Літературний конкурс. Не більше й не менше

Три хвилини – стільки дали мені, щоб здійснити задумане.

            Три хвилини – на втілення мого найтаємнішого й найтемнішого бажання.

            Три хвилини. Вистачить.

            Відлік.

            Я йду містом, – не столицею, але й не містечком, – враження, що колись уже була тут. Бачу вогненні обриси вулиць на моїй внутрішній мапі, та в цьому нема потреби: відчуваю, куди прямувати, якимось тваринним інстинктом. Ніч навколо. Хідники порожні: лиш одна душа зустріне мене сьогодні.

            Місто слухає мої кроки. Я на тонких підборах, уся в чорному, – люблю цей колір. Серце перетворилося на годинник, і йду я спокійно: знаю, що встигну. Людина, що наближається до мети, страшна. Якщо й існують сили, здатні мене зупинити, то зараз вони сплять. Розцінюю як мовчазну згоду.

            Чарівна прохолода літньої ночі, непевне світло ліхтарів. Принишкли дерева – лише найсміливіші з них шепотять, підказуючи дорогу. Дивно, як загострились усі відчуття: здається, жоден звук, жоден порух не минають мене. Прислухаюся до будинків: може, скажуть щось? Та вони всі неживі – хоч би одне вікно світилося. Крок, крок, крок. Я йду містом темних будинків.

             Про що я думаю зараз? Не можу дати відповідь. Годі вхопитися за щось одне, коли от-от станеться те, про що стільки думано й передумано. Як я почуваюся? Неймовірна свобода. Шал. Безумство, холод, спокій. Я – звір, який відчуває запах крові й непомильно йде за жертвою, знаючи, що їй не втекти, не сховатися. Її страхом пахне все місто. Вона довго не показувалася – але час прийшов. Крок, крок, крок.           

            Повертаю наліво. Асфальт покірно вбирає стукіт моїх підборів. Удень цією дорогою їздять авта (вони їй, певно, давно набридли), і тепер дорога – моя спільниця, що веде до омріяної цілі – мене, тільки мене. Мить не хочеться зупинити: прекрасною її робить рух. Іти, слухаючи власні чіткі кроки та рішучий голос із глибин єства. Приємно до болю.

            На поясі – ніж, чорний, мов ніч. Я торкаюся його холодного тіла. Дістати зараз чи почекати ще трохи? Зараз, так. Хай метал поділиться своїм холодом. Клац. Залізо, залізо у моїй руці. Яке блаженство. Ніж наче вростає в руку. Крок, крок, крок. Хода моя так само спокійна: знаю, ніщо не перешкодить, і мого не відняти. Уже близько.

            Кажуть, людина почувається невпевнено, коли заповітне бажання стоїть у неї на порозі: мовляв, чи я справді хочу цього, чи зможу вповні відчути радість, що омріяне врешті-решт здійснилося? Хтось, мабуть, і сумнівається, але тільки не я. Невимовне задоволення, свобода, шаленство – ними повниться місто. Із кожним кроком я віднаходжу себе: нарешті мені це дозволено. Три хвилини. Який неоціненний дар.  

            Бачу. Я вже бачу її. Вона стоїть у колі світла, що кидає боязкий ліхтар. Світло жовте й неприємне. Мабуть, не розрізняє ще чітких обрисів, лише мій темний силует. Але я знаю напевне: їй страшно. І не втечеш, не заговориш, не крикнеш – чи не так? Крок, крок, крок.

            Тепер ти можеш добре мене роздивитись. Яка то є насолода – пити твої злякані оченята. Подумки питаєш, яка сила привела тебе сюди цієї ночі? Та сама, що й мене, – фатум. Ми колись мали зустрітися, і, безумовно, без ножа тут не обійтися. А зброя – то моя прерогатива. Де там тобі, ніжному, полохливому, слабкому створінню! О, як я ненавиджу слабкість!  

            Не думала, що буде так солодко. Хочу впитися цим дивовижним хмелем, але три хвилини добігають кінця. Що ж...

            Один швидкий смертельний поцілунок. От і все. Вона лежить у неприємному жовтому світлі – темна, неприваблива пляма. У душі зринає пісня – де я чула її? Пісня – про три хвилини літньої ночі, місто темних будинків, звільнення і стукіт підборів. Вона про мене, вона моя. Я дивлюся на жовте коло, потім підводжу очі до неба. Мою пісню співають дерева, небо і ніч, але жодного звуку не чутно. Це гучніше за будь-який голос. Тиша.        

Не питайте мене про мотиви, не питайте, хто я, – не кажіть нічого. Ви помилялись, якщо думали, що ось-ось пролунає „Знято!". Але я вклалася у відведений мені час, і моє бажання... Воно щойно здійснилося.  

            Приголомшені? А що б зробили ви з трьома хвилинами цілковитої свободи, трьома хвилинами на втілення будь-чого? Чи можете собі в цьому зізнатися? Втім, не відповідайте – може, вам дадуть більше. А поки що – три хвилини на роздуми. Відлік.