Літературний конкурс. Смерічка

– Пити... – ледь ворушаться потріскані губи. Пити...

Але хто почує їх? Гуркіт коліс. Темінь. Густий, мокрий сніг осідає на голову, падає за комір. Хлопець щулиться під бортом платформи. Хотів, було ще гукнути, та згадав: Юра зійшов на якомусь роз"їзді. Сказав, води принесе, виходить, не вернувся. «Що ж тепер з матір"ю буде? Сама лишиться. А як вона благала, щоб не їхав».

– Страшно мені, синку. Що за люди там? Бог їх святий знає.

– Люди, як люди. Не бійся, мамо.

– Та цур їм, такого про них наслухалась. Такаго начулась... – вийшла до сіней. Повернулася з полумиском чорної муки. – Коржиків тобі на дорогу, – схлипнула. – Хай вам Бог допомагає, – добавила, витираючи очі, – та ще добрі люди.

Платформу сіпнуло, хлопець ударився головою, розплющив очі. Темнота. А пити! Здалося чомусь, що до ранку він не витримає, замерзне. І все...

Хлопець підвівся на руки, поволі розігнув задубілі коліна. Тримаючись за край борта, виглянув. Потяг, важко чмихаючи, повз угору. Вдалині тьмяніли якісь вогники. Житло, чи що?

Стас зайшов до хати, став коло порога, обтрусив сніг. – Збісилось, най його! – зняв кожуха. – Змерз, ніби той пес. Коли воно вже на весну поверне? Довго мив руки у кутку, обличчя обполоснув. Ганнуся подала йому рушничка, посміхнулася. Трохи відлягло від серця. Перехрестився. – День цілий на холоді, як вовки голодні. Хоч би спасибі хто сказав.

Ганнуся мовчки подавала на стіл. Чоловік відрізав окраєць житнього хліба, добряче натер часником. На столі парувала миска борщу. – Колотить всього, хоч би не звалило, най йому!

 Дружина дістала невеличкий графинчик, хлюпнула в склянку: – Випий. Дасть Біг, попустить.

Тільки но за ложку взявся, в двері постукали. – Кого там іще носить? – відклав ложку, прислухався. Тихо.

– Їж, я сама, сьогодні це вже втретє, – ступила до порога, зникла в сінях. Повернулась якась розгублена.

– Що? – звів брови чоловік.

– Хлопець там.

– Чий?

– Біг знає, – оглянулась на двері.

– Москаль?

– Атож.

– Я не сонце. Всіх не обігрію, – буркнув чоловік.

– Бідні люди, бідні люди. Скільки голодних ходить. Замерзне бідолаха.

– Добре, веди, – відсунув миску. – Шматком хліба гріх не поділитись. Доки він ще є, – махнув рукою.

 Ганнуся завела до хати високого чорнявого хлопця. Зупинившись коло порогу, той вхопився за одвірок. Без шапки, волосся взялося льодом, він ледь тримався на ногах. Стас ступив ближче, притримав за рукав: – Ти чий будеш?

– Пити... – ледь чутно прохрипів той.

– Еге-е! – похитав головою чоловік. – Та ти, братку, того... – Ганнусю! – гукнув, хоча дружина стояла поряд. – Зніми з нього оце лахміття, уклади хоч до ранку. Коц гарячий стягни з печі, ще й кожушком зверху. Наливки склянку, дасть Біг, оклигає, – повернувся до образів, перехрестився. – Вештаються тут всякі. Околіє під тином, а тобі гріх на душу.

Другого дня аж після обіду, хлопець нарешті отямився. Чужа хата. «Як я сюди потрапив? – подумав. – Був сніг... Темрява... А пити, як хотілося пити! А Юрко, де він? Що я тепер тітці Насті скажу?» Рипнули двері. Жінка: – Слава Ісу! – тихо мовила.

Треба відповідати, але як?- Слава! – відповів непевно.

– Як ся маєш?

– Дякую. Спасибі.

– А звати як? Чий будеш, легіню?

Хлопець відповів, що Йваном звати, а от чий...

– Тутешній, чи може східняк якийсь приблудився, – підказала жінка – Прийшов до вас проситися в найми, – прошепотів. – Може приймете, робитиму, що скажете, – мить повагався, добавив. – За харч робитиму. Та прихворів ось.

– Москаль? Багато ваших тут за харч, – похитала головою. Іван мовчав. Що він мав сказати? Адже тільки з їхнього невеличкого села душ двадцять розбіглося по світах. Он скільки! А з інших? Голод розігнав.

Жінка мовчки вийшла, повернулася з кухлем молока та окрайцем хліба... з маслом. У хлопця перехопило подих. Обережно, гаряче, – попередила. «Наче мама, наче моя мама...» – не втримався, заплакав.

День видався на славу. Сонячний, теплий. Іван тримає віжки. Михась, син Стаса, іде позаду, сумно наспівуючи:                                                

                                                            На високій полонині, буйні вітри віють,

                                                       На зеленій полонині, сірі вовки виють...

– Без халепи не буває, – обриває свою пісню Михась. – Москаль!

На перехресті бовваніла якась постать. Іван помітив її давно, але стоїть, то й нехай. Хоча й з карабіном. Що з того? Чому це так налякало Михася?

– Добром не скінчиться, йой, чує моя душа.

Солдат стояв серед дороги. Певне замерз, й комір благенької шинельчини підняв, та й не молодий уже. Коні зупинились. – Направо завертай!

Віддалік виднілись якісь будівлі, церква, все обнесено високим муром. – Пане вояк, – почав спокійно Михась. – Час коней годувати, пізно вже.

– Що-о? Завертай, мать твою! Не то я тебе, суку, так заверну! Мать родная нє узнаєт.

 Хоча Йван був не з лякливих, але неприємний холодок пробіг під кожушком, особливо, коли той наставив на них карабіна. Такого він зроду не чекав. Не все, мабуть, тут так просто, говорять же люди. І ось маєш!

– Што тут єщо? – чується десь збоку. Іван повернувся на голос. З-за торішнього сірого копяка, застібаючись, спішив ще один, тримаючи напоготові автомата.

– Вот, – пояснив перший. – Нє понімаєт, чи як тут по мєсному? Нє тямить.

– Прікладом в зуби, сразу втямить, – радить той.

Коні неохоче повернули. Михась ішов поряд. Мовчали.

– Чув? Ще й не таке почуєш. Звикай, – і тихесенько, ніби для самого себе, закінчив пісню:

– Мої други-білогруди, в  Бескидах  дрімають, А ворони чорні крячуть,крівцю попивають...

– До монастиря завертай!

– Кажись монашкам тепер жарко буде, дрівця їдуть, – спробував пожартувати Іван.

– Їм уже гаряче, – обізвався Михась, – всіх черниць серед ночі викидали на сніг. На різдво якраз. Хурделило саме тоді страх господен як.

– Так, – глухо відгукнувся Іван. Дома в них про черниць не було й гадки, навряд чи й бачив хтось. А тут... Серед ночі жінок на сніг...

– Звертай! – гукнув Михась.

Іван смикнув віжки, коні вскочили в сніг і стали. Мимо пронеслось кілька вершників з автоматами за плечима. Михась провів їх довгим пронизливим поглядом.

Монастирська стіна. Чимось старим, предковічним війнуло від неї. Висока, кована залізом брама. Фортеця ніби. Коло брами – вартовий. Походжає. Королем походжає. Коні стали. Трохи осторонь три закутані в чорне фігури. «Черниці» – здогадався Іван.

– Киш! – гримає вартовий. – Киш отсєдова! – відмахнувся рукою.

Черниці трохи відступили. Одна з них в окулярах, дуже стара. Її підтримували по-під руки двоє гарненьких дівчат. «Як з картинки» – подумав Іван, задивившись.

– Пане москаль, – почала тихим грудним голосом стара. – Поверніть хоча б ікону Божої матері. Будьте милосердні.

Вартовий наблизився майже впритул. – Іш, чєво захотєла! Я єщо вчєра сжог єйо Богомать вашу в пєчкє. Гі-гі!

– Пане москаль!

– Прістала! Как смола. Сідоренко!

На виклик, щось дожовуючи, вибіг окоренкуватий, рудий сержант.

– Здесь какую-то Богомать клянчат. Нє ту лі, што на мусоркє возлє нужніка?

– О, Господи! – хреститься черниця. – Сохрани й помилуй свята Богородице.

Молоді черниці хрестились мовчки.

– Вибрось їм, пускай не ноют, – подобрів раптом вартовий.

– Баш на баш. А чєво? Ми ікону, єнтой, как єййо там, матєрь-матєрі. А оні послушніцу. Одну, любую. Ідьот? – зареготав.

Черниця не сказала більше й слова. Повернулась і пішла.

– Гордиє ми. Для ніх жє стараємся, – обідився сержант, чвиркнувши крізь зуби.

 Підійшли солдати, що були десь відстали: – Відчиняй, твою налєво. В"їхали.  – Вон к той куче, давай!

 В глухому куті тріски, потрощені меблі, пошматовані книги, ще якийсь мотлох. – Разгружай!

Хлопці взялися до колод. – Не оглядайсь! – попередив Михась. – Межиплечі отримаєш. Он, там, бачив, кулемета потягли, скажуть, підглядаєм. – Іван опустив очі, здригнувся, ніби й справді отримав стусана.

Прижився Іван в сім'ї Стаса, наче в своїй рідній. З Михасем, хоча той і навідувався рідко, пропадав десь тижнями, затоваришував швидко, по-братньому. То колоди возять, то дрова рубають. В неділю всією сімєю ходили до церкви. Господарі молились. А Йван думав про своє, найбільше про матір. «Як вона там? – не давала спокою думка. – Буряків тоді кілька лишилось, з відро може, трохи макухи».

... Гнідий гривань несеться по насту. Тримай лиш, а то на тріски рознесе легенькі санчата. Пролітають гострі дашки оборогів, вітер б'є в груди. А Йвану співати хочеться: півпуда збіжжя! Жаль, на пошті більше не приймають. Мати стовчуть його в ступці, або розімнуть якось, якщо сили вистачить. «А ви так боялись, матусю...» Перші будиночки містечка. Чистенька вуличка, церковка. Чути дзвони. – Куди тепер? – питає Іван.

Михась,що дрімав до цього, тихо відповів: – Тут за рогом. Коло перукарні. Сам побачиш, – вискочив з саней.

Іван притримав коня: – Ти куди? Стривай! дивується.

– Їдь, Їдь! Я вернусь, – пірнув кудись у бокову вулочку.

Ось і перукарня, і пошту помітив відразу. Коло конов'язу, біля самої пошти, Іван зупинився. Прив'язав коня, взяв посилку. Поштарка зиркнула чорними очима, закусила губку, зітхнула. Потім, коли зважила, посміхнулась. Пробігла адресу, подала квитанцію. Уже й додому можна. Але ж Михась... Де його тепер шукати? Хлопець пішов до саней. Жеребець покосився, тихо заіржав. Іван підкинув сіна, сам усівся в сани, розв'язав вузлика. Добрячий окраєць хліба, сало, яйце, молоко. «Добра жінка, – згадав господиню. – Гарна, хоч і не молода вже. Яка вона була років з двадцять тому?» Покінчивши з хлібом та салом, запив молоком, оглянувся. Сонце, проталини на дорозі. Весна скоро. А там і літо, а там і додому... Серце защеміло.

Гнідий раптом сіпнувся, заіржав. Іван вхопився за віжки.

– Спокійно, Чу! – легенька фігурка в розшитому кожушку майнула мимо, підхопила повід. Жеребець витяг шию, намагючись тицьнутись дівчині в щоку. – Ех, ти... Чу! – плеще коня по шиї. – Візьми вже, візьми! – ткнула пальці в губи. – Не зобижають тебе тут, ні? Ах ти ж! – тулиться до нього. Нарешті дівчина облишила коня, повернулась, глянула в здивовані очі хлопця, посміхнулась.

– Що ви... – тільки й мовив той. – Не обіжаєм, – видавив.

– Ще б пак! Такого файного! – вигукнула.

Від подиву в хлопця зовсім перехопило подих. Що за чудо? Звідки? Щось ніби знайоме, але де міг її бачити?

Дівчина підійшла ближче: – Будьмо знайомі, подала руку. – Марічка.

«Яка в неї гаряча рука!»

– Іван.

– Іва! – проспівала дівчина. – Як файно!

Іван нарешті опам'ятався, поглянув: «До чого схожа! І гарна, як мати».

Дівчина легенько вскочила в санчата: – Їдем?

– А Михась?

– Ми маєм турбуватися? Завіявся десь, – сміється. Чу підхопив санчата, наче буря суху тріску. Вже й околиця промайнула. Поля, переліски, поодинокі горби. Вдалині – гори. Громадяться сірі, непривітні хмари, гасне далекий Бескид.

– Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде? – тихо проспівала Марічка, та так журно, ніби й на неї впала якась тінь. – Бо зелена полонина за мене не піде... – відповіла ще сумніше.

Сани раптом занесло. Іван обхопив дівчину, щоб не випала. Жартома пригорнув. Дівчина, сміючись, вирвалась з обіймів, жартома погрозила коневі: – Ось я тобі! Чу!

– Звідки ім'я таке? – переводячи дух, спитав хлопець.

– Чу! Мій ти файний! – кінь ворухнув вухами, тихо заіржав. – Почув, скучив за мною. Чу, то добрий гірський дух, Чугайстер. А це його менший братик, – пояснила. – Я його дуже люблю, ще змалечку, коли він був отакісінькій, – розвела руками.

– Бачу, й він тебе любить.

– Як же має бути інакше? Я ж бо його люблю...

– Ну, а Іва? – несміло почав хлопець, – «н» для чого відірвала?

– Захочу, й «а» відірву, то буде «Ів»... Можу Йванком назвати, як буде краще?

Вже й до лісу один позирк. Смерічки край дороги, ніби наречені у фатах. – Сестрички мої! Голубоньки! Притримай.

Іван зупинив коня. Дівчина підійшла до молоденької смерічки, що ніби чекаючи на неї, стояла трохи осторонь. – Добридень, сестронько! Діждалась? – І до Йвана: – Яка краса! – задумалась. – Кажуть, що душі загиблих дівчат, живуть в таких ось деревцях. Прощавайте, мої рідні! – вклонилась. – Поїхали, Йванку.

Ось і хутір з-за гори виглядає. Всього кілька дворів, що принишкли під горою. «Як скоро приїхали» – подумав хлопець і почав притримувати коня.

– А звідки ти взявся на хуторі?

– Я? – перепитав. – Про Суми чула?

– Ні, – крутить головою. – Це десь глибока Росія.

– От і я з тієї глибокої. Тільки не з Росії...

– А звідки? З Туреччини? – пожартувала.

 Іван промовчав. – Ти чого, Іва? – доторкнулась легенько до рукава. – Сердишся?

– Та ні, Марічко. Україна там. І ніякі ми не москалі.

Дівчина на хвилинку замислилась. – Ти не ображайся на дурну дівку, – посміхнулась винувато. – Ми скрізь однакові, що тут, що там. Скажи краще, як там у вас хлопці дівчат називають? Коли кохаються.

– Не знаю, – спохмурнів хлопець.

– Як це, хіба сам не називав?

Іван мовчав.

– А в нас... в нас смерічкою, легінь котрийсь називає.

– Смерічкою? Гарно. А тебе хто небудь називав?

– Ну, звичайно ж!

– Хто ж це? – вихопилось у Йвана.

– Вітер... – зітхнула. – Вітер, Йванку.

...На воротях їх чекала мати: – Познайомились? – цілує доньку.

– Ні, мамцю! – лукавить дівчина. – Він такий неговіркий.

...У хаті, як ото б сонечко зійшло, ясно-яснісінько стало. Це Марічка. – Іва! Відвези мене завтра знову. Відвезеш?

– Що тобі не сидиться, дівко? – забідкалась мати. – Скоро вже й дорогу додому забудеш.

– Ой, мамцю, мамцю! – спохмурніла. – Чугайстер добрий, та на довго не відпускає...

– Чугайстер у горах, а ти в шпиталі.

– Всі ми в горах, мамцю. Всі до єдного...

Співаночки мої милі,

Де я вас подію?

Понесу вас в полонину,

З вітрами розвію...–

заспівала.

За обідом мати поглядала то на Марічку, то на Йвана і задумливо посміхалась: «Які вони паровані, – думала. – І хлопець, легінь, хоч куди, добрий, роботящий. Якого ж кращого? Та й донька в мене, дай Бог кожному. От тільки весела не в міру. Так бісенята з очей в усі боки й скачуть. Одні смішки. Та й нехай. Молода, наплачеться ще...» Почали про наболіле. Тяжка новина накрила хутір: учителя заарештували. – Дай Бог пану професору, терпіння та здоров'я, – перехрестився Стас.

– А мо воно ще обійдеться? – втрутилась мати. – Він же й совітів не цурався, й святу церкву не обходив, та й діти його любили.

– Таке скажеш. Ото, як совіти зашморгували, то вже вороття не буде.

 Помовчали, ніби над померлим.

– То мені вже пора, – спохопилась Марічка.

– Що ж, їдь, їдь, – невдоволено буркнув батько. – Там москалі, дивись, виглядають. Спіши, лікуй їх, – встав і пішов до дверей.

... Чугайстра запрягали разом. Кінь аж пританцьовував з нетерплячки. – Притримуй його. Чого доброго, розкидає, як кошенят, – наставляв Івана Стас.

– Нічо, татку! Файно як!

– Тобі все файно, дивись мені, файно...

Чу рвонув з місця. Вітер забиває подих, веселить душу. Радісно й сумно водночас.

– А там будуть вівчарики, 

Білі вівці пасти,

Будуть мої співаночки

В трембітоньку класти...

 Це Марічка. Довго, як довго буде вчуватися її голос.

...Ось уже й містечко. Й не близько наче, а так швидко. «Розніс би Чугайстер сани, ото було б добре!» – подумав.

І ніби вгадала його настрій Марічка:

І згадай мене, мій милий,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину...

– Ізгадаю! – ледь чутно шепоче хлопець.

– Сім раз?

– Сто раз!

– Ото файно!

Дні, як дощові краплі. За днями повзуть тижні. Натягаєшся за день, наче й не до смутку, а він і вночі хапає. Пора б уже, пора! Всяке в голову лізе... Пошлють, чи не пошлють? Мати все розуміла: – Їдь уже, їдь.

Якою довжелезною здалася дорога! Ось і Марічка: – Ізгадав? – заглянула в очі.

– Й не забував!

– Й не забудеш?

– Ніколи!

Вже й стемніло, а Йван все притримував Чугайстра. Куди спішить. Й не зчулася Марічка, як опинилась в дужих обіймах: – Йванку, любий мій...

...Опам'ятались кінь стоїть серед дороги. Тиша. Темінь, а в небі зорі...

Додому припхалися майже опівночі. На воротях – мати: – Чому так довго?

– Заблудились, мамцю! – щебече дівчина.

– Гляди, дівко! – свариться мати. Й до чоловіка в двір: – Чуєш, батьку, вони заблудились...

Стас вийшов з хати. Оглянувся навкруги, сплюнув зпересердя, вилаявся. Сю ніч явився Михась. Як він добрів додому, Бог святий знає. Але добрався. Баба-знахарка промила рану, наклала пов'язку: – Полежать має тиждень-другий, а потім з палицею пошкутильгає трохи, а там...

– Колінять вас чорти, – не втримався Стас, – і нам спокою немає. Проти кого пнетесь? Проти москаля? Та їх же, як сарани в полі, тьма, від татарви гірше. Всіх не зведете.

Михась слухав мовчки, заплющивши очі. Він добре розумів: доля їх приречена.

Прибігла Марічка. Вперше Іван не їздив за нею. Оглянула уважно хворого, трохи заспокоїлась. Михась посміхнувся: – Заживе, як на собаці, – пожартував. – Не відлили ще москалі кулю на мою душу.

– Лежи вже, вояка! То вас, то москалів лікуй. Коли вже воно все це скінчиться, Господи?..

Михась якусь мить лежав мовчки, потім підняв догори руку: – Зроби отак, – розвів пальці. – А тепер отак, і два рази лівою. Повтори. Ще раз повтори. От і добре. Не забудеш? – дівчина кивнула головою. – А тепер  - у гори. Страшно? Диви, а раніше не боялась.

– А тепер боюсь.

– То з Іваном.

Марічка завагалась.

– Можна. З таким можна, – заспокоїв брат. – Хлопці зустрінуть. А потім до шпиталю. Та гав там не лови.

Іван тим часом ладнав вориння, котре розсипалось за зиму. Підійшов Стас. Подивився, сіпнув одну з лат: ладно в хлопця виходить.

– Іванку! – гукнула від порога Марічка. – А ти хотів би в гори?

– А чому б ні? Це ж файно!

– То пішли. Там Чугайстра зустрінем і Нявку.

...Сонце припікало. Зупинились біля потічка. Іван набрав повну пригіршню крижаної води: – Пий. А то ще губи пересохнуть. То як тебе цілувати тоді?

– А тепер ти! – засміялась дівчина, підставляючи Іванові свою маленьку пригіршню, – бо що маємо робити, як твої пересохнуть?

Присіли біля великого бурого каменя, схожого на велетеньского ведмедя, котрий приліг відпочити. – Ну й місця! – оглянувшись, мовив хлопець. – Дикі якісь, аж моторошно. Чи ж не тут живе Чугайстер?

– Де ж іще має бути? Він давно споглядає нас, та соромиться, чекає запрошення. Гукнем? Чу-у-у! – рознеслося навкіл дзвінкою луною.

– Чу– у-у! – вигукнув за нею хлопець.

– Мав би вже й почути. Чу-у-у! – ще раз гукнула Марічка.

– Ми його налякали, – жартує Іван. – Забіг десь твій Чугайстер.

Та раптом гори відгукнулись: – У-у-у!

– Бач, бач! – плеще в долоні дівчина, – він почув, він зараз буде тут!

Справді, невдовзі почувся тріск сухого віття, хтось наближався. На галявину вийшло двоє. Гострий погляд, насуплені брови. Видно, звиклі до всякого. За плечима зброя. – Марічка? – дивується один. – Слава Ісу!

– То ж інший хіба хтось? – посміхнулась дівчина, підводячись. – Навіки слава! По голосу пізнала тебе, Юрасю.

– А з тобою?

– Це наш.

– Дивись, недовірливо покосився другий хлопець. Слухаєм.

Марічка старанно, рух за рухом, повторила, як просив Михась. Хлопці переглянулись, спохмурніли ще дужче. – Все? – перепитав Юрась. – Більш нічого?

Марічка кивнула.

– Дякуємо, – обоє зникли в хащах.

Лист із дому ошелешив Івана. Писала не мати, а сусіда Микола, котрий просив, якнайшвидше приїхати.

Проводжали Івана всією родиною. Запрягли Чугайстра, на воза поклали клунок збіжжя, дещо з продуктів. Бліда, зажурена Марічка притримує коня. – То ж тепер ти забудеш нас? – запитала Ганнуся.

– Нехай тільки спробує! – жартома погрозила Марічка.

Іван мовчки підійшов до дівчини, вперше при всіх обійняв. – Йой, який спритний! Їдь уже хутчій... – хотіла щось іще додати, але голос надломився.

– Вертайся, сину. Батько вибудує хату, жити будете.

– Що ви, мамо, – замахала руками дівчина. – Рано мені ще.

– Досить тобі! – сердиться мати. – А ревла цілу ніч. І до Йвана. – Вертайся, сину.

Опираючись на палицю, підійшов Михась: – Повертайся, та дивись, не з москалями, – турсонув у плече.

– Господь з тобою, сину, – злякалась мати. – Таке ти скажеш, прости Господи.

– Тоді прощай, братку, – обійняв за плечі, притулився щокою.

Вже на своїй станції, не встиг Іван підхопити клунка на плече, як до нього підійшов міліціонер з двома солдатами: – Що везеш?

Що тут скажеш, як пояснити.

– Заробив? – глузують. – Де? В бендерівщині? Ха-ха! Та вони там самі з голоду дохнуть. Пішли!

Іван ішов, похнюпившись, з мішком за плечима, солдати трохи позаду. Згадався хлопцю монастир, черниці, за іконою котрі побивались. Згадав. Як раптом: – Іване! Чи це ти?

На дорозі віз. На возі однорукий Микола, сусіда, котрий листа написав. – На воза клади! Чого пнешся? І до міліціонера: – Та я тебе, падло! – підняв батога. – Сідай, племіннику!

Міліціонер глянув на солдат. Ті повідвертались. – З голодними воюєш? А де ти був, коли ми кров проливали?

 Довго їхали мовчки. Микола смердів самосадом, погейкував на худих, запарених бичків. Але мовчи не мовчи... Тут Іван і дізнався: ніхто в селі на нього не чекає. Не дочекалась мати. Тиждень тому, як поховали. – Ключ від сіней у мене, – закінчив свою розповідь сусіда. – За хатою наглядаю, щоб не розтягли, чого доброго. Мати твоя дві курки мала, то в мене вони, з моїми бігають, щоб знав.

Іван не проронив ні слова. Світ відразу померк перед його очима. «Лишити б Миколі це збіжжя, а самому назад. Чи куди мені тепер?»

Згарище. Розкидані чорні головешки, стоять обгорілі дерева. Хутір спалено опівночі. На попелищі порпаються люди. Їх п'ятеро. На всіх форма вояків УПА. Трохи осторонь – ще троє. Вони уважно стежать за роботою, тримаючи на поготові зброю. Дивина, та й годі. Чи свої тримають своїх на мушці?

Неподалік прив'язаний кінь. Він бє копитом, тривожно оглядається, вигинає дужу шию. Нервує. Це Чугайстер.

Поряд на колоді сидить Михась. Обличчя його змарніло, схудло, під очима сірі тіні. – Кобрін! – гукає він глухо. – Що там? Один з вартових тихо відгукується: – Нічого, пане сотнику.

Михась опустив голову. Тут було його дворище, хата, тут він родився, тут прожив майже три десятки літ.

– Пане сотнику! – гукнув раптом Кобрін. – Гляньте!

Наближалося троє. Двоє були свої, з його загону, що вартували з хутором, а третій... – Іване! – кинувся назустріч. – Звідки? – обхопив за плечі.

– Звідти, – хмуро відповів той, оглядаючись навколо.

– Не пізнав? – перехопив його погляд Михась.

– А батьки? А... Марічка? – запинаючись запитав Іван.

– Батьки... – похитав головою Михась. – Бог святий знає. Може там, – кивнув у бік згарища. – Коли ні, то не знаю. А Марічка... у в'язниці. Схопили Марічку.

Іван знесилено сів на колоду: «Ізгадаєш? Ізгадаю...» І вже через перестук коліс: – Іва-а!.. то були її останні слова.

– Бий його, гада, бий! Це він, сука, він втягнув нас в цю халепу.

Молотять, але хто, кого й за що важко збагнути. Вартові спостерігають.

– Панове москалі! Ай-яй-яй!

Попіл стовпом, миготять якісь брудні тіні.

– Панове москалі! Цивілізовані ж люди... І отакої, – пробує вгамувати Кобрін.

Михась поволі підводиться, здіймаючи автомата. Коротка черга. Метушня в попелі вщухла, учасники мордобою зводяться, обтрушуються. Високий, сивий від попелу хлопець з розідраною щокою плює брудною кров'ю рудому в очі: – Оце тобі... За все!

– Кобрін! – не втримався Михась. – Веди їх. За найменший непослух поріши на місці. Я наздожену.

Присів поряд з Іваном: – Пам'ятаєш?

– Що? – байдуже озвався той.

– Того, з запльованими очима? Рудого сержанта, що за ікону Богоматері торгувався. Послушницю вимагав. Нарядиться, мерзотник, в нашу одіж, палить хутори. А тінь на нас. Кличку мав: «Шакал». А другий, що зустрів нас на дорозі...

– Пам'ятаю. Чого ж, – глухо озвався. – А ті троє?

– То наші, доморощені. Судити будемо. 

Іван слухав і було йому якось байдуже, хай роблять, як хочуть. Хоч судять, хоч перестріляють тут же на попелищі.

– А ти куди тепер?

Іван мовчав. Куди? Він і сам не знав, куди йому тепер. Вітер розносив попіл, кружляли ластівки, вони теж погорільці.

Михась підвівся: – Візьми, – подав автомата. – Іван взяв.

– Гайда з нами, – пропонує раптом Михась. – Ми відходимо. Через Словаччину й далі на захід. А там Канада, чи навіть Австралія, світ не без добрих людей.

Іван похитав головою: – Візьми. Він ще тобі самому знадобиться, – мовив, повертаючи зброю.

– Значить, ні? – похмуро запитав Михась. – Дивись, братку, щоб не шкодував потім, – додав, сідаючи на коня.

Іван обняв Чугайстра за шию: – Прощай, Чу! Тепер уже назавжди.

Михась сіпнув повід: – Надумаєш, приходь! – гукнув і тільки курява.

Містечко. На цей раз якесь принишкле, насторожене. На вулицях ні душі. Чи ховаються люди, чи розбіглись може. Але куди? Від долі не втечеш..

Пошта. Конов'язь. І аж наче тінь Марічка майнула... Хлопець присів коло конов'яза, долала втома. З-за рогу виткнулась колона арештантів. Повільно, по троє вряд, ідуть жінки. Сірий одяг, сірі обличчя, але від мовчазної ходи навколишня принишклість стала враз якоюсь моторошною, хоч вартові й підбадьорювали себе погрозливими окриками. Іван почав вдивлятися в обличчя, що спливали перед його очима. Раптом вчулося: – Іва!

Рвонувся, було, до колони, але конвоїр підняв автомата.

– Іва-а! – вже не вчулося, а розітнуло тишу і весь білий світ...