Грузинський щоденник. Українці гірші за чеченців, 8 сентября 2008
Побувавши в розорених грузинських селах, "Обоз" поставив перед собою завдання відвідати осетинські села. Однак була одна проблема.
Діставатися в осетинські поселення зі сторони Грузії - це гра в рулетку. Всі нормальні журналісти їдуть в Цхінвалі через Владикавказ, адже зі сторони Тбілісі, на думку озброєних осетинів, в республіку прагнуть зайти лише ворожі розвідники. Причому кожне осетинське село, наче озброєна фортеця, що ошкірилася зброєю в грузинський бік. Кореспондента "Обоза" постійно попереджали - потрапити до осетинів зі сторони Грузії неможливо. Але якщо треба, то треба.
Коли "Обоз" мав розмову з одним із працівників міністерства оборони Грузії, той порадив дістатися до осетин через Сачхерський район, мовляв, це наймирніше місце.
Журналіст вхопився за цю пораду, бо також мав свої плани щодо цього містечка. Начебто саме в Сачхері у родичів в цей час гостювала Леся Гонгадзе, яка ще перед початком війни вилетіла в Грузію.
28- серпня. В пошуках Лесі Гонгадзе
Від рідних Лесі Гонгадзе у Львові стало відомо, що її грузинські родичі мешкають в Сачхері – це лише 10 кілометрів від лінії фронту в Північній Осетії.
З Тбілісі дорога на Сачхері пролягає через Горі, де лише тиждень тому стояли російські військові. Пасажири машрутки буквально вилазили з вікон, розглядаючи відомі їм з телебачення кадри - розбомблені багатоповерхівки на околиці та пограбовані магазинчики в центрі.
Мародерство в Горі не було тотальним. На диво, багато магазинів залишились неушкодженими.
Скляні двері мародери розстріляли і залишили в магазині лише віники
Нині у Горі вирує звичайне мирне життя і не видно жодних військових. Хоча лише в кількох кілометрах від Горі базується чимала кількість блокпостів російських військ. Причому стоять вони не на кордоні Південної Осетії, а в так званій буферній зоні - у грузинських селах та містечках. По дорозі до Сачхері маршрутка два рази проїжджала військові пости під російським прапором.
Росіяни спокійно пропускали маршрутку, не допитуючись ні в кого документів. Зазвичай на дорозі, зігнувшись під вагою автомату, стояли нещасні втомлені спекою хлопчики –призовники.
Трохи далі від дороги на пагорбах були розбиті військові містечка. Один такий пост – це два великих військових намети, мінімум дві одиниці бронетехніки, військові вантажівки та 50 солдат.
Часто можна було побачити військову машину для риття окопів, що трудилася на схилах пожухлих гір.
Такою «лопатою» росіяни нині риють окопи
Проїжджаючи біля такого блокпосту на перевалі по дорозі до Сачхері, «Обоз» спостерігав "прекрасну" картину: під тентом, біля самої дороги, зовсім не криючись, військові розпивали горілку.
Того, що стояв на посту з автоматом, трохи хитало, хоча погода була безвітряна.
Родичів Гонгадзе знайти було простіше простого, як тільки в автобусі журналіст запитав сусіда, чи не знає він, бува, Руфу Гонгадзе (це бабуся Георгія,) як в автобусі піднявся молодий чоловік і заявив, що вона його далека родичка. І хоча Лесі Гонгадзе в Сачхері не виявилося, журналіст «Обозу» познайомився з родичами батька вбитого журналіста.
Прифронтове місцезнаходження Сачхері впливає на те, що тут говорять виключно про війну. Родичі Гонгадзе теж в ній задіяні. Бульмадзе, що колись давно грався з малим Гією, тепер водій «швидкої». Він розповідав, як знімали в лісі парашутиста с підбитого російського літака, що заплутався в гіллі. Його син пішов служити, бо зарплати у військових одні з найвищих в країні 600-700 доларів. Батько розповідає, що син - герой, бо виніс з бою пораненого. А ще по секрету додає, що кількість вбитих грузинських військових значно перевищує офіційні показники. "Син говорить, що втрати були куди більші. Він бачив дуже багато загиблих", - розповідає Бульмадзе.
На таких "тойотах" їздять грузинські військові
Всі сварять війну і всі тости піднімають за мир, Саакашвілі в цій родині називають дурнем, який піддався на провокацію та розв’язав війну.
Сачхері пощастило: на диво містечко, що стоїть біля кордону, не було окуповане російськими військами, а ще дивніше, що не було розбомблене. Хоча тут знаходиться елітне військове училище.
Наш сачхкерський молодий знайомий Аміран, також далекий родич Гії Гонгадзе, розповів, що так сталося тому, що тут народився відомий російський бізнесмен Бідзіна Іванішвілі. «Ось бачите його резиденція на горі. Кажуть, він допоміг Путіну стати президентом, і за це він попросив не бомбити Сачхері», - розповідає місцеву легенду Аміран.
На Іванішвілі в Сачхері всі просто моляться. «Все, що хорошого робиться в цьому, –районі це все Іванішвілі. Наш район завдяки йому найбагатший в Грузії», -розповідає Аміран.
Іванішвілі, за словами Амірана, робить дороги, газифікував весь район, побудував сучасні школи та лікарні, платить зарплати лікарям та вчителям, пенсії одиноким пенсіонерам, відвозить дітей на лікування за кордон. «Зараз він всім бажаючим безплатно роздає єврошифер для покриття дахів", - розповідає Аміран. Багато будинків в Сачхері вже ними причепурилися – нові зелені та червоні дашки значно прикрасили містечко.
Кореспондент «Обозу» в свою чергу розповів Амірану про українського багатія, що має статки в кілька разів більші ніж Іванішвілі, про Рината Ахметова. Про те, що в бідняцькому районі Донецька, де народився Ринат Леонідович, асфальт він проклав лише до подвір'я своєї матері та брата…
( Леся Гонгадзе пізніше знайшлася в Тбілісі, виявилось, що через війну не ризикнула провідати родичів. Вона розповіла, що на власні очі з балкону своєї квартири бачила бомбардування околиць Тбілісі. Важкі, сіропузі бомбардувальники пролітали дуже низько, і люди, що висипали на балкони, тремтіли від жаху. А пані Леся побігла в магазин купувати продукти. Ще з часів абхазького конфлікту вона знала, що найстрашніше на війні це голод).
29 вересня. Бетеери та кукурудза
Прoбую добратися до осетин. План наступний: потоваришувати з російськими солдатами і попросити привести до осетинських військових, що стали в грузинському селі Переві (недалеко від Сачхері).
Напередодні грузинський таксист вже підвозив мене до блокпосту біля цього села. Однак коли дізнався, що в село зайшли осетини, швидко рвонув геть.
Нічого грузини так не бояться, як осетин. А ось росіян ні. "Вони мирні. Та я їх хоч яблуками закидаю", - так, наприклад, характеризувала солдат мешканка села, в якому стояла російська військова частина.
Мирні росіяни мені підходять. Беру пляшку горілки, запасену ще в Україні, цигарки і знову направляюся в Переву.
На цей раз мене відвозить до посту на стареньких «жигулях» таксист-осетин. Щоправда, він осетин, що прожив усе життя з грузинами, і своїх сородичів побоюється. Однак такий панічний страх, як у грузин, йому не притаманний – мій осетин рветься в бій. Він готовий йти зі мною, однак я вмовляю дядька не ризикувати.
До російського посту підхожу з камерою в руках. Ще здаля кмітливий молоденький постовий мене помічає, і я чую, як він передає по рації, що у нього гість - журналіст.
Постовий передає, що в гостях — журналісти
«У нас наказ не пускати журналістів», – запевняє юнак. Коли ж він дізнається, що я журналіст з України, то дивиться з відвертою ворожістю. А от його напарнику байдуже – юнак з автоматом розслаблено розвалився поряд на камені і без питань бере цигарки.
Прошу покликати старшого. Старший виявився зовсім не старшим – теж хлопчик-зайчик 18-ти років з білявими кучериками, що вибиваються з-під кашкета. Командир весь завішаний ракетницями. Я намагаюся почати приязну розмову, прошу провести до осетин. Та де там, спокусити солдат на дружню розмову ніяк не виходить. "Без коментарів", - тільки відповідає командир з ракетами.
На поясі у командира не пляшки з горілкою, а ракетниці
Нарешті "зайчик" зізнається, що він не старший, мовляв, хочете щось дізнатися - чекайте командира, він скоро приїде.
«Ну, добре, я зачекаю», - говорю хлопцям з автоматами, розташовуючись поряд на камені.
Однак сиділа я недовго, бо скоро завела знайомство з щербатим грузином, і ми з ним подалися обходити піст потаємними стежками. Дуже скоро я дізнаюсь, що проводжатий у мене не простий – лише тиждень як відкинувся з зони. «Вісімнадцять років відсидів», - хвалиться мужичок, і розпахуючи сорочку, показує свої татуювання – якісь баби та хрести. «За що сидів?» - цікавлюсь. Колоритний грузин лише відмахується: "Що про це говорити… Але знай, ти познайомилася з самим злодієм в законі".
Стрибаючи через огорожі, навпростець через зарослі кукурудзи, ми проходимо під самим носом росіян. Над кукурудзяними віниками добре видно російський прапор та вершечки військових наметів. Підходимо до зарослої лісом гори. «Стій, тут зверху російський секрет», - попереджує дядько. Ми звертаємо в бік і далі ліземо через огорожі, проходимо через хліви та курятники. Так само гостинні, як їх господарі, грузинські собаки не гавкають на незнайомців, не кусають, а лише привітно махають хвостами. Хороші цуцики!
«Злодій в законі» веде нас потаємними стежками
По дорозі наш провідник заходить підкріпитися, а головне "залити" в один з дворів, де хвалиться господарям, що надибав журналістів. Я ледь відбиваюся від щедро накритого столу. За короткий час дізнаюсь, що господарі – осетини, вони обговорюють чутки, що начебто з Владикавказу в Південну Осетію завезли гуманітарну допомогу - холодильники та телевізори й роздають усім осетинам.
В гостях у мирних осетинів
Наші осетини переживають, що через те, що вони мешкають у грузинському селі, їх таке щастя омине. А я собі тихенько міркую, чи це, бува, не ті награбовані телевізори та холодильники з грузинських сіл, про які мені розповідала тітка Тамірашвілі з попередньої частини "Щоденника".
Ліземо кукурудзою далі. Недалеко за ланом чути, як по дорозі прогуркотів в напрямі Переви БМД (бойова машина десанту). Поки йдемо далі, він ще раз проревів під самим нашим носом. «Щось вони сьогодні роз’їздилися? Але не бійся Таня, я за тебе всіх зарежу, перережу», - заспокоює мене мій вже не на жарт захмелілий провідник.
Нарешті й Перева. Йдемо по селу – воно вимерло, грузини покинули Переву, як і десятки інших грузинських сіл, що опинилися за умовним кордоном. Зате село ціле, тут жодної згорілої хати.
В центрі села помічаємо перших мешканців – вони тримаються купки, як на мітингу. Ледь журналіст "Обозу" встиг підійти ближче, як дехто з місцевих вже прибіг з гостинцями: хачапурі, яблука, горішки. Люди зізнаються, що чекали на нас. Мовляв, щойно до них приїжджали солдати на бронемашині і шукали журналіста.
«Вони трохи постояли, ми їх напоїли, нагодували, і вони назад поїхали. Ви їм краще не попадайтесь, українці для них вороги, як чеченці», - попередила одна жіночка.
Навіть в окупованому селі гостей не відпустять, якщо ті не з’їдять хачапурі
Після спілкування з людьми "Обоз" дізнається, що село не постраждало від мародерів, тут лише вкрали кілька бичків. Селу пощастило тому, що російський пост не прикриває діяльність мародерів, як зазвичай, а навіть навпаки захищає селян. Виявляється, вчорашніх осетин, що стали в Переві, росіяни випровадили з села, щоб не було інцидентів.
Селяни лише бояться, що через кілька днів тут стане інший батальйон, і тоді їхньому благополучному селу може прийти такий самий кінець, як й іншим грузинським селам в так званій буферній зоні. Селяни діляться жахливими чутками про зрівняні з землею села навколо Цхінвалі. Я їм розповідаю про спалене село, в якому побувала вчора. Люди скрушно хитають головами. Даремно я їх налякала…
Росіян, які стоять біля їх села, люди вважають за необхідне підгодовувати. «Ми їм носимо їжу. Спочатку вони не брали, думали може отруйне, - розповідає одна жіночка, - а тепер, слава Богу, беруть. «А чому вам їх годувати ?» - не розуміє «Обоз». «Як це чому!? Краще ми їм принесемо й нагодуємо, ніж вони голодні підуть по хатах грабувати», - резонно відповідає жіночка.
Автомобілі в селі заховали, єдиний транспорт - бички
Вибираюсь назад так само через кукурудзяні поля та скотарські подвір'я. Вже обійшла росіян, висовую голову з кукурудзи і обережно оглядаюсь - на обрії лише сільський дядько. «О, то ти той самий журналіст, якого тут солдати шукали?» - весело запитує грузин. «Певно, той самий, -відповідаю. - А що вже поїхали? Ну тоді я пішла», - кажу дядькові. Росіянам явно сьогодні не щастило зі мною зустрітися. І чого вони так мене шукали? Я вирішила, що краще не отримувати відповідь на це запитання.
Ще через сто метрів про те, що з'явиться БМД з солдатами можна було не хвилюватися. Росіяни бояться далеко від’їжджати від посту навіть на бронемашині.
За кукурудзою, по якій я пробиралася, можна було побачити військові намети
Хоча боятися, по великому рахунку, нічого – партизанів серед грузин немає і бути не може. Як розповіли селяни, зброю у них вилучили ще в 1993 році. Та й джигітськими настроями тут не пахне, лише один сільський дядько зізнався "Обозу", що в нього є рушниця. Він дає росіянам час прибратися з його села до 7 вересня, а далі, мовляв, буде стріляти.
Опору цивільного населення в Грузії просто не може бути, грузини ніколи не були хорошими партизанами. Це не чеченці, вони ліпше будуть підгодовувати ворогів, напувати їх хорошим вином, щоб ті їх полюбили, але не візьмуть до рук зброю.
Наприклад, під час війни в Абхазії на початку дев’яностих грузинських партизанів набиралося не більше трьох сотень, і то переважну більшість їх складав гірський войовничий народ –свани.
В десяти кілометрах від села я натрапляю на свого таксиста-осетина. Поки я бродила в кукурудзі, він об'їздив в пошуках мене всі дороги. «Ви так довго, я думав вас вбили», - бідкається таксист. Він розповів, який переполох піднявся на блок-посту після того, як туди приїхало командування. "Селяни мені розповіли, що там кинулися тебе шукати. Я поїхав через пост, у мене всю машину перевернули. Там всі стояли на вухах. Я перелякався, щоб чогось з тобою не сталося", - розповідає осетин.
Таким чином з осетинами в Переві зустрітися не вдалося, зате журналіст "Обозу" отримав хороший досвід – якщо йдеш до росіян чи осетин, боронь боже, називатися українським журналістом.
Якби тут стояли українські військові, такі тваринки не бігали б
Адже Україну на рівні простих солдат там розглядають як безпосереднього учасника конфлікту. І це не дивно, на грузинському телебаченні постійно втовкмачують, що після Грузії настане черга в Україні, мовляв, росіяни будуть приводити до миру українців у Криму. По осетинських та російських ЗМІ постійно крутиться пропаганда, що українці продавали Грузії зброю, що українці воювали на боці грузин та займалися мародерством, всіх лякають УНСО, якого вже давно не має не то що в Грузії, а й в Україні.
Істерика навколо України тут досягла такого апогею, що представник України - навіть простий журналіст - осетинами чи росіянами сприймається мінімум розвідником і максимум диверсантом.
Отож, до осетин "Обозу" вдалось потрапити лише тоді, коли журналіст назвався білоруським спецкором. Розглядаючи посвідчення "Обозу", осетинський військовий спитав: "А что такоє "посада?". "Это по-белорусски "должность", - відповіла я.
Про цю маленьку військову хитрість та про осетинське село, де кожен чоловік має автомат, читайте в наступній частині щоденника: "Серед озброєних осетин".
