За що боролися: три сценарії для сходу

Кримінальна демократія на Донбасі дійшла дуже виразної фази:

- представники "народного ополчення" викрадають мирних людей, відпускаючи їх за викуп;

- на блокпостах перехоплюються вантажні автомобілі та буси, вилучаються, а потім безслідно зникають разом із крамом;

- а останнє нововведення – автомобільний рекет: оті самі "ополченці" серед білого дня зупиняють на вулицях Донецька, Луганська (вже не кажучи про Слов’янськ і Краматорськ) автомобілі і відбирають їх у власників - своїх же земляків: в одних випадках машини зникають у невідомому напрямкові назавжди, в інших – вчорашнім господарям пропонують викупити свій транспортний засіб в адептів Донецької народної республіки.

Я тут уже не говорю про проблеми з постачанням продуктів у магазини, про те, що вже сьогодні значна частина людей залишається без заробітних плат, а через місяць-другий в регіоні взагалі наступить соціальна катастрофа, оскільки значна частина приватного сектору не працює, а досі активний бізнес обсаджений з усіх боків офіційним рекетом ДНР, наче миска з медом - трутнями.

Так зване народне ополчення грабує власний народ - це не кінцевий акт цієї терористичної драми. На наступному етапі оті всі люди з автоматами будуть "ополчатися" один проти одного. Насамперед тому, що на піку активності, коли рух фінансували і Кремль, і місцеві князьки, і за день розбою можна було заробляти грубі гроші, до цих бригад подалося чимало найманців.

Тоді були великі фінанси, відчуття безкарності та ейфорія ймовірної перемоги.

Все це змінилося смертями під час антитерористичних операцій, скороченням фінансування і відчуттям сісти за грати на 15 років за терор проти власного народу.

Ситуація безвиході породжує неминучі конфлікти між вожаками бойовиків (даруйте, лідерами "ДНР"), що перетікають у перестрілки. Тим паче, виникають і "ідеологічні" розбіжності: одному гроші і задачі надходять з РФ, другий – приписаний до "аборигенів", звідси й різність цілей.

Що далі?

Ще один незаконний референдум на території Донецької та Луганської областей?

Насправді, є три шляхи:

Перший – це спроба інтеграції до Росії, війна з центральною Україною. Цей сценарій нереальний, насамперед тому, що в РФ є свої нерентабельні шахти, дороге вугілля та застарілі металургійні заводи. Брати на баланс ще один дотаційний "федеральний округ" їм навряд чи захочеться. Та й частині українських інвесторів "кримінальної демократії" навряд чи кортить йти під Путіна.

Другий шлях – створення сірої зони, за Придністровським варіантом. Це колапс всього бізнесу, відсутність авіасполучення, втеча капіталів, закриття рахунків за кордоном. На додачу, Україна перестає купувати дороге і не дуже якісне вугілля, та й очевидно – метал. Без електроенергії, без інвестицій, без дотацій цей край соціально повернеться в 50-ті повоєнні роки минулого століття.

Є третій шлях – переговори з центральною владою України з виходом на економічну федералізацію регіону. Донбас отримує право обирати власний парламент, який, у свою чергу, формує уряд. Але при цьому регіон живе в єдиному політико-правовому полі, в тому числі – не має права ставити питання про вихід з України. Крім того, в регіон скеровується представник Президента, який має право вето на всі рішення місцевої влади, якщо ті суперечать законодавству країни.

З точки зору цілісності країни це рішення, можливо, і не найкраще. Але за даних умов це, фактично, єдиний вихід із ситуації. Бо реальні терористичні дії прихильників бутафорної республіки можуть тривати ще довго - профінансувати загін бойовиків значно простіше, ніж зайнятися соціалкою навіть невеличкого містечка.

Тим часом завершується ресурс виживання не лише Донбасу, а й усієї країни. Держава зводить кінці з кінцями винятково завдяки підтримці міжнародних донорів, котрі, у свою чергу, виділяють кошти під майбутні реформи.

Країні потрібні реформи. Почати треба з простого: оголосити місячник здачі зброї, а потім під кримінальну відповідальність повинні потрапити усі любителі ходити по вулицях з автоматами і пістолетами. Далі слід позакривати бюджетні дірки, через які витікають гроші з державної скарбниці, особливо якщо говорити про тінізацію економіки (Європа давно вже опробувала модель так званої легкої кримінальної відповідальності за несплату податків: піймали на несплаті відрахувань до бюджету – на півроку до в’язниці); те ж саме стосується і заробітних плат у конверті. Так само слід повернути скасовану при Януковичі кримінальну відповідальність за контрабанду. Зрештою, перелік реформ - це тема іншої публікації.

Антитерористична операція на Сході країни триває, і це правильно. З терористами переговори вести марно, бодай тому, що їхній інтерес полягає в продовженні бойових дій і в нових смертях. Як заявила представник Держдепу США Мері Харф, озброєні проросійські сепаратисти "не представляють приблизно 6,5 млн українців в цих регіонах, тому слід працювати не з озброєними терористами, а представниками місцевих громад і місцевими елітами". Так може з’ясуватися, що представниками місцевих громад виявляться ті ж люди, котрі вчора уособлювали режим Януковича, а нині мають вплив на самих бойовиків. Але в цьому і полягає великий компроміс політики – як мистецтва можливого: значить з ними треба домовлятися. Цього вимагають інтереси України.

Антитерористична операція триває. Але на сьогодні вона не має бути єдиною операцією центральної влади.

Читайте: Компании Ахметова подписали с "ДНР" меморандум о порядке и безопасности