Літературний конкурс. Town

400
Літературний конкурс. Town

Натовп. Сірий, безмовний… Іноді у ньому спалахували вогники червоного, рідше зеленого, але одразу ж поглинались однорідною масою і зливались з нею. Всі рухались одночасно і водночас окремо: на роботу, з роботи, з гулянки, на навчання. І лише одна людина прямувала в нікуди, вона йшла і йшла, і ніхто не помічав її очей, її погляду, в якому, мабуть, оселився смуток усіх голодних дітей Нікарагуа. Можливо ій хотілось, як в буржуйському фільмі, врізатися і продиратися крізь щільний натовп, відвойовуючи кожен сантиметр. Але це не було Токіо, це не був Нью-Йорк, це було місто сталі і похованих мрій.

Так хотілось вирватись, але місто не пускало, воно тримало своїми огидними всеоохоплююче-ціпкими лапами і посміхалось, неприємно посміхалось. Стальна потвора мліла в очікуванні чергової перемоги. Viva! Ще одна спроможна на ЩОСЬ людина потонула у міцних пазурах індустріального монстра.

Місто поглинає. Воно кидає індастріал-клонам як паршивим собакам “смачну кістку” сірої стабільності. ІК пишається “кісткою” як толкієнівський Горлум своєю “прелестью”. Коло замкнулось. Адже навіщо ще кудись прагнути, змінювати, переїжджати. І тут добре, біля мами і тата… А там, що там? Краще бути великою рибою у маленькому водоймі, аніж мікрочасткою у величезному омуті, де за кожним провулком життя чекають злі хижаки. Ні краще тут, з “кісткою”. А чого? Кістку теж гризти можна. На неї можна обміняти п’янкий нектар і поганий, і не дуже. Якщо ж “кісток” багато - можна оточити себе ланцюгами комфорту made in China і віддатись йому у добровільне рабство. Місто зловтішалось…

Видео дня

Хотілось вирватись, втікти, забути… Розірвати насправді непотрібні зв’язки і робити те, чого вже так давно хоче твоє ”Я”, а не фабрично-заводська клоака та її завербовані поплічники – люди-клони, для яких “кістка” стала центром життя і тотемом поклоніння.

Та були незгодні. Вони розривали ланцюги одноманітності й втікали. Деякі повертались, вони не змогли забути, не могли жити без сірості, не могли вирвати чіпи покори і боротися за місце під сонцем. Вони так і не зайняли свою нішу у різнобарвному вимірі. Комусь забракло розуму, іншим сил волі, а хтось просто тішив себе ілюзією власної виключенності в рамках вигаданого світу “вседобревсегаразд”.

Місто перекриває шляхи, по яким рухається її величність випадок, позбавляючи шансів на втечу. І лише відчайдушні смілівці, закривши розум від заманливого шепотіння монстра, вириваються, здобуваючи свободу і право жити яскраво.

Спроба втечи. Серце калатало в очікуванні чогось надзвичайного, чекало подарунку, котрий так ніколи і не подарили у дитинстві. Та це місто виявилось таким же жадібним і деспотичним, воно теж кидало “кістки”, правда більші й вагоміші. Але змінивши форму, суть залишилась незмінною. Оманлива мить щастя швидко поступилась місцем зневір. Час повертитись назад, у тенета монохромності, що необхідно проривати кожен день, боротися аби не трансформуватись у потвору з “кісткою”. Німий крик злого відчаю виривається десь із середини, там, де, можливо, знаходиться душа.

………………………………………………………………………………………….

Обриси міста зникали, сірість поглиналась нереальним сяйвом блакиті неба. І лише одна думка пульсувала в нейронних переплетіннях мозку: “Не обертайся, просто закрий очі. Пам’ятай про Содом і Гомору і про неслухняних дочок”. Лише  п’ятисекундний погляд на те, що руйнувало тебе зсередини протягом N-ти років. Погляд назад і …нічого… Купа брудного диму від аккумляцій, які утворювали переплетіння труб фабрик пасивної смерті.