Топ-темы:

Країна нестійкої ідентичності: до річниці обрання Зеленського

Країна нестійкої ідентичності: до річниці обрання Зеленського

ВТОМА ВІД САМИХ СЕБЕ

Безумовно, ми всі українці. Однак розуміємо це по-різному. Для одних українець – це лише той, хто цим пишається та послуговується винятково українською мовою. Для інших – той, хто просто має український паспорт. А для декого – це узагалі якась туманність, яка й не відомо чи є.

На цьому різнорозумінні грає наш головний ворог – путінська Росія. Власне, вона його навіть щоразу по-новому створює. А потім по-новому використовує. Ось як і зараз, коли після виборів 2019 року ідентичність українців проходить чергові самовипробування.

Війна з Росією, яка неминуче мала трапитися і яка трапилася 2014 року, уперше призвела до масового, підкреслюю, масового сплеску справді української ідентичності – з повагою до мови, історії, з мріями про спільне колективне майбутнє тощо. Тобто війна спричинила до сплеску само- та взаємоповаги українців та дала взірці правдивого героїзму, що їм може заздрити будь-яка "стара" нація.

Однак самого лише спротиву агресору для культивування сталої самоповаги виявилося замало. Потрібна була історія успіху. У нашому ж випадку, як це не парадоксально, успіх безвізу, напівсформована ідентичність та особливості вдачі українців створили історію сумніву.

Поясню. Безвіз став для мільйонів українців унаочненням прірви, що зяє між омріяним західним світом та нами. У інфраструктурі, культурі, дорогах, спілкуванні, навіть манері водіння та паркування автівки. Та й ще у безлічі ознак. Вертаючи домів після відвідин ще донедавна недосяжного "шенгену", – порівнюючи, співставляючи та обмірковуючи, - багато українців зробили висновок про марність боротьби: мовляв, і влада у нас не така, і народ не такий і все одно ніколи нічого не зміниться.

Наслідком таких висновків стали еміграція для одних та зневіра для інших.

Водночас, Путін та усі солдати російської пропаганди, розуміючи вразливість будь-якої демократії, а особливо української в умовах внутрішньої боротьби усередині партії Майдану та російської же зовнішньої агресії, зробили ставку на брехню як інструмент, але також і на зневіру та розчарування як на реальне явище серед українців.

Добрий десяток телеканалів, що прямо чи завуальовано ретранслювали позицію агресора по політичних, економічних та особливо гуманітарних питаннях, отримали свого глядача серед українців зневірених, розгублених, а часто і обізлених. Злість перетворилася на ненависть до влади. А потім і на тихе несприйняття усього, що влада пропонує. У такий спосіб Росія домоглася головного для себе – дифузії цінностей Майдану, Опору, Гідності, узагалі, демократії як такої. Звісно, не серед усіх, але серед багатьох українців.

Однак такі російські технології, аби бути успішними, передбачають ще один інгредієнт: українську вдачу. Яка безумовно не є строгим поняттям, однак, погодьтеся, вона існує. І коріниться у любові до повної свободи, аж до безвідповідальності, прагненні усамітнитися від надокучливої дійсності на своєму ментальному хуторі, а у всіх негараздах звинуватити будь-кого іншого - від сусіда до президента - аби лиш не себе. Не дарма ж отаманщина - не героїзм тих Отаманів, що прагнули порядку та об’єднання, а саме "отаманщина" – є однією із наших внутрішніх візитівок, а легенда про махновську вольницю дотепер хвилює багатьох із нас.

Технологія постмайданної російської пропаганди побудована із врахуванням цих наших рис і тому вона частково дала плоди. Однак вона ніколи б не була результативною, якби їй не підспівували усі місцеві олігархи. Саме тому російську політтехнологію щодо України правильно буде називати російсько-українською.

Плодом масової зневіри, суспільної самозневаги та російсько-українських технологій і став Зеленський як президент. Точніше, навіть не Зеленський, а явище його перемоги на виборах.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ

Колись давно – у 19 столітті – німецький філософ Гегель ствердив: усе дійсне є розумним та усе розумне є дійсним. Саме у такому ключі і слід розглядати перемогу Зеленського на минулорічних виборах. Більше того: її не могло не бути. З огляду на ті соціопсихологічні обставини, що я їх виклав вище.

Його перемогу можна розглядати і як демарш зневірених, і як недовіру чи навіть ненависть до старих еліт, і як втому від самої навіть думки про потребу боротися за Україну, і як проросійський реванш, і як усі ці чинники разом узяті.

Однак, як на мене, парадоксальним чином перемога Зеленського для проєвропейської України дала декілька позитивних речей.

По-перше, вона унеможливила прямий фронтальний реванш проросійських сил, каналізуваши невдоволення більшості "м’яко" проросійських виборців у голосування за кандидатуру фронтмена "95кварталу".

По-друге, вона продемонструвала, що частина українців з нестійкою ідентичністю, яких, як вважається, стомила проукраїнська риторика, все ж при цьому на є автоматично прихильниками російського реваншу: здебільшого, вони просто вважають мову, історію, національну пам’ять, навіть єдину українську церкву другорядними і для себе життєво неважливими питаннями.

По-третє, вона стала викликом для питомо проукраїнських сил, адже, як казав незабутній Валерій Васильович Лобановський, – "гол - це завжди чиясь помилка". Це означає, що проукраїнські сили отримали шанс переосмислити епоху 2014-2019 у тому числі як епоху, яка народила Зеленського-політика. Чому вона підготувала саме "позасистемного" Зеленського, а не, приміром, другий термін Порошенка чи обрання когось іншого із національного табору – це питання, у відповіді на яке і перебуває ключ до розуміння алгоритму майбутнього країни.

Безумовно, цей алгоритм визначається зовнішніми обставинами та внутрішніми настановами. Унаслідок дій або, навпаки, бездіяльності президента Зеленського обидві ці складові зазнали суттєвих змін: західний світ більше не бачить гострої переконаності українських лідерів у фундаментальній справедливості своєї країни та цинічній незаконності дій агресивної Росії. На дипломатичному фронті панують млявість, невиразність та страх самостійних рішень. Відтак дедалі більше західних лідерів вдаються до формальних та неформальних реверансів у бік путінської (навіть путінської!) Росії.

Однак ці не вигідні Україні зміни обумовлені настроями самого Зеленського. Сумнозвісні "12 кроків на зустріч миру", оприлюднені на Мюнхенській безпековій конференції нібито без відома офіційного Києва, майже у кожному пункті містять пропозиції чи бачення, так чи інакше уже підтримані або Зеленським, або представниками його партії, або призначеними ним посадовцями.

Мабуть найскандальніший – 12 пункт - про "новий діалог про національну ідентичність" уже сповна взятий на озброєння президентом та його партією: мовне законодавство перед загрозою ревізії у парламенті, політика національної пам’яті втратила цілісність та наступальність, а усі питання української ідентичності у різний спосіб знято з порядку денного нової влади.

Фактичне ж політичне визнання так званих днр/лнр через прагнення створити разом із їхніми так званими "повноважними"(?!) представниками Консультативну раду на паритетних з Україною засадах, по суті є втіленням якщо не букви, то вже точно проросійського духу цих "12 кроків".

Отже, внутрішні настанови влади та зовнішні обставини, у яких вона діє, є взаємопов’язаними речами, значною мірою самою владою і створеними. Вони сповна ілюструють її фактичний перехід на позиції поступового, але неухильного перегляду проєвропейського курсу епохи "після Майдану" та підготовку до сумнозвісної "багатовекторності". Яка насправді завжди була лише риторичною ширмою, що приховувала реально проросійський курс у економічній, гуманітарній, а відтак і зовнішній політиці.

Проте, роки після Майдану зовсім не були на марне. Вони витворили також і тип нового українця, який ніколи не погодиться, по-перше, на роль статиста, а, по-друге, на нове російське домінування в Україні. Цей факт означає, що спротив реально проросійській політиці Зеленського буде зростати. І з огляду на українську традицію прямої демократії у вигляді Майдану, цей спротив, швидше за все, буде результативним.

З огляду на це, важливішим стає навіть не запитання "Які наміри Зеленського?", бо вони уже цілком зрозумілі. Найважливішим стає запитання "Що буде після Зеленського?"

ПІСЛЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО

Я назвав цю статтю "Країна нестійкої ідентичності". Дещо провокативно, згоден. Особливо для тих українців, що для них, як і для мене, більш незламної ідентичності, ніж українська, взагалі не існує на земній кулі.

Однак так думають далеко не усі. Перемога Зеленського є водночас підтвердженням та взірцем технологічного використання цього факту. Бо за нього проголосували у тому числі ті, хто ще вчора розмальовував паркани у синьо-жовті кольори та із щирою переконаністю неофіта твердив про "крутість" української нації та охоче співав кричалки про Путіна. Ті, хто не послуговувався щодня українською, але у кому прокинулася повага до цієї мови та навіть відчуття її як окремої та серйозної речі, яка є просто необхідною для перемоги у війні з російським агресором. Як і ті, хто на тлі колективної енергії Майдану, відкрив для себе цілий пантеон національних Героїв, якими можна пишатися та імена яких під час Революції колективно промовляли усі навколо.

Однак багато із таких людей вже за декілька років після Майдану транслювали навколишнім своє розчарування, кляли владу і Порошенка як її уособлення, та вже не згадували свій зовсім нещодавній національний романтизм. Пізніше, спільно з тими, хто взагалі індиферентно ставився до української ідентичності, ось ці зневірені та роздратовані склали кістяк виборців Зеленського. Давши нам зриму ілюстрацію "нестійкої ідентичності".

Зауважу, що ненависників влади та Порошенка як її уособлення, було чимало й серед тих, хто проголосував на останніх виборах за Порошенка. І це не парадокс, а ілюстрація "стійкої ідентичності", яка для таких людей була і є головним мотивом будь-якого політичного вибору.

Проте зараз, коли Зеленський-президент по суті став як зразком, так і рупором ось цієї нестійкої ідентичності, демонструючи цілковиту байдужість до українських питань, відбувається поступове прозріння тих, хто думав, що "не політик", здобувши владу, сконцентрується винятково на справі поліпшення їхнього добробуту. По мірі зростання роздратованості тепер уже Зеленським, в серцях і головах таких українців відбуватиметься й реабілітація української ідентичності, важливість якої для них, як вони гадали, було нібито вбито минулою владою.

За суспільною логікою, ці процеси завершаться новими протестами, новим сплеском української ідентичності та новою перемогою українських сил. Однак що треба робити, щоб такі перемоги не ставали для цих сил предтечею нових неминучих поразок?

Викладу свою версію. Україна не сама у світі. Вона вплутана разом із іншими народами у весь клубок глобальних світових проблем. Вона не поза пандеміями, глобальним потеплінням, кризою світового капіталізму, вона не поза явищем тотальної недовіри народу до влади навіть, а можливо й понад усе, у розвинених та благополучних країнах. Україна також не поза світовим розподілом трудових ресурсів, не поза проблемою світової міграції - легальної та нелегальної, - як і не поза проблемою актуальної потреби у екологічній, а не лінійно-витратній, економіці. Словом, усе, що стосується світу, стосується й України.

Тому ми не складемо гідної конкуренції у світі, якщо будемо зациклені винятково на самих собі. Нам потрібні ті, хто поведе країну до регіонального лідерства, а у деяких справах і до лідерства глобального. Умовно кажучи, нам потрібна спілка націоналістів та програмістів. Прагматиків та романтиків. Фізиків та ліриків. Нам потрібні ті, хто знищить нестійку ідентичність. Потрібні системні люди, що можуть і хочуть любити Україну. Можуть, хоча б тому, що тут народжені. Хочуть, бо усвідомлюють - є за що і є для чого!

Натомість, ми постійно у крайнощах. Бо технократ у нас - це як правило той, хто про культуру та "високі матерії" нічого не знає і знати не хоче. А коли хтось із десіжнмейкерів найвищого рівня на цих матеріях і знається та прагне їх врахування у діяльності влади, він обов’язково буде звинувачений у відсутності уваги до економіки та розвалі промисловості.

Нам же потрібен синтетичний підхід, який відобразить розуміння України як складної системи. Яка в умовах російської агресії не виживе без культивування національної ідентичності, однак так само не виживе й без якомога глибшої зануреності до глобальних процесів. Шляхом участі у них через практику успішних людей, які чують себе українцями.

Це правда, що з кожним ключовим етапом Україна стає дедалі більш українською. Так було після Революції на граніті, Референдуму про Незалежність, після Помаранчевої революції та Революції Гідності. Усупереч путінським сподіванням, російська агресія 2014 року не знищила українську ідентичність, а навпаки, стала гігантським поштовхом для її відродження та утвердження національної самоповаги українців.

Однак темпи зміцнення української ідентичності не можуть задовільнити потреби України як у лідерстві, так і у виживанні. Саме тому Україна після Зеленського повинна забезпечити нарешті незворотність процесу усвідомленого повернення українців до своєї ідентичності. Зрозумівши, що забезпечити цю незворотність може лише створення умов для прагматичного успіху українців у сферах, які турбують не лише нас, але й увесь світ.

Ясно, що ключем до створення таких умов може бути лише синергетичний підхід, запропонований новими силами. Але новими не в сенсі "нових облич" - позаяк цей вираз практично став іншою назвою професійної некомпетентності, - а у сенсі новизни ідей, що ними мають бути запропоновані. Однак новим силам треба буде здолати ключовий виклик: сумістити політичну платформу української ідентичності із практичною реалізацією ідей, що суголосні глобальним викликам, в умовах яких живе Україна. До того ж сумістити так, щоб згодом забезпечити лідерство України у цілій низці актуальних для світу питань: від органічного сільського господарства до ІТ-іновацій.

Той, хто справді побачить та вірно зрозуміє цей виклик і дістане умови для ідейного домінування в Україні майбутнього. У яку особисто я продовжую вірити.

Надруковано у інтернет-виданні "Збруч" 8 квітня 2020 року

Подпишись на Telegram-канал и посмотри, что будет дальше!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Поделиться в Facebook