22 октября • обновлено в 12:18
МоваЯзык
Блоги Мир

/ Новости политики

Літературний конкурс. Антропоцентризм

140

Чому вимерли динозаври?

(Сакраментальне питання)

— А вас дуже хитало удруге? — поцікавилась Віра Павлівна.

— Ще б пак, адже ми живемо на тринадцятому поверсі. Якби мама не тримала сервант, весь кришталь побився би. А в сусідів над нами книжкова шафа впала. Ото грюк був! Та ще й у темряві…

— Щось багато землетрусів за один день, аж до непристойності забагато, — промимрив Дмитрик зі свого кутка і почав влаштовуватись якнайзручніше: задушлива ніч тільки починалась.

— Чаю хочу, — заявила Оля. Дмитрик не відреагував. Вона повторила голосніше й наполегливіше: — Я би чаю попила. А ви?

Віра Павлівна й Тамара погодились. Дмитрик посилено удавав сплячого. Терпіння в Олі лопнуло.

— Дмитрику, постав чайник, принеси чашки, заварку й цукор.

Він розплющив очі, із сарказмом старого ледачого кота поглянув на Олю й неохоче вичавив із себе:

— Давай як чоловік із дружиною, га?

Віра Павлівна подивилась на практиканта здивовано й перелякано.Тамара пирснула, тому що знала цей анекдот. Оля густо розшарілась, преривчасто задихала й пробелькотіла:

— Це-е-е… як?

— Піднімись та зроби все сама, — переможно прорік Дмитрик, втім, утримавшись від того, щоб додати "дурепа". Проте Оля все одно образилась. Віра Павлівна голосно зітхнула й суворо мовила:

— Ну от що, ти Олечку не скривджуй…

— Гаразд, не сваріться, — миролюбно сказала Тамара. — Я все сама зроблю. Якщо Дмитрик серед нас єдиний чоловік, його треба берегти.

— Еге ж, мене берегти треба, — охоче погодився практикант. — От за це я в вас такий закоханий. Ви одна мене цінуєте.

Оля зі злістю позирнула на Тамару, що клопотала біля чайника. Чом це Дмитрик у неї "закоханий"? Навіть попри те, що Тамарі далеко за тридцять…

Практикант вловив розряд ненависті й залишився дуже задоволеним. Втім, він нічим не виказав своїх почуттів.

— А ти будеш чайок, герою? — спитала Тамара, дістаючи чашки.

— Ні.

— Йому не треба, — майже одночасно з Дмитриком відповіла Оля й відразу пошкодувала, що висловилась настільки поспішно.

— Паразит!

Дмитро саме повернувся до стіни й одразу ж з усіх сил вдарив по ній. На білій штукатурці темною плямою розплився тарган.

— Ото гладенький стасик трапився, — гарчав практикант, ліниво протупотівши до умивальника. — Ніколи таких не бачив. Добірний, гад.

Він завзято тер долоню, коли заверещав дзвінок виклику.

— Не дадуть спокійно почаювати! — розсердилась Тамара.

Дзвінок наполегливо повторювався. Це діяло на нерви.

— Цікаво, кому там припекло? — пробурчала Віра Павлівна, грузно піднімаючися з-за столу. Дмитрик нарешті скінчив мити руки. Він попрямував до дверей, недбало кинувши:

— Гаразд, сидіть. Я все одно встав, та й чаю не п'ю.

— От, не такий вже він поганий, — звернулась Тамара до Олі.

— Я й не кажу, що поганий, — відповіла та, більш за все бажаючи стукнути Тамару чимось важким.

Дмитрик між тим квапився на виклик. Гучна луна кроків бігла попереду лікарняними коридорами й немовби підганяла: "Швидше! Ви занадто довго товклися у чергувальні. А раптом комусь зле? Ніч задушлива, тільки й чекай на грозу. Може, справді зле… Хутчіш!" Недобре передчуття підсилювалось від того, що викликала тринадцята палата. "Богодільня".

— Що сталось, бабусі? Кому судно подати? В кого серце болить?

У тринадцятій палаті ніхто не спав. У напівмороку над ліжками носився зосереджений ревний шепіт:

— Господи, змилуйся… Отче наш…

— Пресвята Діво Маріє…

— Що єси…

— Врятуй…

— Богородице…

Дмитрика не на жах розлютив цей дурнуватий спектакль.

— Та хто на дзвінок тиснув?! — грізно гримнув він.

— Я, я тиснула, — перелякано пробелькотіла Танечка Малишева.

"Головешка дірява! Відразу не міг здогадатись?" — подумки вилаяв себе Дмитрик, прямуючи до ліжка дівчинки. Саме вона лежала біля дзвінка. Єдиний підліток у "богодільні". Хто ще міг дзвонити, якщо решта молиться?

— Так. Наша Таня дуже плаче: В річку упустила м'ячик… Що сталося? Тобі зле?

Танечка клацала зубами. Морозить її, чи що?.. Дмитрик придивився до ледь помітного у напівтемряві графіку температури. Пік був пару днів тому, відразу після операції. Торкнувся чола. В міру прохолодне.

— Я боюся.

— Чого-чого? — презирливо спитав Дмитрик.

— Я заснула, прокидаюсь, а вони моляться. Й дотепер моляться, — голос Танечки знизився до шепоту: — Кажуть, кінецьсвіту буде.

Дмитрик очікував чого завгодно, тільки не цього. Ну, баби…

— Агов, "божі кульбабки"! Чом не спите й дитину лякаєте?

— Володарко, Заступнице…

— На горі Єлеонській…

— І засурмлять янголи на сурмах…

— Не гнівайся, Володарю…

— І як впали стіни Єрихона…

— А ну всім спати! Режим!

Його запеклий крик не справив жодного враження на тих, що молились. Практикант хотів було вжити більш рішучих заходів для втихомирення бабусь, але тут побачив таке… Дарма Танечка смикала Дмитрика за полу халата. Він завмер у напруженій позі й дивився на підлогу, де тьмяне світло, що падало з коридору крізь матову дверну шибку, окреслило довгу трапецію. З темряви виповзла колона тарганів. Повзли вони клином, як німецькі лицарі в "Олександрі Невському": попереду один, на певній відстані ще один, потім три, потім п'ять, сім, дев'ять, одинадцять і так далі. Незбагненним чином їхній стрій зберігався.

Дмитрик бридко лайнувся й заходився топтати комах. Всупереч своєму тараканячому звичаю, ті не розбіглись, а попадали лапками догори й покірно завмерли. Коли практикант тупнув ногою востаннє, десь глухо загуркотав грім. Відразу підлога відчутно затремтіла, ліжка почали підстрибувати, у вікнах задзеленчали шибки. Коливання підлоги немовби передались язикам бабів. Молитви у "богодільні" зазвучали з новою силою.

— Я боюся, — знов прошепотіла Танечка.

— Так, — переконливо мовив Дмитрик. — Ти комсомолка?

— Так.

— У бога віриш?

— Ні-і, — Танечка зіщулилась і відповідала не так упевнено.

— Ні! — вигукнув Дмитрик. — Так чого ж ти боїшся?

— Посидьте зі мною чи заберіть мене звідси.

— Тобі лікар не дозволив ходити. І де я тебе покладу? У коридорі? На вулиці? — Танечка не відповідала. Дмитрик поступово заспокоївся і продовжував: — Отже, так. Бабів угамувати неможливо. Нехай собі бубонять! А ти спи. Не звертай уваги і спи.

— Я спробую, — Танечка покірно зітхнула.

Пригнічений і засмучений практикант поплентався до чергувальні. Грім гарчав уже набагато ближче.

Кімната зустріла Дмитрика заціпенінням. Стіл був залитий чаєм, але ніхто навіть не намагався його витерти.

— Дуже перелякались, коли трусило? — запитав практикант із натужною веселістю. Оля готова була кинутись йому на шию. Дмитрик згадав, як завзято намагалась вона командувати ним хвилин двадцять тому. Дівчинка сама не знає, чого хоче…

— Що там у палаті? — тихо спитала Віра Павлівна.

— Подуріли бабульки зовсім. Богу моляться. Кінець світу, бачте, настав. Танечку Малишеву на смерть перелякали. А загалом-то цікаво, скільки зараз було балів і де епіцентр?

Практикант солодко потягнувся й плюхнувся на кушетку, але знов підхопився від слів Олі:

— От бачите, і вони про те ж саме.

— А хто ще? — зі злістю виплюнув Дмитрик. Замість відповіді Оля простягнула йому зім'ятий аркуш паперу, посередині якого розпливлась величезна фіолетова пляма.

— Я знайшла це сьогодні у поштовій скриньці. Хтось підкинув.

Дмитрик прочитав таке:

"СВЯТИЙ ЛИСТ

Люди! Настає Кінець Світу, передвіщений у Письмі. Спаситель знову прийшов на нашу грішну землю, щоб судити нас і відокремити зерно від полови й овець від вовків. І викон… намень:

1. Коли земля здригнет…

2. Коли сонце зга…

3. Кол…

4. Коли печа… ні.

5. Коли гор… ннє.

6. Коли вб'ють невин…

7. Коли народиться дитина без душі.

І виповниться все це, й буде тоді Кінець Світу. І якщо хоче хто врятуватися, нехай перепише цього листа сім разів й надішле його у сім місць. Амінь."

— Ну і що, якийсь ідіот вирішив пожартувати, — пробуркотів Дмитрик. — До речі, що було під плямою?

— Не пам'ятаю, — Оля впала у жахливий розпач. — Лист дощем намочило. Але землетруси… Й сонячне затемнення…

— М-м-мна-а-а, — Дмитрик пошкрябав потилицю. — Справді, землетрус сьогодні… тобто вже вчора, якщо врахувати, що вже далеко за північ… Коротше, він збігся із затемненням.

— Так і не кажи, що все дурниці, — суворо мовила Віра Павлівна.

— Це нічого не означає! Звісно, рідкісний випадок, але у житті й не таке буває. Знаєте що? Давайте краще слухати музику. Ну їх усіх…

Дмитрик витяг із сумки пошарпану в різних халепах "Сєлгу" із прикрученим ізолентою випрямлячем і заходився повільно крутити коліщатко настроювання. З динаміка линули лише писк, виття й ревіння поміх, подеколи тріск від грозових розрядів.

— Та де там ця передача для тих, хто не спить? — почав сердитись практикант, як раптом сильний низький голос мовив:

— …будуть зламані.

Коли горобець проспіває востаннє.

Коли вб'ють невинного.

Коли народиться дитина без душі.

Тоді настане Кінець Світу.

Дмитрик хотів змінити хвилю, та Оля благально подивилась на нього.

— І в ці години, що залишились нам, я звертаюсь до тих, хто не встиг ще увірувати у Всевишнього, — продовжував голос. — Відкрийте ваші серця Богу! Покайтесь, як покаявся митар, омийте ноги свої від бруду гріха, як зробив Ісус апостолам, і будете прощені й порятовані, тому що Він милосердний. Поверніться до свого Пастиря, заблудлі вівці!

Після глухої паузи, що порушувалась лише тріскотінням радіопоміх, жіночий голос мовив:

— Ми передавали звертання пресвітера…

— Ну що, послухала?

Дмитрик поновив шалені пошуки музики, проте ледь не впустив "Сєлгу" від переляканого шепоту Олі:

— А як… це… хреститись? Отак?

— Ні, — запротестувала Віра Павлівна. — Спочатку пальці на чоло, потім до пупа, потім праворуч, а кінчаєш біля серця. І відразу вклоняєшся. Та на голову хусточку чи косинку пов'яжи.

Оля почала шукати свою білу косинку. Шукала вона покірно та сліпо. По шибці затарабанили перші краплини дощу.

— Ну не можу я цього бачити! — вибухнув Дмитрик, кидаючи приймач на кушетку. — Тітка Віро, ви що, заодно з бабцями з "богодільні"?!

— Годі, справді, — втомлено мовила Тамара, яка досі мовчала. — Давайте далі чай пити.

Вона піднялася з-за столу й почала витирати розхлюпаний чай.

— Олю, тітко Віро, Дмитрику, допоможіть мені.

Ніхто не відгукнувся. Оля дбайливо зав'язувала під підборіддям косинку з червоним хрестиком. Віра Павлівна ласкаво повчала її. Дмитрик очуміло вилупився на Олю.

За вікном сяйнула сліпуча блискавка. Від лютого гуркотіння грому всі оглухнули на декілька секунд. Вітер жбурляв у вікно пригорщі дощу.

— Ну ви й розпсихувалися! — видихнув нарешті Дмитрик.

— Ти не розумієш, що скривджуєш усіх нас?! — роздратовано викрикнула Тамара.

— Перепрошую, — байдужно буркнув практикант (здається, він і справді не розумів). — Але що з цього? Припустимо, й мені не по собі. Гаразд. Але ж і раніше ставалися землетруси й повені…

— Пресвітер сказав! — запально заперечила Оля.

— А ти звикла все за вказівкою робити. Папа-мама сказали, щоби цяцінькою була — ти цяцінька. Вчителька сказала, що бога немає — ти повірила. "Святий лист" сказав, що кінець світу — ти хреститися вчишся.

— Ну от що. Ти її не чіпай. Не чіпай, кажу! — ще суворіше осадила практиканта Віра Павлівна.

— До речі, тітко Віро, — Дмитрик підлесливо посміхнувся. — Кажуть, ви найбільший спец у цих справах. Що там іще за знамення?

— Ой, не знаю я, — Віра Павлівна зажурено покивала головою. — Ой, не знаю. Шкода, "Святий лист" підмок. А я що? За дитяток, за онучків у церкві свічку поставити, на Великдень, на Спаси там, на Трійцю, те та се…

Дмитрик презирливо пхинькнув.

— Ну от! Навіть невідомо, чого боятися.

— Вода перетвориться на кров, чи що? — непевно мовила Віра Павлівна.

— Я у Запорожжя їздив, то там давно червона річка через усе місто тече. Це від суспензії руди. Що далі?

— А може й ні. Білі вовки побіжать по землі… Ні, це після. Янголи засурмлять… Ні, це буде заклик до Страшного Суду. Не пам'ятаю, — чесно зізналася Віра Павлівна.

— Пресвітер казав, що щось там зламається.

— Печатки начебто… Не знаю.

— Отак от, тітко Віро, слабенько у вас із теорією, — уїдливо констатував Дмитрик. — А як щодо останньої пісні горобця?

Тут усі справді почули відчайдушне цвірінькання. По той бік вікна в шибку перелякано бився жалюгідний, промоклий горобець.

— Треба впустити його! — крикнула Оля й першою кинулась до вікна. Дурна пташка миттю пурхнула геть. Їй би десь сховатися від зливи, проте чи то від переляку, чи то з якоїсь іншої причини горобець всівся просто на тротуар, у яскраве коло світла від вуличного ліхтаря, розсічене струменьками води. Всім здалося, що він настовбурчив пір'я, розчепірив крильця, відкрив дзьобика й, мабуть, цвірінькнув.

Зиґзаґ блискавки розколов повітря. По мокрому асфальту застрибали на всі боки вогненно-блакитні кульки.

— Хана горобцю. Доцвірінькався, — мовив Дмитрик… і відразу завмер.

Посеред столу застигло десятка зо два величезних тарганів. Практикант без особливого ентузіазму попрямував до них, коли підлога ледь помітно затремтіла. Й відразу ж у повітрі почувся слабкий писк.

Маючи ганебно тонку й ніжну шкіру, Дмитрик геть не переносив вампірських звичаїв деяких комах. Тож комарів він ненавидів ще сильніше, ніж тарганів. Зараз комар вився просто над столом. Практикант крокнув уперед і несамовито ляснув долонями. Писк припинився, долоні гули.

— А тепер, стасики, я й за вас…

Невиразний підземний гул посилився. Стільці перекинулись. Стіл зажадав піднятись дибки. Дві з трьох так і не вимитих чашок впали та розбилися. Таргани пирснули хто куди. Віра Павлівна заголосила.

За хвилину все стихло. Дмитрик стомлено опустився на вкриту порохом від штукатурки кушетку і промимрив:

— Так, останні події навіть мене доконали.

Оля невміло перехрестилась і прорекла з погано прихованим торжеством:

— От бачиш! Усе правда.

— Я не те хотів сказати, — відразу огризнувся практикант. — Я просто страшенно втомився від усього цього.

— Ну не гризіться ж, будь ласка!.. — заблагала Тамара.

— Побіжу-но я додому. Як там мої онучки? — Віра Павлівна заметушилася. — Та нехай воно вогнем горить, чергування це, раз все одно Кінець Світу!

— Біжіть, тітко Віро, біжіть, — пробурмотів Дмитрик, а сам з полегшенням подумав: "Так хоч би на одну богомольну дурепу менше".

— Дмитрику, перехрестися, — сказала раптом Оля й наполегливо додала: — Перехрестись негайно ж!

Загалом-то цікаве дівчисько. То намагається командувати їм, то благає, те мнеться. Дмитрик згадав, як тиждень тому Оля, така перелякана й недоладна зараз, шикарно сиділа поруч з ним і курила. Вона тримала сигаретку відповідно до останньої моди, відповідно до останньої ж моди випускала дим і повторювала одну й ту саму фразу: "Ти знаєш, я хотіла тобі дещо сказати… Я неодмінно повинна тобі сказати… Я повинна…" І так від сигарети до сигарети.

— Перехрестись негайно!

Дмитрик ледь не процитував знамениту фразу Буратіно: "В самої голова порцелянова, а туди ж — виховувати!" Однак замість цього ліниво промимрив:

— Отже, що в нас на черзі? Здається, убивство безневинного. Чи невинного? Втім, і те, й інше в нас — будь ласка.

Тамара граласячашкою, що залишилась нерозбитою.

— Як ти можеш? — прошепотіла Оля.

— Це запросто, дівчинко. От у газеті якось було: жив собі маніяк…

— Дмитрику! — Оля закусила губу й відвернулась.

— Жив він собі й убивав кого хотів. Слідчий вирішив, що орудує банда. Й засудив чоловік десять. Поки розібралися, що до чого, маніяк тридцять жінок зарізав.

— Припини!

— А один із тих, кого засудили, помер. Чим не безневинно вбитий? Чи мафія побешкетує. Чи немовля у сміттєпровід викинуть. Так?

Ніхто не відповідав.

— "Й безневинно убієнних сила правди воскресить", — процитував практикант. — Максим Горький, дев'ятий клас. Когось там зараз…

Його міркування обірвав різкий дзвінок.

— Це з приймальної палати.

Тамара першою кинулась до коридору, Оля і Дмитрик — за нею.

Схоже, останній підземний поштовх переполошив усю лікарню. У палатах горіло світло. "Ходячі" хворі стояли в коридорах. На півдороги їх зустріла перелякана Віра Павлівна. Вона так і не встигла піти додому.

— Давайте, давайте! Там…

Підлога коридору затремтіла. Дмитрик спіткнувся й розтягнуся на повен зріст. Коли він підніс до очей долоню, то побачив, що до неї прилип зовсім манюсінький стасик. Напевно, задавив, коли впав…

Будинок струсонуло так потужно, що одна з шибок лопнула. До коридору увірвався крижаний мокрий вихор. Зі стелі звалився порядний шмат штукатурки.

— Кляті землетруси! — вилаявся практикант. Він підвівся й побіг далі, на ходу міркуючи, чом це всі вони повтікали з чергувальні. Чи то не було сил там лишатися, чи то… Чортовиння якась!

У приймальній палаті двоє санітарів підтримували під лікті худючу та бліду немов смерть жінку років тридцяти п'яти на вигляд. Сині кола під очима й заношена сукня на ній були одного кольору. З усієї трійці струмочками стікала вода.

Дмитрик відразу помітив, що внутрішній бік лівої руки жінки опухлий і вкритий червоними цяточками. Очі безумно блукали по стелі. Таке він колись бачив. Насправді жінка набагато молодша…

— Ідіоти безмозкі, якого дідька ви її сюди притаранили?! — накинувся практикант на санітарів. — Вона ж наколота! Кретини! Її в наркологічку треба!

Санітари не встигли відповісти, тому що жінка пронизливо заволала й вирвалась від них. Наступної ж секунди вона вже корчилась на підлозі, інстинктивно впираючись ногами. Її не таке вже маленьке, як здавалось, черевце ходило ходуном.

— Води давно відійшли, — винувато пояснив один із санітарів. — Її б, звісно, краще до пологового будинку, але не встигаємо. В машини заднє колесо прокололося. Краще вже сюди, якщо застрягли.

Всі нерухомо завмерли довкола жінки. Застиг у нерішучості й заспаний черговий лікар, якого нарешті привела Віра Павлівна. Сама ж стара санітарка перебувала в розгубленості лише декілька секунд.

— Ну, чого стали як бовдури? — гукнула вона й кинулась до жінки. — Тужся, мила, тужся! Тамаро, допомагай! А ви всі стійте подалі…

Пологи були довгими й болісними. Дмитрик не міг дивитись туди. Попри на весь свій скептицизм він відчував: відбувається щось нете… Практикант вирячився на підвіконня. Там тарган зніс величезну кубушку. Її оточили чорним кільцем інші таргани і чогось чекали, неспокійно ворушачи вусами. Всупереч звичаю в Дмитрика чомусь не піднімалась рука передавити комах. Він чекав разом з ними. Чекав події.

Отямився він від забуття наяву, коли наркоманка скрикнула особливо надривно й відразу знесилено застогнала. Дмитрик обернувся й побачив, що Оля гидливо тримає щупле сизе тільце.

— Мертвий. Дитина мертвий, — повідомила вона.

Підлога гулко завібрувала. У мозок практиканта іржавим штопором угвинчувалися слова: "Сьоме знамення. Народиться дитина без душі". Що означає "без душі"? Може, це і є мертвий? Скільки їх з'являється на Землі протягом хвилини?..

Усю свою злість Дмитрик спрямував у вигляді нищівного удару кулака на тарганячу кубушку. Комашки мов підкошені повалились на спинки й задриґали лапками. Наркоманка дико заверещала.

І почалося. По підлозі побігли хвилі. Дошки встали руба. Зі шпарин пахнуло жаром. Стеля вкрилася мереживом тріщин. З них посипалися таргани. Вони відчайдушно чіплялися лапками, та під дією огидно-дрібного тремтіння всього будинку невблаганно сповзали по нахилених дошках.

Люди збожеволіли. Забувши про породіллю, вони озброїлися скрученими ганчірками й бездумно носилися приймальною палатою, вбиваючи тарганів. Судячи зі звуків з коридору та зверху, хворі займалися тим самим.

Коли остання комаха зникла в щілині, будинок струсонув удар небувалої сили. Дошки підлоги встали на місце. Тріщини у стелі закрилися. Знеможені люди опустилися хто куди. Наркоманка стогнала.

— Чому ми й дотепер живі? А як же Кінець Світу? — щиро здивувалася Оля.

— Ну ти й волаєш. Як ота сурма Єрехонська, — пропихкала Віра Павлівна наркоманці. Вона хотіла додати ще щось, як раптом Дмитрик захихикав найнепристойнішим чином.

— Ти чого? — спитала Тамара.

— А ви не зрозуміли?.. Хи-хи! Кінець світу… хи-хи… відбувся! Тільки-но! Ха-ха-ха! Але для стасиків! Хи-хи!

Оля очманіло уп'ялась у практиканта.

— Ми всі у білих халатах. Янголи божі. Білі вовки. Хха… — Дмитрика охопила неймовірна втома. — Ми спрямували на них згубні удари ганчірок. Підлога і стеля розверзлися під ними, й вони попровалювались донизу. І знамення… Мабуть, усе точно. Землетруси, затемнення — це спільне. Я прихлопнув комара, що пищав. Чим не остання пісня горобця? У коридорі випадково розчавив безневинного стасика. А з мертвої кубушки на вікні так і не виліз жоден. Стасики без душі! Тобто мертва кубушка… Щось таке. В них же все по-своєму, але у загальних рисах схоже. І дівка репетувала не гірше від Ієрихонської сурми. Так, тітко Віро?

Усі мовчки перетравлювали почуте.

Стасиковий кінець світу. Вони вимерли в єдину мить, як динозаври… А може й динозаври вимерли під час динозаврового кінця світу? Тоді ця легенда набагато старша від людини. Отже, наша черга ще не настала. У нас поки є шанс… Слухайте, яке щастя! В нас є шанс! Ми просто зазналися, думаючи лише про себе. Це називається антропоцентризм… А тепер я хочу повалятися на кушетці. Моє чергування. Я втомився. І не будіть мене до наступного кінця світу.

— Пронесло, — з полегшенням зітхнула Оля й заходилась розв'язувати косинку. — Дмитрику, я хочу курити. Принеси сигарету й сірники.

"Яка ж вона дурна!" — подумав практикант, позіхнув нудьгуючи й невірним кроком поплентався коридором.

Ты еще не читаешь наш Telegram? А зря! Подписывайся

Блоги / мнения

ads pixel