21 октября • обновлено в 23:45
МоваЯзык
Блоги Мир

/ Новости политики

Літературний конкурс. Єврейська сорочка

302 Читать материал на украинском

Я вертівся на сидінні електрички і так, і сяк. Але річ була не тільки у його твердості та у задусі, що попри відкриті вікна стояла у вагоні. Просто за мною сиділи дві старенькі, що завзято обговорювали становище на Близькому Сході. Через похвали, яких вони не шкодували ізраїльському прем’єру Ариелю Шарону, й не надто приємні епітети, якими вони нагороджували занадто м’якого, на їхню думку, екс-прем’єра Шимона Переса, а також занадто свавільних арабів, починаючи від терористів руху «Хамаз» загалом і аж до лідера ООП Ясера Арафата зокрема, а також судячи з вимови «ер», то були єврейки.

По суті своїй я достатньою мірою космополіт, як усі нормальні інтелігентні люди, й націоналізм у будь-якій формі мені огидний. Тож коли несамовиті бабульки попрямували до виходу, підтримуючи одна одну й хапаючись за спинки сидінь, я полегшено зітхнув та мовив у простір, ні до кого, власне, не звертаючись:

— Ф-ф-фу-у-у, слава ті, Господи! Забралися нарешті, дури старі, щоб вас розірвало з вашим Ізраїлем вкупі!

Ну, втомився я від цієї специфічної політінформації! Розумієте: втомився до знеможіння…

— Ви щось маєте проти Ізраїлю? — негайно ж пролунало праворуч. Я підскочив мов ужалений і обернувся у той бік. Навіть маючи найпалкіше бажання, в цьому благовидному сивому дідку неможливо було запідозрити єврея через його типово слов’янську зовнішність. Але чом тоді тон його голосу настільки категоричний? Якого дідька йому треба?

— Ну, знаєте, шановний! Від них, від цих євреїв вічно самі лише неприємності! — немовби висловлюючи мої думки, кинула тітка з округлими, немов короваї, формами, що сиділа навпроти. Від хвилювання вона поправила горловину квітчастої сукні, стягнула з голови солом’яного бриля й почала обмахуватися ним, немов віялом.

— Це точно! — підтвердили із сидіння, розташованого по діагоналі через прохід. Тут обурено загомонів весь вагон, причому говорили всі одразу. Отже, пішло, поїхало! Воно й зрозуміло: літня спека, мухи, ціни випереджають зростання курсу долара, у країні який вже рік ладу навести не можемо — а тут знайшли нарешті, на яку тему язиками ляпати.

Хвилин за двадцять, коли найзавзятіші горлопани почали поступово видихатися, а в затятих гострословів скінчився запас плоских жартиків про обрізання й ребе, незворушний дідок звернувся до пишної пані:

— Так. Цікаво. Дуже цікаво. Оскільки ви відповіли замість молодого чоловіка (кивок у мою сторону), чи не повідаєте, які ж неприємності євреї заподіяли конкретно вам?

— Які?! Що за питання! Нас же нагло пограбували всі ці Суркіси й Бродські, хіба ви не знаєте?! — вибухнула пані та ще інтенсивніше замахала брилем.

— От-от, вони на твоїх харчах жирують, дідуля, — довгошиїй неголений тип, що сидів поруч із панею, тицьнув у дідка пальцем, щоб той ні в чому не сумнівався.

— Це вони-то жирують, жінки ці, що вийшли? Облиште! — посміхнувся дідок. — Судячи із зовнішнього вигляду, в них пенсія сорок одна гривня, як і в мене.

Відчувши, що ляпнув явну нісенітницю, довгошиїй безуспішно спробував утягнути голову у плечі.

— Їм є куди їхати, а нам тут загинатися, — пролунало з віддаленого кінця вагона, — от нехай і вшиваються звідси, до Ізраїлю свого рідного.

— Тобто, якби тільки ваша воля, ви б прогнали двох старих жінок під кулі й бомби терористів? Непогано, непогано, — анітрохи не розгубився дідок. У віддаленому кінці вагону не знайшлися з відповіддю, зате з іншого боку проходу підвівся плечистий пузатий дядько й перекриваючи стукіт коліс, закричав:

— Та вони Бога розіп’яли, ти шо, батя, не знаєш?! — і в розхристаній сорочці на кошлатих грудях обурено сяйнув чималенький золотий хрест.

— Невже! — розвеселився дідок. — А я думав, це зробили римські солдати за наказом Понтія Пілата — чули про такого?

Побачивши, як успішно він відбиває атаки, пасажири розгубилися й похмуро замовкли. Та коли усім здалося, що зі словесної дуелі старий вийшов переможцем, хтось зловісно спитав:

— Послухайте, а ви-то самі не єврей часом?

Усю веселість з дідка як вітром здуло, і він відповів розмірено й урочисто, немовби присягаючись:

— Ні, на превеликий жаль, я не єврей. Ні часом, ані якось інакше.

Усіх аж пересмикнуло від цього «на жаль».

— Тоді чому ти їх так захищаєш? Чому, цвіль водяна? — поцікавились ліворуч.

— А що, можливо, він і бачив від них добро, — пані презирливо посміхнулася.

— Так-так, йому сам Суркіс на минулі вибори мера аж півкіла гречки подарував, напевно, — одразу ж пожвавішав довгошиїй.

— Чи путівка до Ізраїлю заготовлена. Від «Моссада»…

Всупереч цим поодиноким спробам, зараз вагон не підтримав нападу. Усі очікували, що іще скаже старий. І він мовив:

— Ні, не на виборах від Суркіса, але від інших євреїв я бачив дуже багато добра, — тут голос старого немов би зламався, і він додав набагато тихіше: — Вони мені, можна сказати, життя зберегли.

— Шо-шо? — не зрозуміли у віддаленому кінці вагона.

— Життя йому залишили, от шо, — загомоніли ті, хто ближче.

— Не залишили, а зберегли, — суворо й набагато голосніше уточнив старий.

— Ну, знаєте, шановний, ви вже тут не фантазуйте, бач, — знов обурилась округла тітка. — Що деякі ідіоти під час війни головою ризикували, рятуючи цих від Бабиного Яру — таке я чула. Але щоб когось рятували євреї!..

— Життя зберегли…

— А, байдуже! Це вже занадто! Не вигадуйте.

— Не вірите? Хочете, розповім? — запитав старий.

— А що, це ідея! Гаразд, давай, заливай! Розповіси, як тебе облагодіяли. Поділіться, знатимемо, — загомоніли пасажири, але швидко змовкли й приготувалися слухати. Дідок обвів їх уважним поглядом і повідав таку історію:

— Сталося це на початку війни. Не тут сталося, у Кізлярі.

— Це де ж така діра? — посміхнувся хтось, але на нього зашикали.

— На Кавказі це, у Дагестані. Сирітствував я: мати моя померла навесні сорок першого, батька у перший же день війни на фронт забрали — так я його більше й не бачив ніколи. Ну, на той час річ звичайна. Жив з бабусею, з маминою матір’ю тобто, і було мені на той час років дев’ять, їй — вісімдесят. Загалом, якщо на двох розділити, понад сорок на кожного виходить. Нормально. Як війна почалася, довелось мені залишити школу і зайнятися заготівлею дров.

— І ви у тім віці працювали на лісоповалі? — відгукнувся той самий жартівник, але його знову втихомирили. Незрозуміло чому, проте зовсім нещодавно такі галасливі пасажири електрички слухали мовчки й дуже уважно. Деякі з віддаленого кінця вагона навіть підійшли ближче і скупчились біля старого оповідача.

— Не на лісоповалі зовсім. Просто найслабкіші сіромахи, що ніде не могли працювати, збирали у лісі хмиз і потім продавали його на базарі. На зароблені у такий спосіб гроші та на бабусину пенсію ми й жили. Знову ж, навпіл вистачало.

Але я не про це, я про євреїв… Так. Десь році вже, виходить, у сорок другім наш Кізляр наводнили біженці. Особливо багато було серед них москвичів. Нам, дровоносам, начебто б і краще: то люди міські, до життя у горах непристосовані, а паливо брати десь потрібно. Тож хмиз під виглядом дров стали брати охочіше. Одне погано: гроші в евакуйованих не завжди водилися, іноді вони речами розплачувались. Ну, це нічого: у нашій дірі, як тут дехто висловився, і гарній столичній речі раділи…

— То ти давай про жи…тобто, про євреїв ліпи, — попрохав один з чоловіків, що стояли поруч. І знов дивина: зазвичай у таких випадках це зовсім літературне слово не виправляють. Але вагон електрички наповнювала якась дивна атмосфера, й вона дивним чином впливала на присутніх.

— А я про них і кажу. Одного разу до мене на базарі підійшла літня вже єврейка, чистенька така, сухенькая, немовби з накрохмалених серветок зліплена, судячи з манер — москвичка. Підійшла й запитала, почім продається в’язка моїх дров. Я відповів, а вона каже, приємно так гаркавлячи й ледь перекручуючи слова: «Ти знаєш, хлопчику, в мене немає грошей розплатитися з тобою — ми евакуйовані. Але якщо ти таки згоден віднести твої дрова просто до нас додому, так я тобі дам щось із речей. Обіцяю, тобі сподобається». Чи згоден я?! Чи сподобається мені?! Хо-хо! Так я готовий був тягти за нею хмиз хоч до Махачкали й назад!

Отже, звалив я в’язку на плечі, і ми попростували через усе місто на саму окраїну. Там був будиночок, на ґанку якого сиділа жінка трохи молодша, років двадцяти п’яти-тридцяти. Втім, цілком можливо, і жінка, що купила дрова, не надто вже старою була, просто по малолітству такою мені здалася… Отож, вона покликала ту, що сиділа на ґанку: «Емма, Емма!» Жінка підвелась, а моя покупниця залопотала, заговорила з нею швидко та так собі незрозуміло. Я й розібрав-то всього єдине слово: чи то «амейдл», чи «мейделе». Це вона говорила, голублячи мене по волоссю. Емма швиденько збігала до будинку і повернулась відтіля, тримаючи за плічка сліпучо-білу шовкову сорочечку з короткими рукавчиками і нагрудною кишенькою. Я аж рота роззявив: невже така багата річ — для мене?! Бо на таку сорочку мені потрібно було перетягати бозна скільки хмизу — і то б не заробив! Однак покупниця прийняла в Емми сорочечку й дала мені зі словами: «Хлопчику, дякую тобі за дрова! От, бери й носи на здоров’я. І нехай ця річ береже тебе, що б із тобою не сталося. Благослови тебе Всевишній!»

Не тямлячи себе від щастя й побоюючись, як би вона не передумала, я кинувся прожогом на Червоноармійську (ми з бабусею жили на тій вулиці). У той вечір в нас панувало справжнє свято: я ж одержав ціле багатство! Але я так квапився, що навіть не поцікавився в єврейки, відкіля в неї ця чудова сорочка, який хлопчик носив її до мене і що з ним сталося.

— І ви не сходили у той будинок ще раз? — запитав довгошиїй.

— От-от, ці жи… євреї тобто тільки й чекали, щоб ти до них повернувся! — криво посміхнувся чоловік, що стояв поруч. А той, котрий із хрестом, підтакнув:

— Вони до своєї маци кров християнських дитинчат підмішують, це усім відомо. От і заманювали…

— Не кажіть дурниць, — поморщився дідок. — Яке з мене християнське дитинча було?! У ті-то роки, коли довкола войовничий атеїзм, комсомол та партія! Та ще й у Дагестані… А не прийшов я тому, що мені потрібно було з ранку до вечора хмизом займатися. Але подаровану єврейкою сорочку носив відтоді не знімаючи аж до сорок сьомого року. Вже і виріс я з неї, вже й подерлася тканина — тільки все одно тягав на тілі замість піддьовки. Це вже у сорок восьмому, як мене колгосп одягнув з голови до ніг — тоді тільки зняв. І знаєте, сорочка взяла та раптом немовби зникла! Куди задівалася — хтозна. Так шкода мені потім було, що ані клаптика від її не зберіг.

— А чого тут шкодувати! Ви що, носовички з неї збиралися робити? — спитала округла тітка.

— Так не сорочка то була, а справжнє диво! — старий зітхнув. — Вірите чи ні, але не маралася зовсім. У спеку в ній було прохолодно, у найлютіший мороз — тепло. От немов гріло щось душу, слово честі…

— Це чаклунство їхнє таке, — авторитетно зауважив чоловік із хрестом, але йому заперечили:

— Ні, просто така властивість натурального шовку: у спеку холодить, у холод зігріває.

— Сорочка не тільки гріла, — продовжував дідок, не звертаючи уваги на дискусію з приводу властивостей шовку. — За якийсь час німці бомбити нас почали, тоді бабуся викупала мене, нагодувала, востаннє поцілувала й віддала до якогось дитбудинку, що збиралися евакуювати. Відтоді до кінця війни я по всяких усюдах та дитбудинках валандався. І звісно ж, страшенно завшивів. Воші в мене скрізь були: і в голові, і в трусах. Але вірите чи ні — на тій самій сорочці я жодну ніколи не бачив!

— Це їх пташки по ночах скльовували, оскільки на білому видніше, — підпустив хтось шпильку, однак запала у вагоні мовчанка продемонструвала, наскільки недоречним є жарт.

— Кажу ж, річ зачарована, — прошепотів чоловік із хрестом й осенив себе хресним знаменням.

— Але ви казали про те, що євреї вам життя врятували, — несміло нагадало зовсім юне дівча.

— Врятували. От через ту саму сорочку і врятували, — підтвердив дідок. — Це було вже у січні сорок четвертого у Карачаєво-Черкесії. Якось глибоко вночі до нашого дитбудинку, де ми спали, увірвалися бандити, чи то черкеси, чи то карачаєвці — вже й не знаю…

Бандити! — обурився «хрестоносець». — Герої вони, а не бандити! Борці за незалежність Батьківщини, як і палестинці з «Фатха», яких твої любі єврейки люто ненавидять. А ти, батя, завів: «Злий чечен повзе на берег… Гострить свій кинджал…» Эх ти! Ти такий самий великоросійський шовініст, як і Міша Лєрмонтов.

Проголосивши безапеляційний вирок, чоловік із хрестом заходився продиратись до виходу: електричка під’їжджала до чергової зупинки. Вагон невдоволено загудів: очевидно, інші пасажири не поділяли точки зору «хрестоносця».

— Скрізь своїх покидьків вистачає, — зауважила одна з жінок.

— Принаймні, ті були справжнісінькими бандитами, це вже точно, — мовив старий. — Вони схопили чоловік сім чи вісім дітей, у тому числі мене, витягли на вулицю й відвели до напівзруйнованої мечеті, що стояла неподалік. І там нас розстріляли.

— Як це — розстріляли?! — жахнувся весь вагон.

— А отак: поставили до стінки й відкрили вогонь! Я знепритомнів після першого ж пострілу, впав. А коли отямився, навкруги стояла темрява, і бандитів не було. Витягнув руку — й наткнувся просто на обличчя того, що лежав поруч. Був січень, і тіло вже встигло охолонути, але моя долоня відразу вимазалася чимось липким…

Хтось зойкнув, а довгошиїй запитав:

— Це правда? Ви нічого не вигадали?

— Такими речами не жартують, — старий був серйозним, немов на сповіді.

— А за що вас… стріляли? — несміло спитала округла тітка.

— Це в тих бандитів варто було б запитати. Напевно, вони як патріоти й борці за Батьківщину займалися очищенням території від чужинського елементу, який ми уособлювали.

— А куди ж влада дивилась?

— Війна була. За всім не угледишь…

— Але при чому тут єврейська сорочка? — спитали позаду.

— Так вона ж на мені була! А та жінка сказала: річ буде зберігати тебе. Так от знаєте, що потім сталося? Я тільки-но зрозумів, що довкола валяються трупи моїх товаришів за нещастям, навпомацки вибрався з мечеті й дременув світ за очі. Через деякий час почув позаду цокіт копит: зрозумів, женуться за мною. Потім гримнув постріл. Я саме до берега річки добіг — здається, річечка та Зеленчук звалася. То коли стріляти почали та куля над вухом просвистіла, я й стрибнув у річку. Уявляєте? У січні, у саму холоднечу — і в ріку! Там, у горах і влітку вода холодна, а тут просто до кісток мороз пропалив. Але нічого, відплив подалі, виліз і по дорозі пішов. У мокрій же одежці! Та якби не сорочка, я б запросто задубів на смерть. А так дістався до житла, постукав. Відкрила якась жінка, добра душа. Побачивши, що в мене зуб на зуб не попадає, впустила, нагодувала гарячим супом, речі мої випрала і ночувати залишила. То я й не занедужав навіть. Як вам, а?! Ні, недарма все це сталося з мною, недарма! Євреї — це дуже, дуже особливий народ. І хто до них по-доброму ставиться, того й вони благословляють. А у благословенні їх — особлива сила.

Ніхто не сказав ані слова. Тільки звідкілясь з іншого боку проходу пролунав жіночий голос:

— А я коли молодою була і з дитиною сиділа, а чоловік мій дев’яносто карбованців одержував, мене сусід наш Айзек Абрамович, що завмагом був, у підсобку кооперативного магазинчика мене запускав і у борг продукти давав. Так ще й про повернення грошей ніколи не нагадував. Як би ми без нього на початку шістдесятих простягнули — просто не знаю…

Дарма ця жінка вкинула свої п’ять копійок! Шоковані розповіддю старого громадяни із задоволенням переключилися на неї і знов з полегшенням згадали, що євреї всю країну розікрали, а за це ми їм ще й дякувати зобов’язані. І в той же час ніхто прямо не заперечував старому, котрий дивився на галасливих пасажирів з мудро-мягкою посмішкою людини, яка багато чого бачила у цьому житті.

Але тут електричка підійшла до кінцевої станції, й усі рвонули у тамбури. У штовханині я спробував не випустити старого з уваги, час від часу озираючись через плече й перевіряючи, де він. На платформі зупинився й затримався біля дверей. Мені дуже кортіло розпитати старого про все детальніше. Мені здавалося, що в його розповіді були деякі прикрі пробіли й дивні речі, які не терпілося з’ясувати. А головне — чи було все це правдою? Якщо так… то я не знав, що й думати про все почуте.

Пасажири виходили один за одним. От з’явився довгошиїй, от на платформу ступила навантажена торбами тітка у квітчастій сукні… А дідка усі не було!!! Коли потік пасажирів вщухнув, я заскочив назад до вагону, переконався, що там нікого нема, знову вибіг на вулицю, наздогнав тітку, що згиналась під своєю ношею, й запитав:

— Послухайте, ви не бачили, куди дівся цей дідусь? Ну, що сидів поруч із мною, навпроти вас і про сорочку розповідав.

— А навіщо вам здався цей уподобальник євреїв! — сердито мовила тітка, поправила торби й черепашачою ходою пошаркала, поплелась до розташованої неподалік автостанції.

А я залишився стояти на спаленій лютим сонцем прокуреній привокзальній площі. Сам-на-сам із сумнівами, що з’їдали мене.

Мы в Telegram! Подписывайся! Читай только лучшее!

Блоги / мнения

ads pixel