Літературний конкурс. Горе, спричинене вогнем

Моя розповідь про двох матерів… Безпечність і неуважність однієї із них призвели до великого горя. А людяність і добре серце другої зуміли це горе пережити і побороти. Та назавжди в її очах залишився жах пожежної заграви, пекельного вогню, в якому вона втратила того, хто був для неї найдорожчим…

Видео дня

Вона лежала високо на підкладених під голову білосніжних подушках, в білосніжній лікарняній палаті. Лежала з широко відкритими очима. Здається, що так вона і спала – з розплющеними очима. Була зовні спокійна, але це лише зовні. На пораду лікаря відпочити, заснути, зовсім спокійно відповідала, що вона спить; так, так, спить; тільки очі не може заплющити, бо як прикриває їх повіками, то відразу перед ними постає картина тижневої давності: страшенна  пожежна заграва, крики й зойки людей, плач дітей – і все те, що відбулося того жахливого дня…

Її очі дивилися в стелю, а в пам’яті, в свідомості змінювалися картини її життя. І кожного разу ті картини не сягали далі народження сина. Здається, що те, що було до того, до його появи на світ, було якимсь не дуже важливим. А от коли з’явився він, її маленький Петрусь, тоді всі дні у її житті стали світлими.

Його батько був афганцем. У шестилітньому віці Петрусь втратив батька. І всі турботи про дитину лягли на плечі матері. Син був чемним, вчився на «відмінно». Коли постало питання, ким йому стати в житті, яку обрати професію, він сказав, що стане пожежником. Мати лише раз поговорила з сином; сказала, що рахується з його бажанням і вибором, але он сусіди, що навпроти, підсміюються, що в пожежники ідуть самі недоучки, хто погано вчився у школі. На це син відповів:

- А їхній недоучка Віталій іде за гроші вчитися і вуз, хоча ти знаєш, які у нього знання. Вони зневажають професію пожежника? Це лише до того часу, поки для них немає безпеки пожежі, а якби їм довелось бути у пеклі палаючого вогню, й пожежник кинувся в цей вогонь і врятував їх, вони б змінили свою думку про цю святу професію. А вуз закінчити я теж зумію, лише трошки згодом.

Він, її син, свого слова дотримав. У нього ніколи слова не розходилися з ділом. Він став відмінним пожежником і на «відмінно» навчався у вузі, уже на третьому курсі, тільки заочно.

Свята професія… Так, так, професія пожежника свята. В цьому тепер мати твердо переконана…

Може, в іншої людини, не з таким чуйним і добрим серцем, випадок, що трапився, викликав би ненависть до цієї професії, та не в неї. Таке ж чуйне і, сповнене любові до людей, було серце і у її Петруся. Він любив рятувати людей, і чимало врятував їх за роки своєї праці. І кожного разу, коли приходив додому після важкої зміни, розповідав матері, скількома родичами він збагатився. Так, усіх, кого він виніс із вогню, вважав своїми рідними…

Та цього разу Петрусь додому не повернувся… Мало того, все трапилося на її очах. Вона перша побачила сина, що якимсь чудом зумів пробратися до виходу з палаючого п’ятиповерхового будинку. Він і сам весь палав. Ішов похитуючись, а його руки міцно притискали до грудей щось велике, наче якийсь клубок. Мати кинулась до нього, але шлях їй перекрив гурт людей, якийсь насос і ще якісь речі. Поки вона пробиралася через усе це, син уже встиг покласти на землю свою ношу(а це було мокре покривало). Воно розгорнулося, і з нього виглянуло двійко переляканих діток, десь 3-х і 4-з років. До дітей кинулась щаслива мати, яка весь час в риданнях і конвульсіях рвалася у вогонь, бо там, на третьому поверсі в кімнаті залишились її Василько і Галинка…

До Петруся також кинулась мати. Він уже не палав, бо друзі-пожежники, як тільки він вийшов із будинку, облили його зі шланга і погасили на ньому вогонь. Мати простягнула руки до сина, і він упав на них.

- Сину, Петрушку! – шепотіла вона. Але син почав сповзати із її рук на землю. Вона подумала, що він знепритомнів від перевтоми, від напруги… Ні, такої жахливої напруги не витримало його серце…

Позбігалися медики. Одна бригада працювала біля врятованих діток; інша – біля рятувальника. Та, на жаль, врятувати його не вдалося…

Мати не голосила, не проклинала, лише сльози лились з її очей, і вона повторювала:

- Та він же не мусив йти, ніхто б його і не осудив за це. Він у відпустці, він зараз на сесії, складав іспити. Побачив, що через два квартали палає будинок - і побіг…

Так, Петро прибіг, коли будинок не до даху ще був охоплений полум’ям. Дим валив із вікон третього поверху, загорівся і четвертий.

Він швидко переодягнувся біля пожежної машини. Сходи першого і другого поверхів були ще вільними. Дізнавшись, що на третьому, в квартирі, з котрої і почалася пожежа, двійко малих дітей, він проказав: «Їх ще можна врятувати. Я повинен врятувати їх!»- і обливши себе рідиною-сумішшю, кинувся в будинок.

Як віднайшов він у вогні і димі потрібну квартиру, як виламав двері (а, може, вони вже прогоріли?), як знайшов ще живими дітей, і як пробрався до виходу, адже палав уже весь будинок?.. Цього всього уже ніхто тепер не скаже.

Виявляється, що у п’ятиповерхівці, крім цих двох дітей, нікого більше не було. Дві бабусі гуляли з малятами у сквері навпроти. А троє товаришів-студентів десь за півгодини до пожежі подалися на річку, щоб перепочити від занять. Бабусь, котрі сиділи у сквері, розуміється, коли почалася пожежа, і приїхала перша машина, у дім ніхто вже не впустив. А решти людей не було вдома. День видався гарний, сонячний. Хто на роботу пішов, хто – на відпочинок, хто поїхав ще раніше у відпустку.

Пожежа виникла якраз у тій квартирі, в якій були замкнені мамою двоє малих дітей – Василько і Галинка. На жаль, ще й квартира була розташована не від дороги, а її вікна виходили на подвір’я, воно було в цей день безлюдним, і пожежу помітили не відразу, а тоді, коли полум’я почало охоплювати четвертий поверх…

Що ж тепер думала мати, котра сиділа в обласній лікарні, у дитячому відділенні, біля своїх врятованих такою дорогою ціною дітей? Дитяче відділення було розташоване на цьому ж самому подвір’ї, де і знаходилося реанімаційне, в котрому лежала мати Петруся. Які думки обсіли голову винуватиці цієї сумної розповіді? Вона вже трохи заспокоїлася, бо їй сказали, що діти у безпеці. Поки що наслідки пережитого і легке отруєння у них ще є, але з часом все минеться.

Мати дітей сама була ще у нервовому напруженні, силкувалася згадати, як же це все могло трапитися. Вона не раз залишала дітей самих. Так і цього разу. Навіть нічого не підозріваючи, постелила посеред вітальні велику ковдру, накидала дітям іграшок на неї, деякі були на підлозі неподалік ще від учорашнього дня. Правда, помітила, що серед іграшок лежала і коробка сірників. (Це батько, мабуть, вчора, коли виходив на балкон покурити, залишив їх на підвіконнику). А Василько, видно, стягнув на підлогу: він дуже любив калатати коробочкою коло вуха і слухати цей звук. Мати, нічого не запідозрюючи, спокійно замкнула двері і пішла по магазинах: продукти всі закінчилися, а сім’ю ж чимось годувати треба. Вона швиденько, поки чоловік з роботи – це десь аж о п’ятій – шостій – вона впорається ще й приготувати. А залишиться час, то ще й з малими погуляє у сквері.

Та… повертаючись з покупками, помітила, що її обігнали дві пожежні машини, котрі мчалися з шаленою швидкістю, ввімкнувши сирени. Як кажуть, на всіх парах! Ще й подумала:

- О, десь горить. А спека ж яка, дарма що тільки дванадцята година. Важко в таку спекотну днину гасити…

Коли підходила уже до свого будинку, ще з-за рогу побачила велику кількість людей. Підняла очі і жахнулася: палав їхній будинок, якраз полум’я найбільше обійняло те крило, в якому їхня квартира.

- О, Боже! Там же мої діти!

Вона кинула сумки, де стояла, і побігла до будинку. Та її не пустили. Тут були уже пожежні машини, рятівники. В цей же час і ввійшов у будинок Петрусь, котрий врятував її дітей. Врятував… ціною свого життя.

- Навіщо я залишила біля дітей ті сірники? Чому не вернулася, не забрала?.. – вкотре карала себе думкою. Я винна, я, тільки я одна… діти ще нічого не розуміють. І Андрій дивиться на мене з осудом. Я це бачу. Він тільки мовчить, а в його погляді я читаю все…

Жінка встала, завісила у палаті штору: діти позасинали. Вона щось подумала і тихо вийшла з палати.

Вона попрямувала до реанімаційного корпусу. Звичайно, до матері рятувальника Петра Марченка її не впустили. Але вона дуже просила, наполягала. Лікар, котрий вийшов на її прохання, пообіцяв запитати у матері Петруся, чи можна впустити матір врятованих дітей. Правду сказати, він не знав, як розпочати із нею цю розмову, але пообіцяв же…

Ввійшовши у палату, підсів до хворої. Зміряв пульс. Вона, як і раніше, дивилася на нього широко відкритими очима. Глянув на неї, зустрівся з її поглядом, зам’явся. Вона запитала:

- Ви хотіли мені щось сказати?

- Так… ні… я не знаю…

- То що ж ви хотіли?

- Там жінка… мати тих двох малят… вона чекає, хоче ввійти. Я не знаю…

- Нехай зайде.

Лікар вийшов за двері. Мар’яна (так звали матір дітей), кинулася до нього: «Ну, що?..»

- Вона дозволила вам зайти, - промовив він, - але я вас прошу, щоб не довго, і не плачте, не хвилюйте її. – Він розчинив двері.

Мар’яна ввійшла в сніжно-білу палату, підійшла до ліжка, схилила голову і впала перед ліжком на коліна. Рясні сльози текли з її очей…

Хвора сказала тихо: «Не треба. Сядьте». Вона простягла руку і поклала її на голову Мар’яни, злегка погладила.

Мар’яна підвелася, сіла на табуретку, глянула на матір того сина, котрий віддав своє життя за її дітей. Вона не могла стримувати сліз: вони здавлювали їй горло. Це ж вона, вона винна в усьому, винна у смерті Петра… Її уста безкінечно повторювали:

- Простіть мені, простіть. Я дуже перед вами винна. І перед ним… Простіть…

Увійшов лікар, сказав:

- Я ж просив вас не плакати, не хвилювати хвору…

Петрусева мати попросила:

- Не треба. Залиште нас, будь ласка.

Лікар вийшов. І вона, ця мужня мати, знайшла в собі сили спокійно, без злоби, без нарікань поговорити з Мар’яною. Вона тихо промовила:

- Не треба просити у мене пробачення. Людина людині стане в тролейбусі на ногу випадково, каже: «Пробачте», а це … Я не таю на вас злоби у серці. Мій Петрусь вважав ріднею усіх тих, кого врятував. У нас велика рідня…

Мар’яна не могла стриматися, щоб не говорити:

- Я винна. Це тільки я винна, це лише моя вина. Коли виходила з кімнати в той страшний день, я ж бачила, що між іграшками лежать сірники. Одна коробочка, а скільки принесла вона біди… Чому я не вернулася  і не забрала її?

Запала мовчанка. Потім хвора промовила:

- Того, що трапилося, - уже не вернеш. Пам’ятайте про те і дітей навчіть, що з вогнем завжди потрібно бути дуже обережним. Ніколи цього не забувайте. Вогонь добра штука, коли він мирний, але коли вогонь стає пожежею… то це – смерть. Ось так воно і трапилося. Ваші діти були в смертельній небезпеці, і хто знає, що було б із ними, якби Петрусь не побіг рятувати. Він же не був на роботі, був у відпустці, але він мав небайдуже серце. Завжди чомусь був переконаний, що якщо він не винесе з вогню, то хто? Це не те, що він не довіряв товаришам чи вихвалявся своїм умінням рятувати, ні Він дуже любив людей і небайдужим був до їхнього горя. Любив життя. Як він міг не кинутися у вогонь, коли почув, що там двоє маленьких дітей? Він про себе не думав… Не заспокоюйте мене, не треба. Я усвідомила все. Ідіть до дітей, вони вас чекають.

Мар’яна підвелася, простягла руки до рук цієї благородної жінки, Матері з великої літери. Вона схилилася і почала цілувати ці руки, руки, котрі виховали рятівника її дітей і на котрих він скінчив своє життя…

Потім Мар’яна підвелася і тихо вийшла з палати.