Літературний конкурс. Додому
Вже повинні повернутись з міста. День нескінчений - не покидала думка
маму. Хоч знає, як буває, і дорога не близька. Он і Вороний чекає, де небо
із землею і криницею зустрічаються... Біла стежка, вимережена, як
рушник... Ввижається - біжить додому: розводить руки... Бувало повертався
із дідом з рибалки, а вона воркує "Світе мій, сонечко золоте!" Він
витрушує із сорочечки срібні рибинки. Вона тішиться, примовляє "Мій
господарику великий!" Обцілує голівоньку. Ідуть до світлиці. Подає
полудневого молока від Красулі та цілюшкою житнього хліба випеченого на
капустяному листку і дерев"яноному жару. Аромати аж за вухами лящать. Мати
нишком спостерігає і бачить чоловіка... Сльоза забринить, стиха зітхне,
приховає біль... А він знов біжить - домовились гатити Свірж, де Опришка
дуб, на Ніч Купала... Полягають на буйногриві покоси отав і переповідають
історії підслухані у дорослих. І мріють бути подібними на дідів, батьків,
старших братів, сестер або родину сусідів - боротимуться за волю!...
У неділю, по обіді, ішли на цвинтар. Брала квіти, свічку на могилу.
Молилась.
-Мамо, чому тато у землі? - запитав він.
- За волю, - стиха відповіла.
- А що таке воля?
-Коли люди живуть без страху і не в темницях. Хліб і правду не міняють на
брехню.
-Я не проміняю волю на хліб, правду на брехню, хату на темницю!-Сказав
твердо, як чув од вуйка:широко роставив ноги, стиснув кулачки, щоб жоден
ворог не зрушив його із Вітцівської землі.Усмішка мами сушила сльозу.
Бувало пас коней із Старим. Об"їзджав на Вороному табун - завертав
грайливі лошата аби не стали здочиччю вовкам. І йому світили місяць, зорі,
роси, білі тумани, і ватра золота. Старий накривав його кожухом, а сам
сідав на стільчик і курив файку та своє міркував, підкидаючи ло вогню
дровець. Якось запитав Старого: що таке війна і чому люди лбдей вбивають,
як убили татка?
- Питаєш, то послухай. Все з того, що нелюди хочуть панувати над людьми.
Народи уярмити і світом правити: забрати землю, знищити храми, книжки,
пісні, мову і мати рабів. Ми не нападали, не нищили, не вбивали, а тільки
захищасли свій край... Розповідав Старий коли був Січовим Стрільцем і
захищав Республіку од москвитів, німців, а тепер знов... Не договорював
Старий. А він марив сном вирости і бути, як Старий, як Тато, як Вуйко.
Бачив себе з Вороним дужими, непереможеними... Серед ночі притишені голоси
чоловіків із автоматами, якби із сну прийшли. Старий показав на лантух.
Ствердив, що зробить, як треба. Лантух прилаштували на Вороного і подались
до лісу.Хотілось прокричати, щоб не замали Вороного... Але тільки гірко
зутхнув, бо напевно так треба, щоб Вороний виконав своє завдання...
Вранці Старого не питав хто ті люди. Може наснилося. Соромно буде.
Подумає Старий, що злякався, боягуз. Подався до джерела попити води та
світанком помити обличчя Сонцю...
Жайвір співав пісню,підіймаючись до світлого неба. Свята вода оживила,
освіжила і він задивився у бік лісу... По-дружньому торкнувся плеча -
так міг тільки Вороний! Притулились головами, як старі давні друзі,
щасливі зустрічі. Добре що не питав Старого, подумалось. Вийняв з кишені
звичного гостинця і дав другові, гладив буйну гриву. Бадьорими повернулись
до Старого. На вишитій серветці чекали канапки і парував чай із трав.
Старий запитав чи не піде із ним до міста, бо самому важко буде добре
зробити важливу справу. Аж підстрибнув з радості: навіть вже вирушаймо.
..Було по обіді. Старий сказав, що їм треба вивідати як і скількома
охороняється темниця. Яка простіша і безпечніша дорога до комендатури і
військової частини. Старому все запам"ятати важко, а молодому забавка.
Ходили по місту, неначе в крамницях краму шукали. Обійшли чи не все місто
і зазирали де тільки могли щось потрібне бачити. Додому повертались під
вечір. Старий був у доброму настрої: дещо уточнював, перепитував у нього,
як рівного собі.Це підносило його: вже виріс і, як Старий, не боїться.
Сонце світоло з околу землі, немов втомилось за великий день. Співав
щасливо свіркун при дорозі... Здалеку долинуло ніби джмелине гудіння:
наротало, приближалося. Старий занепокоївся: кого, яка мара несе?
Озирнувся, бо чув гул мотору. З-за гори виїхала полуторка. Облавники не з
добром!...
-Біжи, синку, до лісу! Ось - візьми... Вночі прийдуть повстанці - їм все
розкаєжеш що бачив!
Він ще не тримав у руках такої залізячки. Старий пояснив: якщо за ним
бігтимуть, то хай сховається за дерево, або впаде у рів і кине у ворога
каменем, висмикнувши кільце.
-То війна і нелюди? - запитав Старого.
- Війна і нелюди.
- Я, як тато, як повстаинці?
-Так!
Він не міг ступити кроку, немов закам"янів.
- Ну ж бо, біжи! - крикнув Старий, бо рев наближався.
Прудко, як Вороний, біг... Картоплянне бадилля заплітало ноги: падав,
вставав і знов біг... Постріли пробили мертву тишу. Він озирнувся: Старий,
заточуєючись наступав на машину крок за кроком... Постріл.. черга,
спіткнувся, впав. Він заплакав. Помахали автоматом щоб ішов до них. Не міг
рушити. Та враз почув - кличе матуся додому. Голос зняв окови, дав силу і
волю, і вітром понісся, здавалось над полем - біг туди, де стежина біла
веде додому - рідна світиця його оборонить од війни нелюдів... Плюскались
кулі побік, як рибки у річці, а він біг...Запекла, заборліла нога, але він
біжить до криниці напитись води, до гаю назбирати ягід - повертається
додому. Аж вдарило в плече і кинуло на землю.
...Долинала чужинецька мова і веселі голоси. А йому пити...пити хочеться
із чистого, холодного, живого джерела, бо на устах спрага солодка і
мертва... Вороний віднесе до криниці і, здалось, лине між зорями додому
Неба Блаватного - чисте, як мамина сльоза: жаль покидати - вона далеко на
землі... Ще нелюди прийдуть по червоній стежині до його Дому і заберуть
маму до темниці! Згорнувся, як птах крила складає, щоб впасти каменем...
Над ним сміялися, заступивши небо, сонце, зорі -наступала темінь...
Відпустив гачечок, як казав Старий. Ясна хвиля підняла його до неба,
обірвавши чужинецький сміх нелюдів, та понесла додому...