Володимир Фесенко: «Осінь буде гарячою»

Депутати розійшлися на канікули, залишивши ЗМІ без політичних інформаційних приводів принаймні на найближчі півтора місяця. Втім, вже восени сумувати не доведеться – мало того, що країну чекають місцеві вибори, та ще й на парламентському «полі бою» доведеться розв`язати чимало проблем та довести до логічного фіналу прийняття значної кількості законодавчих актів, над якими нардепи почали працювати ще навесні. Можливо, буде актуалізована і проблема конституційної реформи. Про те, що було, і про те, що буде, про сесію, котра минула, і про засідання Ради, які ще попереду, «Обозреватель» говорить з директором Інституту Горшеніна Володимиром Фесенком.  

- Пане Володимире, наша зустріч відбувається на двадцяту річницю проголошення Верховною Радою УРСР декларації про державний суверенітет. Тому перше питання про ризики, які зараз, ймовірно, постають перед нашою державою. Простіше кажучи, чи є можливою втрата України незалежності – в широкому сенсі слова?

- Для молодих держав завжди є ризики і виклики з точки зору збереження їх суверенітету. Можна згадати багато історичних прикладів, коли держави виникали і буквально через декілька десятиріч зникали. Наприклад, у ХХ сторіччі між Першою та Другою світовою війною. Зараз ситуація виглядає інакше. Але знову ж таки, як свідчить досвід нових незалежних держав, тут є багато проблем.

В даному випадку я б виокремив дві з них. Перша проблема – це зазори між юридичним суверенітетом і фактичним. Юридично Україна може бути суверенною державою. Хоча зараз в умовах глобалізації потрібно пам’ятати, що абсолютного суверенітету немає. Особливо, якщо ми хочемо бути членом того чи іншого міждержавного угруповання – Європейського союзу або  Євразійського союзу тощо. Ми завжди будемо змушені пожертвувати частиною суверенітету. Але головне зараз – це фактичний суверенітет. І тут реальний суверенітет потребує сильної держави – як ззовні, так і всередині.

Друга проблема – це внутрішні виклики. Це – проблеми єдності суспільства. Вони зараз знову загострилися в інших вимірах. Зараз ми знову є свідками того, що нібито влада є єдиною і міцною, але проблеми слабкої держави залишаються. Приміром, корупція, тобто та внутрішня іржа, яка роз’їдає державу, не дає їй можливість працювати ефективно. Якщо держава є слабкою та неефективною, то вона не виконує результативно свої функції, її не сприймають громадяни як свою державу, починають або емігрувати, або висловлювати недовіру до неї. Це – два головних виклики для суверенітету України на сьогодні.

- Очевидно, на ці виклики мають відповідати всі гілки влади в Україні. І законодавча влада, зокрема. Зараз ми підводимо підсумки останньої парламентської сесії, яка, до того ж, знаменує собою певний екватор: на даний момент каденція Верховної Ради VI скликання завершилась рівно на половину. Охарактеризуйте, будь ласка, політичний процес останніх місяців в його парламентському вимірі.

- Я почну з того, що в політичному сенсі це була одна з найбільш насичених парламентських сесій за весь час існування Верховної Ради України нинішнього скликання. Вона охопила інавгурацію нового Президента України, створення нової парламентської коаліції і формування нового уряду, ратифікацію Харківських угод та ухвалення бюджету на 2010 рік. Я вже не кажу про цілу низку дуже важливих законодавчих актів, які були ухвалені під час такого собі законодавчого фінішного ривка у червні та липні.

Також драматургія сесії була дуже цікава. В чому ця драматургія? Я б сказав так, починали «за здравіє», а закінчили майже «за упокой» – серйозними внутрішніми проблемами і конфліктами – як в середині парламентської коаліції, так і в середині правлячої команди. Той спосіб, в який була створена коаліція, обумовив подальший характер її існування і функціонування. Він обумовив процес розширення коаліції, який продовжується. І питання лише в тому, наскільки він буде продовжений далі. Чи вийде він на рівень 300 депутатів, на рівень конституційної більшості?

І ще особливості процесу. Оскільки коаліцію створювали не лише фракції, а й окремі депутати, то неминучим був процес зниження політичної ваги тих фракцій, які були молодшими союзниками Партії регіонів. І парадокс ситуації полягає в тому, що вони самі це зрозуміли і наприкінці сесії почали демонструвати власну позицію. Тобто вони змушували своїх партнерів торгуватися. Плюс вони відчули небезпеки, як для себе, так і для Верховної Ради в цілому, і тому почали виступати проти найбільш одіозних або законопроектів, або норм окремих законопроектів.

Як раз проблеми і конфлікти вс ередині опозиції продемонстрували, що повної абсолютної єдності коаліції, яку ми бачили наприкінці березня та на початку квітня, вже немає. Є внутрішні протиріччя. Більш того, внутрішні протиріччя виникли навіть в середині правлячої команди, навіть в середині правлячої верхівки Партії регіонів. Про це свідчили дуже неочікувані та дуже суперечливі звільнення Семиноженка і Шуфрича. Це як раз був прояв внутрішньої боротьби ключових основних бізнес-політичних угруповань в середині Партії регіонів.

І це також прояв ще однієї проблеми, яка постала під час цієї сесії. Ця проблема не пов’язана напряму з парламентом. Йдеться про те, що у нас після президентських виборів і після формування нової влади виникло ключове політичне протиріччя першого періоду президентства Януковича: де-факто у нас вже президентсько-парламентська система, де-юре вона залишається парламентсько-президентською. І ми вже бачимо, що нова влада хоче розв’язати це протиріччя. Яким шляхом? Легалізацією, формалізацією президентсько-парламентської системи. Як це зробити? Поверненням до редакції Конституції 1996 року. В який спосіб? Тут є три варіанти. Щось революційне придумати дуже важко. Три варіанти: або через референдум, або шляхом розширення коаліціі до 300 депутатів, або через Конституційний Суд, який може скасувати політреформу.  Скоріше за все, «регіонали» визначили для себе, що простішим, більш легким та швидким варіантом є скасування реформи через рішення Конституційного суду.

І ще на одну проблему зверну увагу, яка як раз проявилася під час цієї сесії. На початку сесії правляча коаліція ухвалювала будь-які рішення. Вона не звертала увагу на громадську думку, на позицію опозиційних фракцій. Треба було швидко ухвалити бюджет без розгляду – ухвалили. Те ж саме з харківськими угодами, з їх ратифікацією. Я вже неодноразово про це казав, що з трьох варіантів – легітимний компромісний варіант, запасний компромісний варіант і варіант лобової атаки або танкової атаки на кшталт «да пошли вы все на…» – обирали, як правило, третій варіант.

Наприкінці червня і в липні ситуація змінилася. Правляча коаліція в силу внутрішніх проблем, в силу конфліктів всередині керівництва країни, прихованих конфліктів, почала буксувати. Почалися збої в роботі парламентської коаліції і в роботі правлячої команди. Це також нова тенденція. Тобто ззовні – стабільність, реформ поки немає, але виявилися серйозні внутрішні проблеми і конфлікти. Це один з підсумків нинішньої парламентської сесії.

І остання проблема – відносини коаліції та опозиції. З одного боку, ми побачили під час цієї сесії більш чітке структурування парламенту. Якщо раніше ми були свідками того, що була формальна коаліція, але не було реальної парламентської більшості. Зараз є парламентська більшість, реальна, яка може ухвалити будь-який закон за будь-якої кількості, якщо буде бажання і готовність до цього. Але, на жаль, ця коаліція є внутрішньо суперечливою, а це, я б сказав так, потенційні проблеми на майбутнє. Коли вони можуть вибухнути, зараз важко сказати. Але я не виключаю, що під час місцевих виборів проблеми можуть виникнути. Зокрема, і тому, що інтереси партнерів по коаліції можуть розходитися. Компартія та Блок Литвина хоча б формально будуть конкурентами Партії регіонів.

- Чи допрацює Верховна Рада нинішнього скликання до 2012 року, адже можливе скасування політреформи призведе до того, що формально нинішня каденція ВР закінчиться вже на початку 2011-го, тобто до парламентських виборів залишиться менше року?

- Це тлумачення Володимира Литвина, і я не кажу, що воно неправильне. Політична практика України останніх років і особливо останніх місяців доводить, що тлуматичи Конституцію можна по-різному: навіть Конституційний Суд дає подекуди тлумачення абсолютно протилежні. Якщо скасувати конституційну реформу 2004 року, то тут виникає ціла низка протиріч – і юридичних, і політичних. Одне з них стосується долі Верховної Ради. Але є і тлумачення Єфремова: оскільки ця Рада вже обрана, то вона мусить допрацювати свої п`ять років. Свою доля ВР сама вирішить, а Конституційному Суду, якщо він вже скасовуватиме політреформу, все таки бажано дати роз`яснення, як бути з парламентом, а також з цілою низкою нових законів – про Регламент, про Кабінет міністрів тощо. Тож автоматичного повернення до старої конституційної системи просто не вийде.  

- Більшість, на вашу думку, не зможе чи не захоче зібрати триста голосів? Тобто питання в тому, чи бачить вона в цьому мету, яку треба досягнути за будь-яку ціну?

- Теоретично це можливо. Але зараз, як бачимо, депутати пішли таким шляхом, як звернення до Конституційного Суду. Ще «економніше»: не треба витрачатися на переманювання депутатів, причому не тільки в буквальному, фінансовому сенсі, а й просто домовлятися, робити якісь кадрові пропозиції… Тобто є можливість не йти таким складним шляхом. Ще один аргумент: відповідне рішення можна отримати швидше – КСУ може ухвалити його вже восени. Якщо ж іти через парламент, результат буде не раніше лютого наступного року.

- Ми весь час говоримо про політреформу, Але ж суть не тільки в ній. Прийнято купу законів, які вимагають обов`язкового внесення змін до Конституції. Той таки закон про судоустрій, приміром…

- Абсолютно вірно. Зараз є конкретна проблема. Але якщо йти системним шляхом, то треба створювати нову конституційну комісію та напрацьовувати зміни до Конституції. Та, як бачимо, у владі є прихильники більш короткого, простого шляху, які хочуть вирішити конкретнее локальне завдання: повернути Януковичу ті повноваження, які мав Кучма, тобто повноваження керівника держави в умовах президентсько-парламентської системи. От і все. А якщо й справді замислювати системні зміни, то над ними треба працювати… Крім того, наскільки я розумію, деякі впливові представники президентської команди побоюються ризиків конституційної реформи часів Кучми, коли за неї не вдалося проголосувати в квітні 2004 року, і тільки вже під час подій помаранчевої революції вдалося знайти необхідний копроміс. Зараз може бути така сама ситуація, і провал конституційної реформи стане дуже сильним ударом по позиціях влади.

- Чи можливе переформатування коаліції – за умови, що комуністи «образяться» та підуть, а їх місце посяде «Наша Україна»?

- Я дуже скептично ставлюся до цього сценарію, до цієї версії з багатьох причин. По-перше, комуністи не хочуть іти. Є, звісно, заяви Грача, є риторика виборчої кампанії, яка передбачає критику влади. Але абсолютно очевидно, що Симоненко і керівництво Компартії, а також їхні спонсори не хочуть йти від влади, бо їм зараз забезпечені фінансові потоки та інші преференції, яких вони зовсім не хочуть позбуватися. Те саме можна сказати і про Блок Литвина. Хоча, щоправда, перебування в коаліції і комуністів, і Литвина пов`язане з певними політичними ризиками, і з першою проблемою вони вже зіткнулися, це – зниження рейтингів. Але я виключаю – принаймні, зараз – щоб комуністи пішли проти волі своїх спонсорів та власних економічних інтересів.

Щодо НУНС. Немає на сьогодні єдиної фракції. Якщо можна було б домовитися з НУНС, це зробили б ще в лютому. Але регіонали вже тоді зрозуміли, що немає, з ким домовлятися, немає більшості, тому вони пішли простішим шляхом і створили коаліцію за рахунок «тушок» – це було простіше. А мати справу з таким ненадійним та хаотичним партнером, як фракція НУНС, це, очевидно, не той варіант, який зараз є привабливим та ефективним. І, головне, я не бачу, хто б цю фракцію міг об`єднати – ті з депутатів НУНС, які хотіли вступити до більшості, це вже зробили в індивідуальному порядку.

- Останні кадрові ротації, здійснені за ініціативою влади, це сила її чи слабкість? Зокрема, якщо говорити про губернаторів. А ще конкретніше – про Ярослава Сухого, який, здається, намагався загравати з місцем електоратом, за що, очевидно, й поплатився місцем…

- В мене такого враження не було. Сухий просто зіткнувся з несприйняттям і себе, і своєї діяльності. Головне, він просто зрозумів, що не готовий до тих вимог, які висуваватимуть до нього як до керівника регіону. З соціально-економічної точки зору Тернопільщина – регіон також непростий, а у Сухого за останні роки не було серйозного менеджерського досвіду. Думаю, він просто об`єктивно оцінив свої сили і тому пішов у відставку. Взагалі, якщо говорити про губернаторів, то тут кадрові ротації були досить закономірними. Значно цікавіше виглядає ситуація зі звільненням міністрів– вони вже свідчить про наявність вагомих внутрішніх конфліктів.

- Який розвиток отримають ці конфлікти в подальшому? З чого почнуть свою роботу депутати вже у вересні?

- Якщо коротко, то осінь буде гарячою. Крім місцевих виборів, ще буде бюджетний процес. А зараз проблеми і протиріччя, пов’язані з бюджетним процесом, мають прямий зв’язок з проблемою Податкового кодексу. Планувалося ухвалити Податковий кодекс, а далі формувати новий бюджет на 2011 рік уже на новій податковій системі. От зараз проблема – чи вдасться це зробити? Питання відкрите, і у мене немає відповіді на нього.

Ще одна проблема, яка не прямо пов’язана з Парламентом, але стосується соціально-економічної ситуації в країні. Якими будуть соціальні і політичні наслідки підвищення комунальних тарифів? Я думаю, що як раз з цього питання Верховна Рада скоріше за все розпочне свою роботу, тому що це буде поле битви, поле конфлікту між опозицією і владою, правлячою коаліцією. Оскільки питання тарифної політики буде одним із головних питань місцевих виборів.

Ну і нарешті проблема, про яку багато говорили наприкінці сесії, це – кадрові питання. Я думаю, що це також буде одна з інтриг осіннього політичного сезону. Неминуче буде ще одна кадрова хвиля. Питання лише в тому, яка саме по масштабах. Точкові зміни можуть бути і в перші місяці осені. Але, скоріше за все, після місцевих виборів нас очікує достатньо серйозна кадрова ротація.

- Ви пообіцяли гарячу осінь-2010 і чимало, знову ж таки, кадрових перепризначень. В таких випадках в першу чергу думають про уряд, але є ще дві дуже вагомі посади – Генерального прокурора та голови Верховного Суду. Почнемо з першої. Подейкують, що Медведько не дарма так затято взявся за справу Гонгадзе, пообіцявши розкрити її до початку осені. Очевидно, у випадку своєї відставки (а його каденція добігає кінця) він зможе спекулювати цією справою і говорити, як колись Піскун, що він був на крок до розв`язки, але з політичних міркувань його усунули від того, аби всі почули правду…

- Цілком очевидно, що Медведько зробив все, від нього залежне, щоб відбути свою каденцію до кінця. Було пару таких моментів, коли під ним хиталося крісло, зокрема, під час паламентської кризи 2007 року, і після президентських виборів. Зрозуміло, що він демонстрував і демонструє лояльність новому президенту, інша річ, що нова влада прагне скрізь розставити нових людей. Не просто лояльних, а «своїх» людей, як це зараз відбувається з головою Конституційного Суду – треба мати абсолютно свою людину. І такі претенденти на посаду Генпрокурора є – той же Пшонка або ренат Кузьмін.

Тут, я думаю, найбільш вірогідний варіант полягає в тому, що Медведько піде на почесну пенсію. І його доля при цьому аж ніяк не пов`язана зі справою Гонгадзе. І, на відміну від Піскуна, він не буде ставати у позу Генпрокурора з задатками Демосфена, писати мемуари чи якось «опублічувати» свою відставку. Це не в його інтересах. Він отримає певну компенсацію і за свою роботу, і за свою лояльність.

Далі питання, звісно, в тому, і хто стане новим очільником Генеральної прокуратури, і як вона працюватиме взагалі. У нас і за часів Кучми, і за часів Ющенка Генеральна прокуратура була своєрідним акціонерним товаристом, де кожна з політичних групп мала свого представника. Кожен з заступників Генерального прокурора мав політичні зв`язки – або з окремими політичними силами, або з тими чи іншими впливовими бізнес-угрупуваннями. Зараз баланс сил в ГП змінюється: відбулася відставка Корнякової, пішов Винокуров, і ці зміни якнайкраще відображають зміни у сутності цього органу.

- Те саме відбувається і в СБУ з приходом Хорошковського. Там також були представлені різні сфери впливу, але після президентськоих виборів сталася певна «уніфікація» кадрів – зараз СБУ представляє собою вже суто «регіональну» структуру…

- Так, це вже каральний меч влади. Там ми бачимо не просто кадрові або, так би мовити, стилістичні зміни, це зміни сутнісні. Ми бачимо бажання нового керівника СБУ посилити і статус, і вагу цього органу, повернути Службі безпеки колишню силу та могутність, маючи в якості зразка якщо не КДБ, то ФСБ, де зовсім інші функції. В принципі, сильна Служба безпеки – це зовсім не погано, головне, аби вона не перетворювалась на орган, який працює заради тоталітарної держави. Навіть Кучма не прагнув надмірного розширення функцій СБУ і доклав зусиль до її декадебізації. Не в інтересах президента перетворення СБУ на ФСБ.

Навпаки, як свідчить досвід багатьох держав, влада прагне підтримати певну конкуренцію між силовими структурами, не можна монополізувати функції всіх спецслужб в одному органі – це може створити небезпеку навіть для керівника держави. Думаю, що для Януковича це також питання – що зараз робити з силовими структурами?

- В такому разі в руках опозиції залишається одне-єдине крісло, яке ще не монополізоване владою – посада голови ВСУ. Але призначений на посаду куратора Управління з розслідування особливо важливих справ ГП Ренат Кузьмін, очевидно, докладе усіх зусиль, аби змістити Василя Онопенка з крісла голови ВСУ.

- І не тільки Кузьмін. Ми знаємо і про критичнее ставлення до пана Онопенка зі сторони Андрія Портнова. Насправді ж крісло голови ВСУ не має належати ані владі, ані опозиції. Те саме стосується і посади Генерального прокурора. Так, за законом це мали б бути цілком незазангажовані персони, але ж ми говоримо про реальні речі, а не про формальні. В інтересах суспільства, звісно, і ГП, і ВСУ мали б очолювати цілком незалежні люди. Зараз багато хто говорить про те, що останнім незалежним головою ВСУ був пан Бойко, після нього таких суддів вже не було. Тож зараз проблема не в долі Василя Онопенка, думаю, що він своє місце – якщо не в судовій системі, то в політиці, або навіть в бізнесі – завжли знайде.

Тут питання в іншому: як буде функціонувати судова система? Зараз, приміром, у багатьох викликає незапокоєння зростання ваги Вищої ради юстиції – наскільки це відповідає європейській практиці? Це велике питання. І друге: як працюватиме судова система з точки зору політичної незалежності та зменшення ризиків зменшення корупції? Я позитивно ставлюся до зусиль нової влади з наведенню ладу в судовій системі, зокрема, й щодо прибирання з неї найбільш одіозних особистостей. Але, з іншого боку, ця сама влада робить судову систему залежної від себе, просто переводячи цю залежність в інший формат…