"Прекаріат": фотопроект Івана Зверталюка про людей, які обслуговують машини

2.5т

Молодий фотограф Іван Зверталюк розповів  виданню МіТЄЦ про своє бачення людей робітничого класу та історію створення серії "Прекаріат".

Фотографії з людьми різних професій для сучасного глядача вже не видаються чимось новим. Чому ти звертаєшся до фіксації саме таких образів?

Так, змінився наш спосіб сприйняття та зчитування зображення. Відбулась візуальна революція — картинки всюди. Ми вже не сприймаємо фотографію феноменологічно, а отже втратили певну чутливість, гостроту сприйняття, коли дивимось на того, хто зображений. Це таке парадоксальне "вдивляння" у фотографію. Вдивлятися в фото, як вдивляється в нас той, хто зображений на ньому. Два погляди зустрічаються.

У цій серії я звертаюсь до зображення конкретної суспільної групи. Як їх фотографувати, у який спосіб? Чи можливе максимально нейтральне зображення цих людей? Як зробити так, щоб на фотографії не відображалось моє особисте ставлення, осудження чи інтерпретація? Як створити умови, в яких людина сама "проявиться", не засуджуючи її ні світлом, ні вказівками "як стати", "що зробити"? Тому є біла кімната, природне освітлення, камера на штативі і запрошена людина. Мінімальне втручання фотографа.

Вже на початку зйомки я помітив цікавий феномен. Стаючи перед камерою, працівники ніби "оголюються", бо не ховаються за певний спосіб саморепрезентації — мало хто починав позувати або щось вигадувати. Для більшості це був дуже відважний момент бути присутнім перед камерою.

Можливо, причина у сутності їх роботи, яка не передбачає чогось показного. Наприклад, слідкувати за тим, щоб на обличчі постійно була посмішка. Адже вони не обслуговують людей — вони обслуговують машини. А навіщо посміхатися машині або шматку металу? Тому ці образи для мене є дуже крихкими. Сутність цих зображень у тому, що вони повністю вивернуті назовні, позбавлені інтимності. Це образ, гукаючий по допомогу будь-якого можливого значення. Образ нерозкритий, але тим не менш явний.

Хто вони?

З одного боку, це конкретні особи, які працювали недалеко від моєї студії на вул. Бережанська, на периферії Києва, де зосереджені заводи, ремонтні цехи, майстерні.

Наприклад, жінка-охоронець, яка раніше працювала за фахом вчителькою початкових класів. Вона мала певні проблеми зі здоров’ям, а коли вилікувалась — школа найняла молодого вчителя, і її змусили піти. Або хлопець-далекобійник. Машину в нього забрав банк. Тому він був змушений найнятися столяром. Їх бригада ремонтує київські маршрутки. Вони жили просто біла гаража, в якому працювали, але це не схоже на житло — це маленька кімната, що більше нагадує барак із двоярусними ліжками, збитими в одному місці. Там одночасно живуть вісім людей.

З іншого боку, цих людей ми зустрічаємо всюди. Це люди, які втратили роботу або змушені постійно її змінювати, таким чином не маючи жодних гарантій стабільної праці. Вони почувають нестачу безпеки, що включає в себе тимчасову або неповну зайнятість, яка випливає у жалюгідне існування.

Ці фотографії є "портретом прекаріату" — людей, які не встигли так швидко пристосуватися до нових правил, що диктує їм суспільство і технології. Або тих, хто просто не хоче ставати "підприємцями себе", адже ще не засвоїли правил нетворкінгу і тайм-менеджменту. Мене цікавили люди, які в певному сенсі є маргіналізованими в цьому суспільстві. Це ті, чия праця є "невидимою", залишається непоміченою для нас. Це люди периферії.  

Ким є прекарні робітники означають для тебе?

Я відчуваю емпатію до цих людей і тих життєвих обставин, в яких вони опинились. Ці особистості не є просто об`єктами мого дослідження. Разом із ними я знайшов відповіді на питання, що були в мене на початку зйомки. Пізніше я часто зустрічав їх, ми спілкувалися, деякі заходили в гості у студію, просили надрукувати фото для них.

Художник — прекаріат?

Постать художника, який сьогодні мусть мати роботу не за фахом або брати халтуру, щоб продовжувати свою практику, також є маргіналізованою. Існують окремі галереї та підтримка з боку приватних інституцій. Але приватне — не публічне. З боку держави, це або політика ігнорування, або імітаційна політика, — створення видимостей, як у радянський час.

Соціально-критичне, експерементальне сучасне мистецтво і є публічним майданчиком для обговорення та проблематизації актуальних питань, де також можна дискутувати на теми, котрі стосуються не лише самого мистецтва, але й ті, шо торкаються політики, урбаністики та соціуму.

Читайте все новости по теме "@лента" на Обозревателе.

Тема

Наши блоги