Шухевич: сиди и смотри

3,6 т.
Шухевич: сиди и смотри

С сыном командующего УПА, украинским националистом по духу и крови, мы общались и по-русски, и по-украински — не специально. Просто так получилось. А еще мы с ним договорились: во-первых, не пытаться друг друга обратить в свою веру, во-вторых, разговор в газете передать без «купюр».

— Я вам скажу так, — ответил он, — лише одна людина з українців у той час була нагороджена залізним германським хрестом. То був Юрко Лопатинський.

— За що ж йому відзнака?

— В 41-му році, під Вінницею, коли Червона Армія наступала, німець, офіцер, розгубився, а Юрко Лопатинський взяв командування на себе. І відбив атаку. За що й дістав залізний хрест другого ступеня.

— А Шухевич?

— А Шухевич не отримував від німців ніяких нагород. Слухайте, є архів вермахту у місті Фрайбурґу. Там все написано. І українців там нема. Окрім одного. Так що мій батько ніколи не був відзначений німецькою бойовою нагородою, тим більш — з рук Гітлера! До речі, усіх відзначених хрестом німецьких вояків протягом 1939—1945 років було трохи більше півтора мільйона.

— Але я бачила портрети Шухевича — з нагородами, з хрестами. Може, художник щось сам «домалював»? Нагороди були?

— Так. Від Української головної визвольної Ради.

— Хрести?

— Один хрест «За заслуги», другий — «Бойової заслуги» першого ступеня.

— Хто вручав?

— Так званий парламент України. І ще батькові дали медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Це був десь 45-й чи 46-й рік.

— Але звідки ж тоді взялися твердження про «хрести від німців»?

— А звідки взялася леґенда, що в 47-му році на п'ятиріччя УПА мойому батькові принесли до хати, де він наймав кімнату, п'ять дитячих голівок і отако їх настромили попід вікнами?

Ще одну історію вам розкажу. Є таке містечко — Острожець на Львівщині. Там був великий маєток, і на подвір'ї — колодязь. У маєтку розташувався гарнізон енкаведистів. Тіла ж тих, кого вбивали у бою, звозили на подвір'я. Показували родичам, щоб впізнавали.

А тоді кидали трупи у колодязь. Ну, от наскидали повно й засипали. А в 60-і роки розкопали колодязь. І дуже пишно хоронили — як «жертв українських націоналістів».

— Зараз ви мені будете доводити, що люди Шухевича нікого не розстрілювали?

— УПА розстрілювало агентів, що співпрацювали з МГБ. І то не треба доказів. Агентура працювала серед наших. І якщо їх виявляли, то розстрілювали. Дійсно так було. Це закономірно.

— Объясните: если — как утверждают праворадикальные историки — «повстанці» боролись исключительно за независимость Украины, что УПА делала в Белоруссии в 42-м? И почему из 330 «вояків» из «Нахтигаля» 15 человек отказались подписывать контракт на службу с немцами? Что-то ж их остановило?

— Вероятно, да.

— Почему не остановило вашего отца — не задавались таким вопросом?

— Думаю, он считал, что должен сохранить силу в 300 человек. И он сохранил.

— В одних материалах говорится, что в Белоруссии люди Шухевича охраняли железнодорожную станцию. В других — что не охраняли, а то было такое «прикрытие», потому что на самом деле они находились в лагерях, где их готовили как террористические группы. Вы что-то знаете об этом?

— Знаю. Прежде всего то, что их никто не готовил. Они готовились сами. И мне об этом рассказывали люди, которые были и в «Нахтигале», и в «Роланде».

— Зачем надо было ехать в Белоруссию?

— Потому что контракт. И когда они были уже там, их должны были отправить на Полесье. Но приказ поступил с опозданием — то ли в конце октября, то ли в начале ноября. Но контракт с немцами все вояки во главе с Шухевичем отказались продлевать. Тогда их отправили под охраной во Львов. Это тогда отец от гестапо сбежал.

— Читаю: «Провід ОУН домовився з німецьким командуванням про вишкіл військової частини Дружини Українських Націоналістів (ДУН), які мали воювати на території України проти більшовицьких окупантів за відновлення державності». Их же никто не вынуждал договариваться с немцами?

— С немцами-то с немцами...

—... и на оккупированных территориях.

— Окупація німецька на Волині й у Білорусі часто була уявна, — довольно резко перебил меня Юрий Шухевич. — Німці тримали залізничні вузли, чого ж і був у Білорусі партизанський опір. Але багато чого вони там не контролювали.

— І за них це робив 201-й батальйон?

— Мусив. Але ніхто не давав присягу на вірність Німеччині. Контракт зобов'язував тільки до несення охоронної служби. Не більше. І вони відмовилися від того, щоб збирати людей в Німеччину на примусові роботи.

— Отже, восени 39-го Роман Шухевич мешкав у Кракові. Вже, образно кажучи, німці зводили в Польщі підмурки для гетто. І ваш батько потім співпрацює саме з тими...

— ...хто збудував гетто? — переспрашивает пан Юрий.

Гетто як таке придумав не Гітлер, — начал издалека собеседник. — А придумали самі жиди. Вони тримали в гетто, як у певній сепарації, свій народ, щоб їм управляти. Бо в Російській імперії вони б інакше зникли. Й ніхто б їх вже не згадував... Але, але, але!.. Завдяки гетто вони уціліли. Та як потім розбрелись, тоді Гітлер почав їх зганяти назад.

— Маленьке прохання. Ви б не могли вживати слово «єврей»?

— Ні. Бо «жид» — то слово українське. Візьміть словник Грінченка. Я не знаю, чому нам оце треба російське вживати. Українською є стародавнє, біблійне «гебрей», є «гебраїстика» як наука, але нема «євреїстики».

— На героїзацію Шухевича дуже різко зреагував Ізраїль. Певне, чули висловлювання істориків з Центру Сімона Візенталя?

— Між іншим, Візенталь був агентом гестапо, знаєте?

— А це доведено?

— А чи знаєте, що жиди дуже цікаво до тієї теми ставляться. Я кажу про війну, гетто, нищення, як ви говорите, «євреїв». Просто я на власні очі це бачив, як їхня ж поліція збирала жидів... В них були спеціальні підрозділи, що гетто охороняли, гнали своїх же на роботу і з роботи. Вони мали «юденрат», — продолжал Юрий Шухевич. — Це така жидівська рада у кожному гетто. Вони виконували рознарядку на розстріл. Самі відбирали по категоріях, кого розстрілювати, — старих, інвалідів. Бо тих, які працювали, розстрілювали потім.

Ще «юденрати» збирали контрибуцію. Ось так воно відбувалось... А саму жидівську поліцію німці розстрілювали в останню чергу. То так: співпрацюють до пори до часу. А сенс у тих «юденратів» був такий: на півроку довше буду жити. Це їхня філософія. Видно, інакше й не могли.

В цьому народі є зовсім інша мораль. Ось дивіться: в Євангелії написано, що нема більшої заслуги, ніж коли ти життя віддаси за іншого. Так? Приміром, опинився ти десь з товаришами, гинете від спраги. Раптом з'являється шклянка води. Що ти повинен зробити? Поділитись. А жидам сказано: «Ти не повинен ділитись. Маєш випити все сам, бо тобі даровано життя, і мусиш зробити все, щоб його зберегти».

Чому я кажу про шклянку води? Щоб ви зрозуміли: їхня філософія — «можеш не рахуватися ні з ким, аби себе врятувати». Так що, пані Лідіє, не будемо говорити про «юденрати», я їх прекрасно знаю! Але якщо про це «євреям», як ви висловлюєтесь, скажу, вони вчинять страшний галас, що це брехня.

Юрий Романович получил Героя на год раньше отца. Он купил костюм темно-синего цвета и поехал в Киев получать звезду Героя. Говорит, тогда все, кому вручали награды, имели возможность 2—3 минуты сказать какие-то слова, обращенные к президенту. Шухевич помнит, что за эти минуты успел наговорить массу резкостей. Может, и не надо было, но сдержаться не смог.

А когда уже во Львов вернулся, решил, что звезду не наденет до тех пор, пока награду не присудят его отцу. На Покров, к 100-летию командира УПА, вышел указ о награждении. Юрий Романович поехал в Киев получать Героя за отца. Он был в том же темно-синем костюме.

Юрий Шухевич — теоретически — мог бы, наверное, претендовать на старинный львовский особняк, как раз возле Высокого замка, некогда принадлежавший его прадеду. У него вообще древний род: сплошная профессура, писатели, этнографы, полководцы.

— Вот бы и заявили претензии на дом прадедушки, — сказала я, причем просто так сказала, не представляя, как это его заденет и насколько сильно рассердит.

— Як це — «претендувати»?! Там люди давно живуть. Вони поприватизували квартири. То ви хочте, щоби по всій країні житло прадавнім хазяям вертати? Слухайте, це вже пообіцяли «Хабату-Любавичу»! Знаєте, яка це організація? Всесвітня, дуже консервативні жиди. І реакційні — дуже-дуже-дуже. Як секта. І їм же обіцяно, принаймні щодо Львова, перетворити місто на «польські уліци, жидовські кам'яніци». І вона-таки це зробить! Ось чому я її не хочу.

— Хто «вона»? — я окончательно запуталась в намеках и недомолвках. — Можете нарешті говорити без натяків?

— Тоді напишіть: «Є такі чутки, що Юля домовилась з «Хабат-Любавичем»... Вони ж відчувають, що прийдеться з Палестини забиратися. То й житло скуповують. А якщо їм подарують закон про реституцію, уявляєте, що почнеться?..

Было время, помнится, году эдак в 2001-м, когда появился Форум национального спасения, и Юлия Владимировна его возглавила, и за честь считали, тот же Хмара, Лукьяненко и Шухевич, быть в этом Форуме.

Я ему напомнила. Юрий Романович сказал: да, что было, то было, но пришло другое время, изменились обстоятельства, и уж года как два-три назад, уверял, «я вже Юлі не довіряю».

— Перед виборами якось прийшли люди до мене — від неї. Те, се, просять, щоб підписав листа — звернення галицької інтелігенції про те, що «вибір один — Юля». Я їм відмовив. То вони мені 1000 доларів давали. Ні, кажу, хоч десять тисяч давайте, не підпишу!.. Мало того, коли я ось недавно був в Америці, виступав...

— в Чікаго. То там ви казали...

— ... що «Юлька — жидівка»? Так, я це говорив.

— Навіщо?

— А хто ж вона?!

— Навіщо ви в Чикаго діаспорі таке про Тимошенко казали?

— Мене запитували, то я й відповідав. Я потім читав, на сайті «Майдан» про це писали... Але я не казав, що «жидівська партія». То брехня. А казав я, що в неї така сама олігархічна партія, як інші. І чатує свої фінансові питання, а зовсім не економічні проблеми країни. Ото я казав дійсно. А ще про Фельдмана її приклад навів. Кажу, дивіться, пані Юлія їздила по західних областях, агітувала, але Фельдман, права її рука, що говорить? В той день, коли Шухевичу дали Героя України, що Фельдман казав разом з Табачником?

— Про хрести?

— Ото ж! І як їм можна вірити?.. А тепер Табачник, між іншим, бомбить Львівську адміністрацію щодо спорудження пам'ятника Роману Шухевичу! Бач, вже хоче, щоб увічнили. Ну як можна до цієї людини відноситись?!

— Так ви до суду подали чи ні? Наче ж збирались.

— Ще ні, але подам. На конкретних персон: на Табачника, Симоненка — він теж говорив. Можу подати й на Рабіновича, який подібним чином висловлювався, й на Фельдмана.

В кафе, где мы с ним сидели, радио вещало громко, оно заглушало музыку, но никто из посетителей на такое неудобство внимания не обращал, потому что все слушали новости. Шла прямая трансляция из Верховной Рады: голосование за премьера. Это было в первый раз, для Тимошенко неудачно. И публика при цифре «225» разочарованно загалдела.

А Шухевич — наоборот — очень обрадовался. Он совершенно уверен, что спасти страну может только одно: «порозуміння Ющенка з Януковичем». Считайте, такая у него мечта. Иначе с чего бы это писал письмо президенту о союзе «регионалов» с «нашеукраинцами»? Дело было осенью. Много шума тогда это его письмо наделало.

— Все елементарно, — принялся объяснять и мне пан Юрий. — Я ж відношуся не те що з симпатією до тих чи до інших, а просто виходжу з реалій. В країні є протистояння, прірва між сходом і заходом. І щоб тую прірву подолати, є єдиний вихід — знайти спільну мову.

— А якщо між «НУ» та ПР ненависть?

— Слухайте, Черчілль дуже ненавидів більшовиків, але прийшов час і він спілкувався зі Сталіним.

Ну и, конечно же, во всех «негараздах» президента виноват не Ющенко, а «оточення».

— Це вони його розривають, смикають! — убежден Герой Украины.

— А хто ж йому таке оточення створив?

— Я так розумію, що він позбирав зусюди потрошки, але ж там і УНП, і Стретович, усі хочуть робити по-своєму, і вирвати побільше, і на все інше їм наплювати. Знаю, багато хто розчарований в Ющенку, і ви не думайте, що я в такому захопленні від нього, але... Іноді бувають ситуації, коли інакше — не можна. Тож і його треба зрозуміти... А як не вдасться, то це викличе розкол. Йому оголосять імпічмент, і президентом буде пані Тимошенко. Оце буде для країни біда так біда! Юля вже роздягла Ющенка до шкарпеток.

Говорил он эмоционально. Публика в кафе притихла. И даже если и была с оратором категорически не согласна, что, впрочем, читалось на их лицах, — не решалась бы затевать спор. Все-таки Шухевич, что ни говори, для Львова — легенда.

Лидия Денисенко

Шухевич: сиди и смотри

Шухевич: сиди и смотри

Шухевич: сиди и смотри

Шухевич: сиди и смотри

Шухевич: сиди и смотри