Літературний конкурс. Дума про козака Голоту

Він спускався на малій швидкості до Хрещатика по вулиці Богдана Хмельницького (колишній Леніна, колишній Фундуклеївській) і уважно роздивлявся на всі боки. Уважно не тому, що кожний мотоцикліст взагалі не дуже комфортно почуває себе на запрудженій машинами вулиці, коли різнокольорові борти автомобілей так і намагаються протерти дірку на стегні, туго затягнутому в джинси. Машин після Оперного театру якраз залишилось небагацько, тому що нижче Пушкінської рух було перекрито. Він був уважний і не тому, що його так вже цікавили всі оті «БМВ», «Мазди», «Рено» та «Вольво», які майже зовсім витіснили з київських вулиць вітчизняні «Волги», «Жигулі» й «Москвичі». А втім, тої Вітчизни вже й сліду нема. Власне, тепер вітчизняними можна було вважати тільки «Запорожець» і його молодшу сестру «Таврію», проте володарі цих скромних малолітражек не мали зараз коштів на бензин, щоб залюбки кататися по центру столиці в святковий день. Привезти мішок-другий картоплі від родичів з Броварів чи Гребінки — це ще так-сяк, і те коли в гаражі запасливого господаря стоять каністри, наповнені Бо’зна в які прадавні часи, а не тепер, по цих надхмарних цінах…

Ні. Він уважно оглядав тротуари в пошуках події, бо відчував: це станеться сьогодні. Станеться неодмінно… Що станеться? Він не мав ані найменшої уяви про це, та й не цікавив його особливо сам характер події. Зрозуміло було одне: відбудеться — та й годі. І скніло в нього серце, немов в гоголівського пана Данила Бурульбаша того дня, коли тесть-чаклун вбив його влучним пострілом.

— Ей, на «Йожику»! Постороніся.

Він притиснувся до бровки. Поруч велично проплив блискучий «Форд», напакований молоднечею.

— І не стидно на такому драндулєті раз’їжжать, — зневажливо мовила нафарбована дівиця, що займала місце біля віконця на задньому сидінні. Зауваження стосувалося його «ІЖа», який перейшов у спадщину від старшого брата та був досить таки пошарпаний, що вказувало на бурхливо минулу п’ятнадцять років тому мотоциклетну молодість.

Він нічого не відповів на зауваження. Така «пташка» не стане вислуховувати двадцятирічного рокера в потертій одежі, нащо ж тоді слова?..

А дівиця на ознаку найповнішого презирства вистромила з віконця тонку пещену ручку з гладенькою матовою шкірою та й струсила попіл з наполовину викуреного «Салема» ледь не на переднє колесо його мотоцикла. Цей жест викликав сплеск бурхливих веселощів всієї компанії, що знаходилась в автомобілі.

А втім, він ніяк не відреагував на таке глузування. Справді, що йому ота випещена дівиця, коли він чекав події…

Щоправда, закортіло покурити. Йому б зараз в зуби люльку з міцним самосадом, щоб огорнутися пасмами запашного сивого диму… Ці американські теж нічого пахнуть. Хоча слабкуваті дещо. Чимось вони нагадують тютюн, що його колись добували в Турещині. А й справді: суто американського товару в нас не продають! От і ці цигарки мабуть з Туреччини чи з Польщі завезли, а дівка смалить як смолоскип та й радіє, і не знає… Чи може знає, але удає, що не знає, хто її розбере.

Хоча стривай: чом би не закурити козаку? Люлька, капшук і кресало лежали в правій кишені курточки, в капшуку дійсно була добряча порція найчудовішого самосаду… Та ні, неможна! Це ж яка картина вийде: двадцятирічний рокер на мотоциклі — й раптом запалює справжню козацьку люльку. Щоправда, вона коротенька, похідна й тому не дуже впадає в око, хоча по кольору благородної вишневої деревини, яка потемніла за кілька століть можна було легко упізнати мало не музейний експонат. До того ж він ніколи не прикурював козацьку люльку від вульгарного сірника, а користувався своїм старезним кресалом, а це також могло легко привернути до нього непотрібну увагу. І нарешті сивий тютюновий дим навівав сумні думи про минулі дні козацької вольниці, а сумних думок й без того було вдосталь. Так що краще було не палити.

Він гучно відкашлявся в кулак, погладив кермо й бензобак мотоцикла так, як уважний та дбайливий хазяїн голубить улюбленого скакуна і замість диму люльки вдихнув духмяне повітря. Так! Ніякі вихлопні гази не в змозі були забити солодких пахощів квітучих каштанів, в яких купався й ніжився Хрещатик з прилеглими вулицями. Щосили буяла весна, яка провіщала спекотливе літо. Сьогодні була остання неділя травня.

День Києва…

Позаду пролунало завивання міліцейської сирени. Він обернувся. Жовті з блакитними смугами на боках «Жигулі» передували пішим колонам, що крокували по бруківці. Небагаточисельні тут автомобілі зупинялися біля узбіччя проїзної частини. Йому також довелося терміново припарковуватись коло самого виходу станції метро «Театральна» (колишня «Ленінська»), щоб пропустити міліцейську машину та оркестрантів, які трохи фальшиво награвали «Запорізький марш» Адамцевича.

Місце парковки йому дуже не сподобалося. З стіни будинку просто в спину дивилась усміхнена зелена дівчина (такий дивний колір шкіри вона мала тому, що невдало вигорів на сонці рекламний плакат), яка говорила: «Я відкрила для себе «Тампакс», і тепер я така щаслива!» На стіні того ж будинку висіла табличка, на котрій красувалася остання за рахунком назва вулиці: ім. Богдана Хмельницького.

По-перше, він абсолютно не розумів, чого ото ця дівчина, що нагадувала кольором шкіри деревну жабу чи утоплену місячної давності, щаслива. Як загалом баба може бути щасливою з приводу відкриття якихось..! (Подумки він вживав досить міцне слово, не слабше того самосаду, котрий так кортіло викурити.)

По-друге, він вкрай негативно ставився до гетьмана, якого різні байструки славили зараз на всі лади. Один-єдиний раз за останній час чув він правду на адресу даної історичної особи. Це коли старий бандурист, що осліпнув в дитинстві під час голодомору 33-го року, співав в підземному переході на Майдані Незалежності «Богданову домовину» Шевченка. За текстом було: «Богдане, Богдане, сучий ти сину…» Відверто кажучи, у разі потреби він міг підтвердити, що якраз цим епітетом нагородив Хмельницького сам Мазепа; але хто став би вислуховувати двадцятирічного рокера…

І безперечно, його антипатії аж ніяк не поділяли колони переодягнених запоріжцями й січовими стрільцями людей, що марширували за оркестром. Перші самозабутньо співали «Ой на горі козаки йдуть», другі щодуху горлали «Гей ви, хлопці січовії». Таким чином, оркестранти, «запоріжці» й «січовики» грали та співали зовсім різне, проте ніхто не збивався.

Подивувавшись на таку старанність, він покивав головою, захищеною потертим шоломом, ретельно залатаним з одного боку.

Показовий ура-патріотизм цих людей, очевидний анахронізм їхнього риштунку і костюмів (в яких досвідчене око не могло не помітити явних помилок) здорово дратували його. Раби духом, діти, онуки та правнуки рабів, вони не знали, що є достотна воля. Зараз вони лише гадали, що знайшли свободу, розваливши державу, яка простояла сім десятків років. Насправді ж продовжували лишатися в залежності, тільки тепер вже В усього світа, несвідомо збільшуючи ту залежність кожен день, кожну годину своєю неспроможністю до самостійних дій. Іще більше впрягаючись таким чином в ярмо, ті люди просто гралися в волю, як малі нерозумні діти.

Він міг би сказати все це їм, кинути правду в обличчя. Міг би сказати, що січові стрільці й запорізькі козаки, костюми яких вони зараз поначіплювали, програли свого часу свої битви саме з причини суцільної ворожнечі й слабкості держави, а не з-за «коварства ненависних москалів і підлоти й підступності жидів»… та хто б став слухати двадцятирічного рокера!

Ще у давнину, коли він ще міг дозволити розкіш зватися справжнім ім’ям, а не даним при черговому народженні та хрещенні, хіба не казав він Хмелю, щоб не вкладав договір з Петром? Казав Мазепі, щоб не приставав до Карла? Авжеж казав! І що? Тільки всім відомі бойові заслуги врятували, бо обидва хотіли на палю посадити як того турчина. Отже, тоді не слухали, не послухають і зараз.

А потім, за часів Директорії? Еге, ледь не розстріляли мов зрадника й «більшовицького шпигуна»! А де вони поділися, оті діячі, державотворці? Хто за кордон дременув, хто тут загинув. Він теж, до речі, загинув. Тоді. Мовляв, будуть знати, що не можна січових стрільців зачіпати… Співаки!

Він поглянув на колону «січовиків» й лайнувся крізь зуби.

Ці люди були здатні лише на те, про що співали в популярній нині пісні: зібратись в корчмі і говорити про волю — навіть після проголошення незалежності України! Так, фюрер німецького народу теж починав в баварських пивницях; тільки от скінчився Третій Рейх не цілковитою свободою, а кривавим хаосом світового масштабу з концтаборами, крематоріями та бабиними ярами різної величини та значущості… П’яні збіговиська! А жити дійсно вільними, жити волею, жити заради волі… Напружено працювати пліч-о-пліч з іншими заради волі… То іще не для них, і дай їм, Боже, діждати того знання та вміння, внутрішнього відчуття свободи замість духу рабської покори! Тоді, тільки тоді вони відчують кожен сам себе — на своєму місці. Відчують свою потрібність в навколишньому світі. В свята і в будні…

Він задер голову й почав дивитись у бездонне блакитне небо, яке здавалося трохи зеленуватим з-під темних мотоциклетних окулярів, доки не заспокоївся. Ну справді: свято! Хай же люди тішаться як вміють і переряджаються хто як хоче. Свято ж…

Хоча троє міліціонерів на тротуарі виглядають значно доречніше від інших. От ці хлопці явно зі свого часу! Чистенькі, чепурненькі, теж святкові. Либонь, тільки-но з міліцейської школи. В того патрульного, що вищий проти інших, капловухий та з геть вкритим ластовинням обличчям, до ремінця рації прикріплена гілочка розквітлої марелі. Вони на службі, як і він — але ж сьогодні остання неділя весни! День Києва…

Що за крик?! Що це в них за спиною?!

Він підвівся на сидінні мотоцикла.

«Форд» завернув на Пушкінську й покатив у напрямку площі Льва Толстого. Одначе та сама дівиця, яка струшувала попіл цигарки на колесо мотоцикла, не поїхала з усіма, а зійшовши на розі лишилася подивитись на крокуючі колони. Рясно «наштукатурена», в запаморочливій обпинаючій міні-сукні «під леопарда», що виставляла на загальний огляд довгі стрункі ноги й вміло оголені плечі, з величезними золотавими кільцями-сережками в ніжно-рожевих вушках, немов виготовлених вправним кулінаром з чудесного масляного крему, вона притягала не меншу кількість поглядів ніж «козаки» і «стрільці». І от якраз на це апетитне створіння природи, моди та парфумів імпортного виробництва накинулися три здоровезних жлоба. Один видрав з вушок дівиці сережки, двоє вчепилися в маленьку сумочку з вилискуючої перламутром шкіри. Оскільки викрадач сережек діяв з-за спини, дівиця не змогла відповісти йому нічим суттєвим окрім неточного удару зігнутим ліктем в живіт. Зате втрачати так просто сумочку вона не збиралася! Мертвою хваткою правої руки вчепившись у її ремінець, наманікюреними нігтями лівої дівиця намагалася збасаманити спітнілі пики грабіжників, силкуючись в той же час наступити їм на ноги гострими «шпильками» туфелек.

Дивно, що ніхто не кинувся їй на допомогу. Патрульні міліціонери, покликані охороняти громадський лад, так і уп’ялись очима в процесію. Капловухий сержант з рацією ліниво обернувся й з нудним виглядом утупився на поле бою. Колони дужих чоловіків, убраних в костюми тих, хто так цінував честь і силу, продовжували марширувати, ніби нічого й не сталося. Міліцейські «Жигулі» з сиреною вже порівнялись з Театром російської драми. Перехожі і просто роззявляки задкували якомога далі…

А тим часом викрадач сережек знов кинувся до дівиці, готуючись схопити її іззаду й зробити підсічку під коліна. Ну як їй вистояти одній проти трьох!

І кому яке діло до цього?! Якщо вона дорога (чи не дуже) повія, то по заслузі їй, шалаві! Якщо ж просто з касти «золотої молоді», то теж по заслузі. Тому що всі «золоті» грабують вкінець зубожілий народ, паразитують на його соках. Хай же і їх хтось пограбує! За цим навіть цікаво спостерігати. Здалеку. Головне, грабують не мене. До того ж подивіться, яке сонце! Відчуйте духмяне повітря! Радість! Свято! Весна! Пташки! А ти, малюк, не дивись туди. Там дяді тьотю б’ють. Отже, по заслузі їй. Головне, ти не дивись…

Гнівно ревонув двигун мотоцикла. Залізна машина здійнялась на задньому колесі немов пришпорений вороний, і одинокий рятівник кинувся в сутичку. Негайно зайшовся треллю міліцейський свисток, тому що їзда на мотоциклі по тротуару, та ще й на великій швидкості, була найгрубішим порушенням, небезпечним для життя громадян. І хоча зупиняти порушників правил дорожнього руху повинні були не патрульні, а працівники ДАІ, зважаючи на відсутність останніх хоча б засвистіти, мабуть, годилося. Проте не звертаючи найменшої уваги на пронизливу трель водій майстерно лавіруючи поміж переляканими перехожими спрямував машину на жлоба, що напав на дівицю іззаду, а сам просто з сидіння стрибнув на одного з вириваючих сумочку.

Чоловіки покотилися по газону. Третій грабіжник кинув сумочку і теж зчепився з рятівником, проте за кілька секунд обидва видлетіли на траву.

Ех, не так він звик діяти! Як бракувало зараз шаблі чи турецького пістоля, вірного товариша, який не раз рятував його! Був у нього колись-то, ще до Тараса Трясила, й добрий палаш, відібраний разом із життям у надміру зарозумілого ляха, хєлмського пана. А тут доводилось орудувати голими руками і ногами. Шкода. Хоча двадцятирічний рокер на мотоциклі і з шаблюкою — ото б видовище було! Так що все вірно… Але нічого! Ось так його! Так! Лівою! Один є…

Він високо підстрибував, крутився як вихор. Бився, немов гопак витанцьовував. Приємно було б дивитись, якби не бійка…

Ззаду схопили під горло. Добре, цього через себе! Ага, собачий син, не любиш?! Я тебе…

Нестерпний біль встромився під ліву лопатку. Дівиця заверещала. Виявляється, в того, котрого він зачепив мотоциклом, був ніж, і той таки скористався зброєю. Прикрість…

— Рвемо! — і троє грабіжників, дещо пом’яті, побиті й шкутильгаючі, одначе так ніким і не затримані поспішно зникли з бойовиська.

…Він лежав на ясно-зеленій траві газона й уривчасто дихав кріз зціплені зуби. Поруч валявся перевернутий мотоцикл. Переднє колесо досі оберталось. Схоже було, що сталевий кінь намагається підвестися і підбігти до хазяїна, щоб допомогти, та не в змозі зробити це лише безсило і безглуздо загрібає повітря колесом-копитом. Розмазуючи туш по щоках з підвиванням ревіла, заливалася слізьми дівиця, на всі лади кляла себе за те, що не встигла вихопити газовий балончик з сумочки, обмацавши мочки вух почала оплакувати пропажу сережек… Тепер усі кинулись на місце бійки: патрульні, роззявляки, «запоріжці» й «січові стрільці». Навіть міліціонери з «Жигулів», які помітили, що крокуючі колони зупинилися й змішалися.

— Ти чого на мотоциклєтє по трутуару гацаєш?! — накинувся на пораненого той з патрульних, який найдовше дивився на похід і взагалі пропустив бійку. Поранений лише прохрипів у відповідь щось невиразне.

— Та заткнися ти, турка! — осадив надміру завзятого охоронця правопорядку капловухий здоровань з рацією через плече. — У тебе повилазило чи шо? Він же ранєний.

Здоровань акуратно завів руку під спину мотоцикліста, спробував посадити. Той застогнав і зомлів. Здоровань витягнув руку. Долоня, пальці, вилога рукава — все було геть у крові.

— Ото покалічився, курва! Хлеще, як із коропа різаного. Ясно шо ранєний, якшо так гацать… — почав був перший патрульний, та в цей момент приспів нарешті капітан з «Жигулів». І поки він до пня розпекав усю трійцю за неспритність, третій патрульний обійняв за плечі першого й тихесенько зашепотів йому у вухо. Поступово обличчя першого патрульного витягувалось немов гума, а під кінець він заломив на потилицю кашкет і протягнув: «Ото вже да так да-а-а…»

— Та помогіть же єму накінець!!! — не витримавши заволала дівиця. Капловухий сержант розстебнув ремінчик шолома, зняв його з голови потерпілого, й перед очима натовпу постало бліде лице із тремтячими посинілими губами, замружені від болю очі й смоляне кучеряве волосся. Дивлячись на нього один з «січових стрільців» презирливо процідив:

— Та це ж жид. Тьху ти!..

Його вислів породив поміж зібравшимися гомін. Всі почали дружно обговорювати, чи справді водій мотоцикла єврей. Гадки розподілились приблизно порівну. Нарешті капітан з «Жигулів» не витримав і спитав:

— Ти кто? Как тєбя зовут?

Для надійності він поторсав пораненого за плече, щоб той очуняв. Поранений миттєво напружився й не відкриваючи очей ледве вимовив:

— Я… козак Голота…

Натовп невдоволено зашумів, тому що така відповідь була по суті справжнісінькою наругою. «Січовик» скептично подивився на пораненого.

— Не боюся ні вогня… ні меча, ані третього болота… Шапка-бирка… збоку дірка… — водій мотоцикла розплющив зрештою очі, безтямно повів ними довкола, стогнучи від болю помацав рукою, натрапив на шолом й хотів показати латку на ньому, проте знепритомнів.

— Приємно бачити жида, що так файно розмовляє українською мовою і так добре знає наші думи, — продовжував «січовик». Такий вдалий жартик дуже сподобався, й у натовпі пролунали окремі смішки.

— А й справді, який же то козак, коли жид! — щиро здивувався інший «січовик».

— От ми справжні козаки, — гордовито зауважив один з «запоріжців», погладжуючи накладний оселедець, що спускався за вухо.

— А може й не жид? — з ваганням сказав інший «запоріжець». Натовп з новим напливом ентузіазму розпочав обговорювати питання про національність пораненого, але тут він знов ожив, затіпався й досить гучно та виразно мовив:

— Вулиця… Хмельницького… Не треба. Хай буде… стара назва.

— От пакость! Так ти Леніна любиш, чи шо?! — образився «січовик». — Кажу ж, що жид. Точно!

— Богдане… сучий сину… Продав Україну… Неньку, — вів своє поранений. — Не треба. Хай буде… Фунду…

Він не мав сили й часу розповісти оточуючим про київського губернатора Фундуклея, сказав тільки:

— Фундук… Горіх такий. Так вона… звалась…

Поранений страшенно закашлявся. Кров ринула горлянкою, він забився в корчах, видираючи скарлюченими пальцями жмутики трави з землею на корінцях — і закляк. На цей раз назавжди. Моторошно заголосила дівиця.

Сержант розстебнув його чорну курточку штучної шкіри з бордовими латками на ліктях, обшукав кишені, вийняв права водія й прочитав уголос:

— Полоцький Віктор Михайлович.

— Я ж казав, що жид! — зрадів перший «січовик». — А тут тобі і справжнісіньке маланське прізвище: По-лоц-кій.

Прізвище померлого він вимовив навмисне по-російські, виділяючи кожний склад і з непередаваним презирством на обличчі.

— Ти шо, з глузду з’їхав?! — обурився другий «січовик». — Як це Полоцький — жидівське прізвище?

— Всі, хто на «цький» — усі маланці, — наполягав перший.

— І Симєон Полоцький? І Богдан Хмельницький? І Потоцький? І Кропивницький?

Перший «січовик» зробився червонішим від достиглої полуниці. Натовп дружно зареготав.

— То він лях, — примирливо сказав чубатий «запоріжець». Почувся схвальний гомін: «А, поляк… Ну то нічого, коли так. Ті теж добре воювати вміють, хоч вони і торгаші, і не кращі од москалів». Тим часом міліціонер продовжив обшук трупа, і ось з бокової кишені чорної залатаної на ліктях курточки з’явився на світ Божий вишитий капшук з козацькою похідною люлькою, кресалом й самосадом.

— Диви, диви, це ж музейна річ! — здивувався перший «січовик». Натовп загомонів. Люлька та кресало пішли по колу. В натовпі висловлювались різні припущення щодо того, як у рокера могли опинитись такі стародавні і без сумніву цінні речі.

— То він проворовався, як собака! — виніс зрештою вирок «запоріжець». — Ясна річ: якщо лях, то ворує. Вони усі такі, ляхи.

В натовпі заговорили: мовляв, вірно, вкрав. Капітан з «Жигулів» передав знайдені в померлого речі одному з патрульних і голосно запевнив натовп, що буде проведене слідство, котре неодмінно в усьому розбереться. В рації капловухого здорованя-сержанта пискнуло, почувся обурений голос. Сержант протягнув рацію капітану з «Жигулів»; той з незадоволенням вислухав прочухана, щось відповів і звернувся до переодягненних людей:

— Нас ждут на Крєщатіку. Ми должни торопіться, задержка получілася слішком долгой.

«Запоріжці» й «січовики» швиденько вишикувались, на ходу просвітивши відносно суті події тих, хто визнав за краще не наближатися до місця бійки. Капітан сів в машину. «Жигулі» рушили, сирена запрацювала. Пролунала команда диригента. Оркестр гримнув «Гей там, на горі, Січ іде», і дружно карбуючи крок колони рушили слідом за оркестром, підхопивши пісню.

Проте співали вони аж ніяк не на честь загиблого. Часи Мальчиша Кібальчиша, якому салютували і люди, й техніка, минули безповоротньо. Просто треба було красиво вступити на Хрещатик, щоб потішити киян, що зібралися на свято невмирущим й славетним козацьким духом, істиними носіями якого без найменших сумнівів були саме ті, хто вдягнувся сьогодні в костюми та взяв риштунок героїчних предків.

Біля тіла загиблого лишились тільки троє молоденьких міліціонерів, які з заздрістю стежили за зникаючими колонами, та дівиця, котра оплакувала втрату сережек, вуха, що боліли і двадцятирічного рокера, якого не погодилися вислухати бодай єдиний раз у житті… А втім, свою подію він не пропустив, і навряд чи його бентежна душа вимагала за життя чогось більшого.