Пореферендимо?

Отже, сталося: в останні дні 2012 року Віктор Янукович таки підписав закон "Про референдум", хоч ряд інституцій – від юридичного управління Верховної Ради до Венеціанської комісії вказували на недоліки цього документа. Президенту щиро радили не квапитися з розчерком пера. Або принаймні дізнатись думку Конституційного Суду з приводу його тексту.

Проте закон підписано. В чому його небезпека? Проаналізуємо разом, озброївшись діючим законодавством. Отже, стаття 75-та Конституції говорить про те, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Стаття 85-та окреслює коло повноважень ВР. До них належить (зазначено пунктом першим!) внесення змін до Конституції, прийняття законів, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Але не Радою єдиною… Механізм всенародного референдуму також прописаний в Конституції. Зокрема, в ній мовиться про те, що питання зміни територіального устрою України вирішуються виключно шляхом референдуму (стаття 73-тя). А стаття 156-та передбачає, що зміни до певних розділів Конституції ухвалюються двома третинами депутатського корпусу і затверджуються всеукраїнським референдумом.

Проте застосування референдуму (а воно мало місце лише двічі за історію незалежної України) жодним чином не має перекривати функцію парламенту. Так було до сьогодні, але так не буде у майбутньому, оскільки існують побоювання, що прийнятий Радою і підписаний Януковичем закон про референдум якраз і ставить за мету виокремити парламент з ланки ухвалення нововведень.

Український парламентаризм не є бездоганно працюючим механізмом. До нього існує безліч слушних нарікань. Однак кращої системи, ніж парламентська, поки що не вигадано. І прийняття рішень через референдум – в нинішніх українських умовах та при існуючій владі – аж ніяк не запустить "демократію прямої дії". Цілком ймовірно, що місце матиме зворотне: профанація цих красивих слів, підміна понять і суцільне ошуканство.

Чому? Та хоча б тому, що подібний прецедент вже мав місце за правління Леоніда Кучми. Йдеться про референдум 2000-го року, історія якого є надто відомою, до того ж вже викладеною нещодавно на сторінках "Обозревателя". Зазначимо лише, що у ті часи Верховна Рада, навіть попри домінування в ній провладних груп впливу, так й не імплементувала результати референдуму.

Згодом провідні юристи ламали списи в дискусіях, мав чи не мав право парламент так чинити з народним волевиявленням. Край сумнівам було покладено лише у 2008-му, коли Конституційний Суд зобов’язав ВР визнати результати плебісциту. Референдум 2000 року, починаючи від так званої народної ініціативи і збору підписів від неіснуючих громадян та завершуючи підрахунком голосів, був сфальсифікований. Про це де-факто знала вся країна.

Є й інша причина скептичного ставлення до референдумів, й зумовлена вона тим джерелом, з якого походить дана ініціатива. Все, що так чи інакше пов’язане із кумом Путіна Віктора Медведчука, мало б відкидатися мислячим соціумом автоматично. А ідея легітимізувати, утвердити через окремий акт застосування плебісциту належить саме йому. Популяризацією референдумів довго і надокучливо займалася громадська організація Медведчука "Український вибір". Власне, займається вона цим і по теперішній час.

Тепер третій небезпечний момент, зашифрований у самому тексті закону. Стаття 19-та говорить про те, що "питання референдуму – це текст, яким викладається пропозиція референдуму, у вигляді питального речення, що пропонує чіткі відповіді "так" або "ні".

Контроль за чіткістю такого "питального речення" у законі відсутній. Ніде не сказано, хто саме буде формулювати суть питання, які фахівці залучатимуться до процесу, в яких колах проходитиме експертну оцінку те, що отримано у кінцевому підсумку.

Спільний мозковий штурм трьох мільйонів громадян, які ініціюватимуть референдум, уявити тяжко. Хто конкретно нестиме відповідальність за питання, яке з’явиться у бюлетені? Якими є критерії його прозорості і доступності для розуміння? Всього цього в законі нема. Іншими словами, в ньому начисто відсутні запобіжники, які мали бути б імплантованими в тіло закону, аби перекривати шлях будь-якому філологічно-політичному шулерству.

Ми вже наводили приклад того, як варіює відповідь в залежності від постановки питання, й цим прикладом є референдум 1991 року. Тільки не грудневий, а березневий. Його згадують рідко, оскільки тоді на запитання "чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України", позитивно відповіли 80,2% респондентів.

Вже у грудні того ж таки 1991-го переважна більшість громадян проголосувала не за СРСР, а за самостійну Україну. І справа тут не в докорінній зміні настроїв та політичної орієнтації. Справа у формулюванні запитання, котре: 1) не передбачало альтернативи, 2) унеможливлювало відповідь "ні", бо тоді б вийшло, що респондент виступає проти Декларації про державний суверенітет.

Варіантів того, як можна хитро пограти з текстом, існує безліч. Наслідуючи модель березневого референдуму, питання про участь України у Митному союзі можна подати, приміром, під наступним соусом. "Чи згодні ви з тим, що Україна має поліпшити зовнішньоекономічні відносини з Росією, Білоруссю та Казахстаном шляхом вступу до Митного союзу?".

Або навіть так – цитуючи Путіна: "Чи бажаєте ви, аби Україна отримувала додатковий щорічний дохід у розмірі 9 мільярдів доларів, приєднавшись до економічного союзу трьох братніх держав?".

Якщо у когось знайдуться заперечення на кшталт того, що народ України не дасть себе затуманити, то всіх оптимістів ми запрошуємо переглянути ті розділи закону, в яких йдеться про правила формування окружних виборчих комісій для підрахунку голосів. А правила такі: ЦВК формує ОВК за поданням… голів обласних рад! Що це, як не пряма дорога до застосування адмінресурсу?

Одначе не все в нашій країні будується виключно на підкупі чи залякуванні. Не забуваймо й про потужну, цілеспрямовану, агресивно-нав’язливу мас-медійну кампанію, яка неодмінно буде розпочата ЗМІ. Незрілі українські мас-медіа, часто змушені виживати за рахунок "джинси", згодують читачеві те, що за будуть заплачені грубі гроші.

Це не докір і не звинувачення, а радше констатація. Ті ж, хто досі сподівається використати закон про референдум на користь вирішення мовного питання або питання амністії для опозиційних політиків, мусять прикро розчаруватися. Бо останнє (амністія) просто не передбачене законом, а перше (мова) не пройде через специфіку формування ОВК та інших підготовчих моментів.

Тож опозиції не варто мріяти про те, як через застосування референдуму на волю вийде Юлія Тимошенко – сподіватись на краще треба було раніше, а точніше, не сподіватись, а конкретними діями протистояти прийняттю цього закону. А втім, ставки на те, яким може бути перший референдум, таки приймаються. "Обозреватель" не надто несподіваний у своєму прогнозі: для початку, слід думати, ми таки "обговоримо" приєднання України до Митного союзу. Ну а далі?... Далі – буде.