Останнім часом зустрів поспіль декілька статей, автори яких оперують образом Держави яко "Левіафана". Метафора, породжена у англо-саксонській політичній культурі в реаліях 17 століття, стає звичною у наших широтах, і призводить до механічної екстраполяції відповідного розуміння держави та її стосунків із соціумом. Між тим наш місцевий Левіафан, на жаль, принципово різниться від абсолютної більшості подібних "морських чудовиськ".

Залишимо поза розглядом цікаву деталь: образ держави-Левіафана в наших реаліях активно вживають переважно російськомовні автори. Гадаю, це пов’язано з їхнім перебуванням у російському інформаційному полі, адже де-де, а у РФ держава дійсно завжди була та лишається Левіафаном з Левіафанів, там ця Гобсівська метафора 17 століття не лише не застаріла, а набула ще більшої актуальності. Російський Левіафан – вгодований, звик до кривавих жертв, не звик до будь-якого опору чи непокори; він може дозволити собі всі варіанти поведінки від Оруела до Кафки, і досі не відчуває собі жодної загрози – натомість загрожує кожному своєму підданому та всім сусіднім державам. Логічно, що обмежені російським інформаційним полем автори на кшталт Дубинянського чи Казаріна в будь-якій державі вбачають щонайменше "міні-Левіафана", і наперед дивляться на будь-яку державу з підозрою та обережністю. Натомість україномовні автори швидше схильні до протилежної крайності: українці так довго не мали свого власного Левіафана, і так сильно потерпали від Левіафанів – чужинців, що вимріяли свою Державу, от саме з великої-великої "Д", і бояться як вогню будь-якої антидержавної риторики, хай навіть Левіафан дійсно стане ненажерним та загрозливим – аби ж свій…

Між тим сучасна реальність вкрай далека від обох цих концепцій. Західний світ давно вже пройшов шлях "одомашнення" Левіафанів, їх "приборкання" та "дресирування" згуртованим громадянським суспільством. Сучасні Левіафани на захід від нас переважно цілком травоїдні, сумирні тварючки, привчені до роботи по господарству та виховані що тобі той цирковий пудель. З морського чудовиська вони перетворились на корисну худобу, яка тримається відведеного стійла, не гадить де не можна, і головне – добре знає, хто у неї хазяїн. Скандинавські Левіафани чи їх німецький співбрат взагалі виглядають на вихолощених та ручних, Левіафани англо-саксонських країн ще час від часу трохи показують зуби – і зазвичай отримують від соціуму виховного стусана, після чого знову стають чемними та лагідними… Приручення Левіафанів було тривалим процесом, далось ціною чималих жертв та стало одним з лейтмотивів європейської та американської історії 20-21 століть, десь як свого часу доместикація диких звірів стала одним з ключових векторів переходу від палеоліту до неоліту, - і дала не менш значні цивілізаційні наслідки. За характером стосунків між державою та громадянином сучасний західний світ, особливо найбільш "просунуті" країни Північної та Середньої Європи, відрізняється від світу всього лиш столітньої, ба навіть півстолітньої, давнини, не менш ніж Єгипет фараонів від кам’яної доби…

Здавалося б, питання в тому, як нам приручити свого Левіафана, виховати його на зручну та корисну домашню худобу, та не дати йому розростися у кровожерну потвору на кшталт його східної рідні. Це питання дійсно мало б сенс, якби наш Левіафан був живим.

Проблема ж у тому, що ми не маємо справжнього Левіафана – ні хорошого, ні поганого, ні навіть дуже поганого. Ми просто не маємо справжньої держави – натомість маємо її імітацію.

Наш місцевий Левіафанчик мав би народитись 26 років тому, і з того часу або відрощувати та точити зуби та ікла ("Левіафан східної породи"), або ж проходити дресуру, вчитись тягати плуга та робити прикольні трюки ("євро – Левіафан"). Натомість він досі не народився – бо все відведене йому місце досі займає труп попереднього, здохлого Левіафана.

Ми досі живемо у симулякрі держави, або ж у трупі Української РСР. Недолуга назва нашої країни, з одного слова, без уточнень на кшталт "республіка" чи "королівство", на диво влучно відбиває внутрішню суть цього утворення – це назва не держави, а території.

Як показали Майдан та війна, ця територія непогано населена, її населяє таки народ, нація, а не просто випадковий збір всякого люду. Ця нація має досить багато чого – свою культуру, від музичної до політичної, власну інтелігенцію, свої цінності та ідеали, за які готові помирати досить багато громадян, віднедавна навіть щось трохи схоже на свою армію. Не має лише одного – своєї держави.

Натомість з усього населення однослівно-названої території збирає податки імітація держави, яка не виконує майже жодної державної функції, ні в позитивному, ні навіть у негативному сенсі.

Наш псевдо-Левіафан має зовнішні атрибути держави, і здалеку, "з пташиного польоту", може виглядати державо-подібним – десь так, як виглядали подібними на танки їхні надувні макети, наставлені Саддамом Хусейном на шляху американської армії. І десь з таким само результатом.

Наразі я навіть не про корупцію – якраз корупціонери єдині в цій псевдо-державі, хто хоча б має чітку мету своїх дій, вміє діяти для досягнення цієї мети професійно та послідовно, та досягає поставлених результатів. Шкода, що їхні інтереси прямо протилежні інтересам нас, платників податків – але що нам з цим робити ми поговоримо іншим разом, про це наразі лише лінивий не дискутує.

Натомість майже непоміченим лишається інша проблема, на мою думку значно страшніша навіть за корупцію – проблема "надувного Левіафана".

Я про ту частину нашої псевдодержави, яка напряму не задіяна у корупції, принаймні у її відвертій казнокрадній чи хабарницькій формі. Я про тих, хто забезпечує видимість існування псевдо-Левіафана – про мільйони професійних імітаторів.

Проблема м’яко кажучи не нова. Совок розпався не просто через низькі ціни на нафту, а через те, що на момент викликаної здешевінням нафти кризи всі його інститути вже давно не працювали. Армія не була готовою воювати, а лише імітувала боєготовність, на папері виглядаючи "нєсокрушимой і лєгєндарной" - при несправній техніці, нічому не навчених та немотивованих бійцях, та ще більш демотивованих і теж не надто професійних офіцерах. Колгоспи звітували про врожаї, заводи та фабрики – про відсотки перевиконаного плану, менти – про відсоток розкриття злочинів, між тим в реальності в магазинах не вистачало елементарних продуктів та речей, а вечорами у спальних районах було небезпечно ходити. Навіть коли у Совку відбулась спроба путчу, то й вона виявилась якоюсь несправжньою – замість піночетів ми побачили переляканих бюрократів із тремором кінцівок, а репресивна машина виявилась фізично нездатною виконати їхні злочинні накази… Нічого не нагадує із більш близької історії?

Замість побудови своєї держави ми 26 років вперто намагаємось перемалювати фасад Української РСР, та щоразу обурюємось, коли вона як слід не виконує функцій держави. Звісно ж не виконує – вона їх не виконувала ще за життя, ще до того як її оголосили покійною, урочисто перейменували та прикрасили іншим прапором! То ж чого ми від трупака вимагаємо?! Щоб він нам раптом був живеньким та ще й гопки скакав?!

Наш псевдо-Левіафан від народження був недолугим, як і вся зграйка союзно-республіканських ніби-Левіафанчиків. Він відпочатку був лише декорацією, завісою, за яким ховався спершу хоча б дійсно живий та страшний, ненажерний імперський радянський Левіафанище. Потім навіть ця потвора стала більше імітацією самої себе у молодості, і нинішні спроби відставного стукача Пу якось її реанімувати тому й мають переважно трагікомічні наслідки, попри тисячі принесених трупові жертв… Але то інша історія, наш же фальшивий Левіафан відпочатку був чи то гіпсовим, чи то з папьє-маше, і навіть не намагався щось реальне робити – лише імітував бурхливу діяльність, імітував Державу, навіть у ООН був посаджений з цією ж декоративно-імітаційною метою.

Не дивно, що коли надувному Левіафанові наказали замість радянської влади імітувати незалежну українську державу він майже не помітив різниці. Прапор, герб, гімн поміняли, як подерті ганчірки на опудалі, і далі пішла-поїхала наша Велика Імітація Всього…

Все успадковане нашим надувним Левіафаном чиновництво пройшло фантастичний відбір та тренінг на те, як роками нічого не робити, ні в якому разі не взяти на себе ніякої відповідальності, та при цьому не порушити жодної норми ними ж підготованих та ухвалених правил. Воно і зараз успішно імітує діяльність, і щиро ображається на нашу з вами нелюбов до себе – адже вони ніколи не роблять нічого поганого, ніколи нічого не порушують (я зараз не про корупціонерів, я про ту більшість, яка не краде – бо навіть на це не здатна), і ніби весь час чимось зайняті, навіть втомлюються на роботі, зовсім як ми, і отримують зовсім не великі гроші – то ж чим ми незадоволені? А що жодного результату, крім втоми, їхня робота не приносить, і що задля забезпечення себе якимось заняттям вони вигадали купу непотрібних регуляцій та обмежень, які заважають нам жити та працювати без жодної розумної потреби – так а хто сказав що це погано, чи що має бути якось інакше? В їхньому пластиліновому Левіафані завжди лише цим і займались, наше морське чудовисько жодного дня не було живим…

Від чиновництва хвиля тотальної імітації котиться далі, разом з потоком бюджетних коштів, які це чиновництво розподіляє та за які воно ж збирає звіти. І я зараз знову не про корупцію; корупція при такій "імітації всього всіма" виникає просто як обов’язковий артефакт, коли окремі "небайдужі громадяни" бачать як мільярди гривень профукуються нінащо, просто виливаються в землю під звіти ні про що та на утримання мільйонів людей ні за що, ці "небайдужі громадяни" вважають цілком логічним та навіть корисним частину грошей, які все одно підуть в нікуди, прибрати "у гарні руки", "щоб бодай родині користь була"…

Ми маємо імітацію освіти, імітацію науки, імітацію медицини – все, що утримується коштом платників податків, тобто нашим коштом, є несправжнім, імітаційним, працює на процес, а не на результат. У нас можна бути професором і не лише не писати наукових статей у фахових журналах, а навіть їх не читати та не знати тої мови, якою їх вже майже століття пише весь цивілізований світ. Студенти таких професорів отримають дипломи, так і не зрозумівши, що їм взагалі не дали освіту – лише її фальшиву подобу, і далі цілком щиро продовжать "естафету поколінь", навіть не знаючи що чинять зло – бо ж ніхто не пояснив їм різницю та не показав як насправді мало б бути. Таким несправжнім професорам можна дати будь-які академічні свободи, і все що вони з ними зроблять – цілком демократично оберуть з-поміж себе таких само ректорів-імітаторів, та законсервують фальшиву систему "симуляції науки та освіти" на нескінченно довгий час – адже система сама себе оцінює та сама собі розподіляє кошти (наші кошти!) за своїми ж власними, симуляційними критеріями… Поруч з симулякром освіти так само прекрасно себе чухає симулякр профспілок, теж успадкований від УРСР, і бореться він за права найманих працівників рівно з тим самим успіхом та так само щиро, як захищав радянських робітників від сваволі адміністрації…

Довге двадцятиліття ми вибудовували хибні стосунки з нашим іграшковим Левіафаном. Ми навіть не спробували замінити його справжнім – натомість легко прийняли правила "гри у державу", основним правилом якої чим далі, тим більше ставала "сегрегація" - ми жили окремо, а псевдо-Левіафан окремо. Ми з іронічною посмішкою годували його, поки він був не надто зажерливим. Він не надто псував нам життя і не сильно пхав носа у приватне – ми ж навіть не запитували з нього ніяких реальних функцій, обходились кожний самотужки, чи ж заміняли його функції самоорганізацією, аби ж він тільки не заважав… Так тривало, аж доки режим Януковича не спробував змусити псевдо-Левіафана по-справжньому, не імітаційно, нас з вами "нагнути" - і тоді вибухнув Майдан.

Янукович вклав чимало наших з вами коштів у розбудову репресивного апарату, і йому також чудово імітували готовність каральної машини придушити будь-який спротив – доки ми з вами не навчились мішати "коктейлі". При першому реальному опорі виявилось, що механізм, заточений на імітацію, не здатний перейти до справжньої дії – для цього потрібна зовсім інша селекція персоналу. На жаль, коли ця ж репресивна машина нібито стала "нашою", вона виявила рівно ту саму ефективність – єдину, на яку вона в принципі здатна, і тому "руцковесну" від Одеси до Маріуполя придушили цивільні громадяни – добровольці, а в тих краях де їх не вистачило, розпочалась ДЛНР.

І тоді ми на собі відчули, чого коштує імітація війська – коли наша "УПА – Українська Паперова Армія" спершу місяцями "розкачувалась", щоб взагалі вступити у війну, а потім посипалась як Червона Армія влітку 1941-го при першому зіткненні з імперськими "регулярами". На щастя для нас і на безмежне здивування ворога (який цілком реалістично прорахував можливості, точніше одну суцільну неможливість та неспроможність, нашого псевдо-Левіафана, але не врахував що зіткнеться з зовсім іншим опором, нашим недержавним, позасистемним та від того непередбачуваним національним рухом), нам вистачило жертовності "добробатів" та волонтерів, щоб фактично без Левіафана зупинити щупальця Левіафану сусідського. Але ціна була (і досі лишається) м’яко кажучи недешевою…

Наразі ми досі живемо в тіні надувного Левіафана.

Всі ті функції, які має виконувати Держава, або заміщують самоорганізовані волонтери, активісти та всяка інша "анархія" - або ж вони досі симулюються. Те, що найбільш потрібне у військовий час і що не бажано надовго заміщувати "неформальними об’єднаннями громадян" - армія та поліція, в муках ростуть "знизу". І от вже нові патрульні навіть "мордально" різняться від старих мусорів, здається не менш відмінні від них ментально – тільки от біда, згори над ними купа рівнів ієрархії МВС, зайнятих виключно тими самими симуляторами та імітаторами, хоч і переатестованими. Нещодавня блокада ОРДЛО показала все безсилля цієї машини проти навіть купки мотивованих громадян; добре, що цього разу це були "наші" - але ж проти ворога ця машина не більш ефективна. СБУ, яка відмовляється навіть порушити карну справу за злив ворогові то списку бійців "Айдару", то списку інструкторів НАТО в Україні (кому цікаво – подивіться на ворожих сайтах), бо "ці документи не мали грифу держтаємниці", діє абсолютно логічно та послідовно за своїми законами – законами імітації та симуляції. На відміну від нас, у них немає мети перемогти ворога – їхня мета спокійно жити, регулярно отримувати платню, тримати у порядку офіційну звітність та ні в якому разі не порушувати інструкцій. Солдатам на "передку" хочеться для початку вижити, а потім – не просто вижити, а й перемогти, та відплатити ворогові за побратима. І ось вже на рівні відділень, взводів та рот ми починаємо незле воювати, навіть батальйони та бригади тепер принаймні існують не лише на папері, як це було всього лиш 3 роки тому. А над ними досі – той самий симулякр МО та ГШ, той самий паркетний генералітет, який чверть століття жирував за наш з вами рахунок та імітував обороноздатність до першої справжньої війни. Цей симулякр навіть не ставить собі за мету перемогти у війні – там десятиліттями відбувалась селекція на те, хто менше підставиться, менше візьме на себе відповідальності, та головне – хто перший вдало відрапортує начальству (байдуже, чи потім ці рапорти підтвердяться – ордени, видані за вчасний звіт у нас назад забирати не прийнято, це б порушило правила гри псевдо-держави). Ми витрачаємо на оборону у два з половиною рази більше, ніж вимагається за стандартом НАТО – а хлопці воюють тим самим залізяччям з брежнєвських складів, що і ми у 14-му, а їхнє тилове забезпечення досі тримається на волонтерах. І це та сфера, де наразі нам найбільше потрібний свій Левіафан, живий та ефективний, сфера, яка весь час під нашою пильною увагою… Можу не оповідати про ступінь симуляції всіх інших життєвих функцій?

Слід нарешті визнати очевидне: проблема "стосунків громадянина, суспільства та держави" в Україні поки що не актуальна. Це питання виникне, коли ми нарешті матимемо державу. Наразі ми маємо націю, територію, та фіктивну псевдо-державу, симулякр Левіафана.

Тож наш порядок денний абсолютно інакший: як "з нуля" створити свою державу? Як зробити це, коли відведене їй місце, від законодавчого поля до фінансів із наших податків, займає фальшиве утворення із зовнішніми ознаками держави, із претензіями на монопольні права держави – але без функцій, які повинна виконувати держава? Тобто як нам позбутись фальшивого Левіафана та замість нього виростити свого, справжнього та живого? І нарешті – як це зробити, не потрапивши у ікла та пазурі сусідського чужого Левіафана, дуже агресивного та налаштованого нас знищити?

На жаль, тут нема готових історичних рецептів – жодна нація ще не опинялась у такому становищі, та не вирішувала подібного завдання. Ми перші прихитрились потрапити у подібну халепу, та ще й усвідомити її лише перед обличчям таких серйозних зовнішніх викликів… Вірю, що ми ж першими покажемо шлях із цієї халепи – шлях із тіні несправжнього Левіафана. Зрештою, у нас нема вибору – 26-річний симулякр держави з кожним днем все менш здатний навіть імітувати свої функції, ми ж натомість з кожним днем все краще усвідомлюємо, які самі функції нам від держави потрібні.

Шлях, яким ми виживали останні чверть століття – шлях відчуження нації від держави, взаємного ігнорування держави та громадян, свого роду "пакт про нейтралітет та ненапад" між псевдо-державою та соціумом, - вичерпав себе повністю та остаточно. Ми досягнули максимум того, що можна було зробити без нормальної, повноцінної, ефективної держави. Для подальшого розвитку, ба навіть для утримання вже здобутого нам потрібний власний Лефіафан. А для нього слід розчистити місце. Час здувати макет Левіафана, закопати у могилі все, що лишилось від УРСР, та будувати свою справжню державу. З нуля. І не комусь, а саме нам – бо більше нема кому. Зрештою, ми маємо досвід. Ми з нічого самоорганізували всі структури Майдану, потім "добробати" - і успішно замінили собою функції неіснуючої держави. Тепер слід зібратись із силами та знову зробити те саме. Тільки цього разу замінити доведеться функції управління, від найвищих щабелів і далі вниз, по всьому потоку наших податків. Інакше фальшивий Левіафан поховає нас під собою.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги

Последние новости