проханням прокоментувати, чи може міститися державна таємниця в історичних документах, що мають секретні грифи радянської доби. Він заявив, що існує одна підстава, яка дозволяє зарахувати такі матеріали до числа тих, які містять держтаємницю: «Є звід відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідно до нього, грифи секретності можуть зберегтися на документах про співпрацю на конфіденційній основі з органами безпеки, які проводили оперативно-розшукову діяльність. Лише ця підстава дає можливість для збереження цих грифів». Інакше кажучи, йдеться про персональні дані співробітників органів безпеки або осіб, які з ними співпрацювали.

Відповідаючи на питання, чи у випадку Забілого йдеться саме про такий тип документів, Сергій Кокін відповів: «Я не обізнаний із цими деталями. На жаль, не можу вам нічого сказати… Але я розумію, що відповідно до тих критеріїв, про які я вам казав, що, мабуть, таки так, саме про це йдеться».

«Якби там була таємниця – відразу висунули б звинувачення»

Одне з ключових питань, довкола якого обертається справа, - чи були серед документів Забілого таємні документи, котрі не пройшли процедуру розсекречення? Можна скільки завгодно називати ці грифи радянськими, не відповідними українському «таємно»... Та якби серед цих матеріалів знайшлася державна таємниця - тоді будь-якому науковцю довелося б непереливки.

Служба безпеки стверджує, що в базі Забілого були не розсекречені архіви. Про це Хорошковський заявив у перші дні після затримання історика. А сам Забілий наполягає на тому, що він працював лише з відкритими даними. «У мене не було не розсекречених документів на носіях. Якби я спробував добратися до не розсекречених документів, я би з того архіву вже не вийшов. Проникнення сторонньої особи в архівосховище – це вже кримінальна справа не тільки для того, хто туди пробрався, але й для персоналу, що обслуговує архівні фонди», - прокоментував Забілий.

Правозахисник Євген Захаров підтримує точку зору Забілого. Керівник Харківської правозахисної групи сумнівається, що директор «Тюрми на Лонцького» мав доступ до державної таємниці, зокрема, до персональних даних негласних агентів або працівників органу безпеки. «Я думаю, що в Забілого таких речей просто не могло бути. Якби вони були – справді йшлося б про злочин. Його відразу б обвинуватили й віддали до суду. Тоді проблем із цією справою не було б. Це очевидно», - зазначив Захаров у коментарі «Обозу».

«Взагалі, якби всі документи радянського періоду переглянули, якби розсекретили ті, які не можуть становити державну таємницю України, знявши грифи «сєкрєтно» та «совєршенно сєкрєтно», а особистим справам негласних агентів і співробітників надали грифи таємності відповідно до українського закону про державні таємниці, справа взагалі би не виникла» , – вважає правозахисник.

Євген Захаров звернув увагу, що у вересні, коли скандал перебував у розпалі, Валерій Хорошковський говорив на прес-конференції про інформацію іншого типу – розсекречені документи з конфіденційною інформацією. «На прес-конференціях йшлося про те, що розсекречені документи не можна публікувати без будь-яких обмежень, бо там є конфіденційна інформація про особу. Але питання доступу до таких документів і розголошення державної таємниці – це різні речі! Ніде в світі нема такого, щоб до матеріалів цього типу був повний доступ. Завжди існує колізія між правом доступу до документів і правом фігурантів на приватне життя, і вона вирішується в різних країнах по-різному», – зазначив голова Харківської правозахисної групи.

Для прикладу Євген Захаров розповів, що в документах КДБ, зокрема, містилося багато неприємної інформації: хтось із фігурантів міг допустити підлість чи, може, слабкість – це фіксувалося в матеріалах. Відтак, у архівах знайдуться дошкульні рядки про деяких сучасників, у тому числі й про відомих осіб... Бувають вигадки: наприклад, про подружні зради, інтимні зв’язки, участь певної особи у зґвалтуванні. «Очевидно, що люди можуть виступати проти розголошення цих даних. Але державна таємниця тут ні при чому!», - відзначає Захаров.

Керівник Харківської правозахисної групи вважає, що ситуація, яка склалася внаслідок порушення кримінальної справи, - абсурдна. «Я не розумію, навіщо було порушувати цю справу. Очевидно, тут керувалися іншими мотивами…», - припустив правозахисник.