Бухарестські замальовки, 10 апреля 2008

«Найшла коса на…», або «серпом по…»

Ну що можна сказати після Бухареста нашим європейським «друзям»? Звичайно, що виховані люди скажуть «дякую». Оце був урок. Хороший і повчальний. Причому передбачуваний.

Цей весь розклад було зрозуміло вже давно – слабкий Буш, який просто чи не «задля годиться» все-таки відвідав Україну, амбітний Саркозі і агресивна Меркель (обоє перестрашені Росією), які грають свою власну гру, параноїдальний Путін, мовчазний і загадковий прем’єр-міністр Великобританії, країни, що достатньо подратувала Росію.

Ну чого тут було хотіти? Та ж зрозуміло, як білий день, що косою каміння не косять. Якби ж ця коса там ненароком надибала камінь. Так ні – де ж там випадково. Даний розклад формувався не один день.

Як можна було цього не помітити – одному Богу відомо. Чи, може, ми не хотіли цього помічати? Бо думали, що Буш нас просуне. Мовляв, за борги батька треба розплачуватися. Не просунув, хоча й старався. І борги ніби сплатив, бо ж старався, і не вийшло в нього нічого – ну, звиняйте…

Так от, Україна черговий раз програла. Причому з тріском. Причому налаштувала проти себе, як проти протеже США, велику кількість громадськості в тій самій Європі.

І що воно нам дало – залишається таємницею.

Від Будапешта до Бухареста

Мене, як громадянина центрально-східно-европейського, НАТО цікавить постільки поскільки. Будемо ми там, чи не будемо, питання двадцяте. В Україні, мислю собі я, все одно де-юре (сподіваюся, що до перевірки на де-факто справа не дійде) є гарантії безпеки, надані Україні після того, як вона ДОБРОВІЛЬНО відмовилася від ядерної зброї. Так навіщо тоді нам це НАТО в сенсі безпеки ?

Віктор Ющенко та Яап де Хооп Схеффер

Чи, може, все не так райдужно, як я собі мислю? Може, ці гарантії яйця виїденого не варті? Тоді тільки вступ до НАТО має сенс.

Якщо так, наївно думаю я собі далі, то навіщо тоді було віддавати ядерну зброю? Питання риторичне. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.

І мої сподівання залежать виключно від країн-гарантів української безпеки. У числі яких була і Франція з Великобританією. Які у Бухаресті поводили себе так, як вони поводили. Жодного натяку на те, що вони пам’ятають про Будапештський меморандум.

Думаю, що меморандум 1994 року повинен стати настільним документом для очільників українського зовнішньополітичного курсу. І всі рухи на зовнішньополітичній арені по відношенню до країн-підписантів Україна повинна грунтувати саме на цьому документі. І показувати їм, що вони нам винні як земля колгоспу, а не ми їм. Адже це не жарти – відмовитися від третього у світі ядерного потенціалу взамін за папірчик. Тепер цей папірчик повинен диктувати поведінку України і по відношенню до ЄС і по відношенню до РФ.

А наааафіііііга оні нам…

А то, чесно кажучи, складається дивне враження. Країнам Західної Європи Україна – як кістка в горлі. Що вони вже з нею тільки не роблять. І Шенген ввели, і ПДЧ не дали. Навіть на шляху до СОТ двері ледь не перед носом зачинили. Таке враження, що могли би – замурували б де-небудь. Щоби не заважала будувати конструктивний діалог з РФ.

Так виглядає, що стара Європа вже втомилася від України.

То якісь нюанси з постачанням газу і зі стратегічно важливою трубою. То тепер якось треба виходити з ситуації, коли українці нарешті зрозуміли, що їх дійсно ніхто не чекає у цій Європі. Якщо ще хтось до цього часу не зрозумів, то 35 євро переконали остаточно. А з цим же СОТ, як Європа з нами намучилася… Перестрашилися бідненькі, коли ми уже всі протоколи попідписували… Бігом віднайшли ще щось там, що нам заважати повинно було… Посміховисько та й годі (як казала моя бабця, царство їй небесне: «Та встидали би ся вже раз!»).

То тепер Шкіль заговорив про відкликання послів з Німеччини і Європи. Ти диви, який нахаба. Що це він собі там думає…

Значно простіше було би мати справу з однією Москвою. Навіщо так все ускладнювати? От і з мовної точки зору все значно приємніше. Євроньюс українською і не думає транслюватися. А навіщо. Населення України мудре – їм і російської вистачить.

Головне, щоб сиділи тихесенько і не задавали зайвих запитань типу «А Євроньюс російською це інтернаціоналізм чи русифікація?». А то якось незручно визнавати, що русифікаторська функція Брюсселя це не вигадка, а реальність. Реальність у наших з Вами телевізорах.

Інша справа, нові країни ЄС. Вони розуміють, навіщо їм незалежна і сильна Україна. Але от зробити нічого не можуть. Принаймні, поки що. Поки ЄС більш-менш монолітне і ще не розбіглося по кутках – середземноморському, бальтійсько-причорноморсько-центрально-європейському.

Шенгенський геноцид

Але повернемося до Шенгену.

Його ж ввели саме тоді, коли у нас життя значно покращилося, і поїздка у відпустку до країн ЄС нам стала достатньо доступною. Так ні. Тепер, будь ласка, 35 євро треба сплатити. Що, зрозуміла річ, зовсім не гарантує отримання візи.

Виходить, що раніше можна було без віз, але грошей не було, а тепер і грошей ніби вистачає, так ні, потрібно було адмістративні заборони ввести.

Та нам за наші 35 євро у їхніх посольствах швейцар повинен двері відчиняти. І каву наливати у файну елегантну філіжанку. І без залежності від того, хто прийшов по візу – чи донецький шахтар, чи одеський моряк, чи закарпатський винороб…

Громадянин України. Який сплатив за послуги.

Чомусь ніхто з нас не замислювався, а що ж змінилося у ставленні до нас після введення консульського збору. Є оплата послуг, а де послуги? Працівники посольств тепер збирають комусь довідки? Чи, може, вони почали з вами розмовляти значно гречніше ?

Такого дійсно не було з нашими сусідами-поляками. Вони усе життя мали право безвізового в’їзду до країн Європи. За винятком, якщо не помиляюся, Великобританії. Зазначу, що не йдеться про право на роботу. Мова про безвізовий режим в’їзду до країни.

А чому до України інше ставлення? Я особисто, як людина, що народилася і довгий час прожила у безпосередній близькості до україно-польського кордону, зрозуміти не можу. Україна сьогодні перебуває у значно кращому економічному становищі, ніж Польща на початку 90-х років. Так чому до поляків одне ставлення, а до нас – кардинально інше ?

Так, це треба усвідомити. Не боятися. Стара Європа поступила, як мінімум, негарно.

Вона ще не виросла з великодержавних пелюшок. І у цьому вона неймовірно схожа на нашого північно-східного сусіда.

Спєлісь…

Галицька безвихідь

Але давайте подивимося докладніше, до чого призводить поява «залізної завіси» на західному українському кордоні.

Перш за все, кидається в очі дійсно крах європейських аспірацій Львова. Мої друзі, сьогоднішні студенти і аспіранти, які достатньо сильно повязані з Польщею, зараз розриваються між Києвом, Львовом, факсами з Кракова чи електронними листами з Варшави з марними сподіваннями «звести кінці з кінцями» у питанні отримання візи. Польська консульська машина була абсолютно неготова до такого навантаження. Багато студентів, магістрантів, аспірантів хочуть візи, маючи відкриті стипендії у польських учбових закладах і змушені проходити усю цю принизливу тяганину.

Все це принижує, все це огидно. Європа огидна.

А Львів свого часу зробив Україну незалежною. Львів свого часу перетворив Київ на столицю. Україномовний, проєвропейський, гоноровий, як писав свого часу Мирко Побережний, «в міру культурний і дикий».

Львів’яни зараз мусять отримувати візу щоби поїхати до Польщі. Коли раніше брали всього лише 200 доларів, ввечері - на автобус і зранку вже у Варшаві. Або у Кракові, до якого ще швидше…

А знаєте, який чарівний Краків о четвертій ранку, прямо з львівського автобуса. Коли починає світати, стіни старого Вавеля перетворюються на щось неймовірно прекрасне. Сонячні промені ніжно падають на костьол Маріяцкий, з’являються перші перехожі на Ринку Глувним, починає пахнути старим добрим середньовічним містом. А над Віслою можна просто впасти в траву і годинами споглядати стіни старої фортеці, яка колись надійно охороняла столицю Західної Галичини.

Але це дійсно у минулому.

Давайте подивимося правді в очі. Хто забрав у львів’ян таку можливість? Хто поставив Львів і Західну Україну у таке жалюгідне становище?

Політика ЄС. Ніхто інший, а саме ЄС. І не треба тут розказувати ні про рівень життя (привіт Румунії), ні про рівень демократизації суспільства.

Я не здивуюся, якщо однією з найчутливіших електоральних тем у Галичині на майбутніх президентських виборах стане саме відміна візового режиму. Хоча би з Польщею.

А Львів був головним носієм усього прозахідного і проєвропейського в Україні! Вийшло ж, як у тому анекдоті: «Ну і що, це йому допомогло?».

ЄС у своїй зовнішній політиці абсолютно «до лампочки» була ступінь фрустрованості їхніх безпосередніх східних сусідів.

Питання «карти поляка» я тут навіть піднімати не хочу. Уявіть собі, як буде виглядати людина з паспортом України, в якій немає графи «національність» і «картою поляка», яка означає приналежність до етнічної спільноти.

Якої національності людина ?

«Камінь, який відкинули будівничі…»

Напевно, з огляду, на все вищевикладене, треба щось міняти. І перш за все у собі. Адже таке зверхнє ставлення до себе ми самі дозволили. Зовнішня політика Брюсселя, будучи диктована Москвою, просякнута таким самим ставленням до України. Зокрема, як це не дивно, наш комплекс меншовартості взятий на озброєння ЄС на повну.

Вони його вдало використовують, оскільки побачили що на жодну їх неадекватність у нас немає відповіді ні на публічно-дипломатичному рівні (виключення колись складав тільки Роман Шпек), ні на рівні громадського обговорення.

Але перші ластівки змін у відносинах уже з’являються. І це не лише мої статті чи заяви Шкіля. Ні. Значно більшу впевненість у мене викликає трудова міграція з країн Західної Європи. Нещодавно познайомився з двома неймовірно милими французами. Вони, виявляється, приїхали до України, бо у Парижі знайти роботу просто нереально. А тут вони дуже швидко облаштувалися і стали чи не ключовими франкомовними репортерами для величезної кількості французьких видань і радіо. Та ж ситуація і з поляками, які масово приїжджають на посади середніх ланок менеджменту.

Тому нікуди вони не подінуться – і переростуть свою параною по відношенню до нас. А не переростуть, ну що ж… Буде новий порядок у Європі – «од можа до можа» – від Балтики до Чорного моря.

З центром у країні, яку по-хамськи викинули за двері всього, чого тільки можна.

Не хотілось би, звичайно, розвалювати ЄС. Але ж він сам до цього йде.

Адже таку неймовірну неадекватність у підходах, як та, що має місце по відношенню до України загалом і просто людську несправедливість по відношенню до Галичини зокрема, історія не пробачає.

І «камінь, який відкинули будівничі, наріжним стає каменем».