Поголів`я голів

Першим головою Верховної Ради України, як і першим президентом нашої держави, був Леонід Макарович Кравчук. Заступив на посаду Кравчук 23 липня 1990 року, а це означає, що такий важливий акт, як Декларація про держаний суверенітет України, був прийнятий ще до його спікерства.

Натомість інша чаша не оминула Кравчука (як і необхідність зробити свій вибір на користь однієї чи іншої сторони) – мова про події серпня 1991-го, путч ГКЧП у Москві, проголошення суверенітету України, прийняття перших актів незалежної держави тощо.

Про ті роки, як і про роль, яку відіграв у них Кравчук, можна розводитися безкінечно. При цьому оцінки подій будуть діаметрально протилежними. Сам Леонід Макарович, торкаючися спроби московського перевороту, у властивому йому заколисуючому тоні говоритиме неквапно і мудро про те, як він став на заваді введенню російських танків до Києва, як зберіг і Верховну Раду, котру роздирали внутрішні конфлікти, і державу в цілому.

А от одвічний опонент Кравчука іще по парламенту І скликання – Степан Ількович Хмара – навпаки, звинувачуватиме любителя ходити між крапельками у подвійній (якщо не потрійній) грі, у підлабузництві до Москви, у заграванні з тоді ще дуже потужною комуністичною більшістю Верховної Ради.

Найкращим спікером "усіх часів та народів" особисто для Хмари є нині покійний (помер у 1994-му) комуніст Володимир Антонович Івашко, попередник Кравчука у парламенті УРСР. Попри різні ідеологічні позиції, Хмара щиро поважав Івашка за розум, принциповість і тому подібний набір якостей – так, принаймні, випливає зі слів самого Степана Ільковича.

До речі, відставка Івашка у 1990-му супроводжувалась першими в історії Верховної Ради ексцесами. Доти спокійно-сонна ВР, як і будь-який інший парламент радянської республіки, не знала жодних емоційних сплесків.

…Пригадується, як газета "Сегодня" колись писала про те, що у ще одного депутата-довгожителя – Ярослава Кендзьора – є пристрасть фіксувати на плівку всі гарячі події на Грушевського, 5. Десь в анналах Кендзьора, напевно, зберігається, і зйомка того дня, коли у відставку подав Володимир Івашко.

За такі моменти слід чіплятися теперішнім історикам, доки живі безпосередні свідки подій, доки час і вічність не примирили вчорашніх ворогів. "Уж ветер стелится, уже земля в росе / уж скоро звездная застынет в небе вьюга, / и под землею скоро уснем мы все, / кто на земле не давали уснуть друг другу…".

…І не давали заснути, і жбурляли один в одного мікрофонами, і робили інші капості… У 2008-му відеокамеру Кендзьора розіб`є інший розлючений спікер – Олександр Ткаченко. Але між Ткаченком та Кравчуком в канву історії вплетені іще двоє достойників – Плющ та Мороз.

Отже, Іван Степанович Плющ. Ставав спікером двічі – у 1991-му (коли Кравчук, припинивши своє членство в КПУ, подався у президенти країни – як беспартійний пошукач, і виграв вибори) і у 2000-му. Перше головування Плюща нічим особливим не запам`яталося. Хіба що традиційним покрикуванням "вимкніть третій мікрофон!" та феноменмально кострубатою мовою спікера.

По мовній безграмотності Плюща, не втерпівши, пройшовся ще один депутат з довгим послужним списком (в минулому – нацдем-мажоритарщик, а нині – БЮТівець) Юрій Гнаткевич. У 1992 році, писав Гнаткевич, Верховна Рада закупила та роздала депутатам і їх помічникам тисячу примірників маленького орфоепічного словничка.

В Раді збірочку того, як НЕ ТРЕБА говорити, ніжно називали "словником плющизмів", іронізує Гнаткевич. Чому? Та тому, що "усі пам`ятають колоритний суржик уродженця Чернігівщини Івана Плюща, яким він засівав через "мікрохвон" усю Україну: "Доброго ранку, шановні депутати. Як ви помните, вчора утром ми з вами договорилися сьодні розминку не проводити", – нагадує декотрі з перлів Плюща Гнаткевич.

Як слушно зауважували коментатори, негаразди з мовою представники правих сил Плющу б іще пробачили, якби він розділив їхню власну позицію під час здобуття Україною незалежності. "Міцний селянський розум" Плюща не раз давав збої і не завжди тонко вловлював кон`юнктуру дня сьогоднішнього, проте Івану Степановичу завжди вдавалось лишитися на плаву.

Приміром, у 1994-му він навіщось подався у президенти України, і, звичайно ж, вибори програв. Але при цьому не посварився з більш сильним суперником – Леонідом Кучмою, і не дозволив собі жодного випаду проти чинного глави держави. За що й став спікером вдруге – у 2000-му, коли "меншовики"-розкольники під проводом Олександра Ткаченка (див. нижче сюжет про нього) мало не довели сердечного Леоніда Даниловича до передчасного розпуску парламенту ІІІ скликання.

Після того, як 21 січня 2000 року 239 депутатів від пропрезидентської більшості проголосували в Українському домі за відставку голови ВР Ткаченка, а згодом вручили спікерську "булаву" Івану Плющу, останній жодного разу не підвів свого патрона.

На початку 2001-го він слухняно підписав спільну з Леонідом Кучмою та Віктром Ющенком (тодішнім прем`єр-міністром) відозву, котрою затаврував учасників акції "Україна без Кучми" як фашистів тощо ("Обозреватель" нещодавно згадував ті події).

Він і надалі був би не менш слухняною маріонеткою, аж тут (себто у 2002-му) грянули чергові парламентські вибори, і Іван Степанович Плющ пішов з Ради разом з усім депутатським корпусом.

Пішов, втім, щоб повернутися у лави парламентарів – тепер вже членом команди Віктора Ющенка. У 2008-му, подейкують, Ющенко влаштував справжню істерику, вимагаючи повернення Плюща на посаду спікера і погрожуючи – у разі невиконання його вимог – ще раз достроково розпустити Раду. Але в третій раз Плющ спікером вже не став.

Ніхто з очільників Верховної Ради не сідав у це крісло три рази. Декому (Плющу, зокрема) пощастило стати двічі спікером, а декому – як одному з наших наступних героїв, Олександру Ткаченку – цілком вистачило і одного разу.

Але до Ткаченка головою Верховної Ради (у 1994-1998 роках) був Олександр Олександрович Мороз. Це була перша "ходка" Мороза у спікери. Її ми з чистою совістю залишимо поза увагою. Парламент ІІ скликання був суто мажоритарним, в ньому все ще домінувала прокомуністична більшість – ряд особливостей тодішнього парламентаризму не давав розгорнутися певним сценаріям, які стали відзнакою його стилю у майбутньому.

Щоправда, на першу каденцію Мороза припала така надважлива подія, як прийняття Конституції України, одним зі співавторів якої і виступав Сан Санич. Чи не тоді й почалося поступове набирання Морозом балів суспільної значимості – мало-помалу, step by step, і на президентських виборах-1999 з лідера Соцпартії постав серйозний конкурент тодішньому президенту Кучмі.

Конкурент, якого намагалась скомпроментувати буцімто причетністю до буцімто замаху на дорогоцінне життя екс-соратниці Мороза Наталії Вітренко. Конкурент, якого вдалося певною мірою радикалізувати. А відтак – зробити майбутнім опозиціонером, володарем плівок Мельниченка і одним з облич "касетного скандалу", учасником акції "Україна без Кучми" і "Повстань, Україно!".

Якщо у межичассі кінця 90-х та початку 2000-х років Олександр Мороз працював на своє ім`я, то у 2006-му, під час чергової коаліціади-спікеріади, він примудрився втоптати це саме ім`я у безпросвітне багно. Добро б іще, якби з подальшою користю для самого себе – ні, користі зі своїх дій Мороз не мав жодної; його, як сказав би д`Артаньян за шаховою партією у герцога Рішельє, погано зустріли ТУТ і не зрозуміли ТАМ…

Словом, Олександр Олександрович Мороз програв все, що можна було програти, і тим наблизився за шкалою невдач до іншого безсумнівного лузера – Віктора Андрійовича Ющенка, котрий 2 квітня 2007-го проголосив дострокові вибори до Верховної Ради, поклавши край солодкому, але короткому тріумфу Мороза.

Вочевидь, зайве нагадувати, що саме сталося у 2006-му: "помаранчеві" сили затіяли робити коаліцію, зійшовшись на тому, що премєр-міністром України буде Юлія Тимошенко, а спікером парламенту – Петро Порошенко.

Сан Санич вирішив всіх перехитрувати, і як Пилип з копонель вискочив із власною кандидатурою на посаду голови ВР. "Поманаранчеві" образились. А Морозу допомогла посісти омріяне крісло нова коаліція, до складу якої увійшли "регіонали", соціалісти та комуністи. У підсумку Мороз пробув спікером трохи більше року – його друга каденція тривала менше, ніж у ще одного персонажа – Олександра Миколайовича Ткаченка.

Ткаченко обіймав посаду голови ВР з липня 1998-го по січень 2000-го. Історія Ткаченка тісно переплетена з долею Мороза: після парламентських виборів 1998 року Кучма докладав усіх зусиль, щоб заблокувати обрання головою Верховної Ради свого суперника ОлександраМороза.

Виснажлива "спікеріада" тривала майже два місяці і завершилася обранням Олександра Ткаченка. Заміщення всіх інших ключових посад в парламенті здійснювалося вже під впливом нового спікера. Першим заступником голови Верховної Ради став комуніст АдамМартинюк, заступником – теперішній кум Путіна Віктор Медведчук.

Комуністи очолили шість комітетів парламенту, соціалісти–два. В Раді активно хазяйнували ліві, що перестало подобатись Леоніду Кучмі. Угода про утворення парламентської більшості містила в собі зобов"язання фракцій добитися відставки всього лівого керівництва Верховної Ради.

У цій ситуації Ткаченко влаштував цілу виставуз метою недопущення голосування щодо недовіриголові парламенту. Згідно з регламентом,для зміни керівництва парламенту був необхідний кворум у дві третини складу депутатів. Кожного разу, коли поставало це питання, ліві партії не реєструвалися. Дні йшли за днями, але сформована більшість не могла легітимізуватися.

Відтак "більшовики" покинули приміщення Верховної Ради і перебазувалися в Український дім на Європейській площі. Меншість депутатів залишилася у приміщенні парламенту, але не могла працювати через відсутність кворуму.

Як вже було сказано, незабаром події, названі "оксамитовою революцією" в Українському домі, привели до спікерського крісла Івана Плюща, що ж стосується Олександра Ткаченка, то для нього цей програш став фактичним кінцем перебування у великій політиці.

Після відставки Ткаченка на парламентський "престол" всадили Івана Плюща, а після Плюща настала черга Володимира Михайловича Литвина. Литвин також двічі ставав спікером, до того ж, він був єдиним, хто відбув дві каденції майже "від дзвінка до дзвінка".

"Перший раз" Литвина припав на багатообіцяючий парламент IV скликання. Чому багатообіцяючий? Та тому, що вперше за 10,5 років існування незалежної України позиції комуністів відчутно ослабли і до складу Ради, карбуючи крок, увійшли лави націонал-демократів – тих, кого через два роки назвуть "помаранчевими".

Як і годиться українським націонал-демократам, свій пречудовий шанс закріпити перемогу вони благополучно втратили. Щоправда, формально більшість у парламенті з опозиціонерів не складалася. Але і провладні фракції не мали чисельної переваги: "Наша Україна" отримала тоді 112 місць, 101 місце було у блоку "За єдину Україну!", 65 мандатів взяли комуністи, 22 – Блок Юлії Тимошенко, 20 – СПУ Мороза та 19 – СДПУ (о) Віктора Медведчука.

Цю клаптикову ковдру можна було смикати у різні боки, що парламентарі, власне, і робили, але у підсумку парламент таки вийшов пропрезидентським, та ще й з прообразами майбутніх "тушок" (тоді їх називали просто перебіжчиками). Ключова посада у ВР – місце спікера – також відійшла ставленнику більшості. Ним став "заєдист" Литвин.

Досидівши в парламенті до кінця каденції (тобто до 2006 року), Литвин, не втрачаючи бадьорості духу, рушив на наступні вибори. І програв їх. За рік по тому – у 2007-му – колишній голова адміністрації Кучми і один з "голосів" на плівках Мельниченка знову спробував сили у парламентських перегонах.

Цього разу виборець, затурканий політичною агітацією, чомусь погодився із тим, що "країні потрібен Литвин". Так Володимир Михайлович вкотре став депутатом, а також – і спікером Верховної Ради.

Але останнє сталося не відразу. Попередником у Литвина-2 був Арсеній Петрович Яценюк. Його призначення на посаду спікера має свою драматичну історію. Втім, драма радше пов`язана з черговою спробою помаранчевих сил створити коаліцію, яка ніяк не хотіла зліплюватись до купи.

Врешті й коаліція зліпилася, але для обрання прем`єр-міністром Юлії Тимошенко не вистачило буквально одного голосу. (Домовленість між коаліціантами полягала в тому, що очільником уряду стає представник БЮТу, а спікер обирається з середовища "нашоукраїнців").

Відтак і Тимошенко вдалося всадовити на "царствіє", а тривала й виснажлива спікеріада завершилась обранням Яценюка. Хоча на той момент НУНС замислювався над кандидатурою і Івана Плюща, і Юрія Єханурова, і – особливо – В`ячеслава Кириленка.

І друзі, і недруги коаліціантів нагадували, що рік тому назад вся помаранчева дружба розвалилась через невміння домовлятися, а плодами цього невміння скористався Олександр Мороз. Тоді, у 2007-му, все буцімто завершилось добре, але мить гармонії була нетривалою.

У 2008-му Віктор Ющенко видав указ про призначення дострокових парламентських виборів, але цього разу до слів президента ніхто не дослухався. Вибори не відбулися, але спікер Яценюк – у зв`язку з тим, що коаліція демократичних сил припинила існування – подав у відставку.

Так настала ера Литвина – другого і, вочевидь, останнього. Хоча несподіваний хід мовою, до котрого вдався спікер, можливо, дає Володимиру Михайловичу шанс знову покласти до кишені піджака омріяну депутатську корочку. Але про це ми вже розповімо у іншому матеріалі.

А поки що, підводячи риску під сказаним, нагадуємо нашому читачу, що "мікс" зі спікерів в українському форматі виглядає так: