УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Про себе улюблених та конкурентів ненависних

1,7 т.
Про себе улюблених та конкурентів ненависних

Т. Гдлян та М. ІвановА виборча агітація має на меті не переконати виборців, а — створити образи: привабливий — власний, відразливий — конкурента. Відповідно й засоби її поділяються на похвальбу і компромат.

У «перебудову» увесь СРСР переполошили слідчі Т.Гдлян та М.Іванов тонами компромату на номенклатуру. В Україні цей жанр досяг апогею на «плівках майора Мельниченка», він не вщухає й досі, але похитнути виборців у їхніх симпатіях нелегко: любов сильніша за компромат.

Виліпити ж привабливий образ кандидата вдається тільки тоді, коли цей образ не суперечить прообразу, людській сутності кандидата. Якщо стабільність гарантуватиме галасливий скандаліст, йому так само не повірять, як і огрядному чиновнику, який закликатиме на барикади. Так, усі політики грають, але переконливо — тільки самих себе.

Типовий приклад. Улітку 1996-го року Народно-демократична партія підтримувала Президента Л.Кучму, але конфліктувала з П.Лазаренком. Раптом останній призначається прем’єром і в НДП виникає тема переходу в опозицію. І одразу зникає, після меланхолічної репліки одного з функціонерів: «Навіть якщо ми одягнемось у дрантя і розмалюємось як папуаси опозиційними гаслами, то все одно люди казатимуть: «Дивись, як партія влади вирядилась!».

Партія регіонів вибудовує образ досвідченої, професійної команди, приреченої на владу. Вони і є десь біля того, самі у цьому свято переконані, тому й виборців переконують. Відтак, багато людей пов’язує з цієї партією надії на стабільність, порядок, поступальний еволюційний розвиток.

фото УНІАН

Що ж до конкурентів, то слушно зауважив В.Філенко: «Лев не бореться з китом». Усвідомлюючи, що прихильники помаранчевих за жодної погоди навряд чи їх підтримають, регіонали не дуже й напружуються: так, ритуальні фрази про популізм, демагогію, деструктивність опонентів. Звичайно, при нагоді компромат не забариться, але хто ж того не робить?

фото Дима Богданов/ОБОЗ

За принципом «клин клином вибивають» відреагувала Партія регіонів на похід «Нашої України-Народної Самооборони» (НУНСу) проти депутатської недоторканості. Оминаючи теоретичну дискусію, ПР ініціює негайне внесення змін до Конституції. А заодно збирається вирубати під корінь депутатські пільги. Злі язики подейкують, що для регіоналів, з їхніми статками, ці пільги — дрібниця, якої не шкода. Однак, якщо вони завдадуть законодавчого удару по пільгах та недоторканості, рикошетом дістанеться і словесним борцям із привілеями.

Інакше діє ПР щодо суміжних партій, вона їх просто підминає, а знакові фігури включає до свого виборчого списку. Так було на минулих виборах, так і зараз — В.Коновалюк, Н.Шуфрич, І.Богословська. З Богословською навіть глибше. Як відомо, вона з політичної команди В. Пінчука, а значить — і Л.Кучми. А за умов розчарування третім Президентом (порівняйте його початкові рейтинги із сучасними), другий — міг би скласти ПР певну конкуренцію. А тепер у своїй електоральній ніші — «традиційної партії влади» ПР конкурентів не має.

фото УНІАН

Якщо ПР має явного лідера, персональний рейтинг якого співпадає з рейтингом партії, то у Блока Юлії Тимошенко лідерство доведено до абсолюту, майже за Маяковським: «Ленін і партія — близнюки брати». Триста років тому Людовік ХІV вихвалявся: «Держава — це Я!», формула «БЮТ — це Я!», в устах Ю.Тимошенко також навряд чи буде перебільшенням.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Сценічний образ Ю.Тимошенко — це енергія, порив, злет. Так воно і у житті, тому Юлія Володимирівна виглядає переконливо і має всеукраїнський «фан-клуб». Афішує вона і персональні урядові амбіції, чого варте гасло БЮТу на минулих виборах: «Всенародні вибори прем’єра»!

Більше того, її опозиційність залежна саме від урядових посад. Увійшла Ю.Тимошенко в політику в середині 1990-х у складі «дніпропетровської партії влади» Л.Кучми — П.Лазаренка. Після зняття її безпосереднього шефа з посади прем’єра, влітку 1997-го року вона вперше перейшла в опозицію, аж до вимоги імпічменту Л.Кучмі.

Однак, у 1999-му підтримала його як фаворита президентських перегонів (чаєпиття з президентом) і стала віце-прем’єром з питань ПЕКу. Через рік, втративши посаду, Ю.Тимошенко вдруге перейшла до опозиції. На наступних президентських виборах вона підтримала вже опозиційного кандидата В.Ющенка, в обмін на обіцянку призначити її прем’єром. Так і сталося у лютому 2005-го, але тільки до вересня. Тоді знову звільнення з посади і чергова — третя опозиція із оголошенням початку власної президентської кампанії. Після парламентських виборів-2006 знову замайоріло прем’єрство, і знову примирення з Президентом. Та через зміну складу парламентської коаліції, В.Ющенко вніс іншу кандидатуру, у результаті четверта опозиція Юлії Володимирівни.

Провладно-опозиційна гойдалка Ю.Тимошенко триває, залежно від її шансів на прем’єрство. Вона не приховує ні своєї революційності, ні свого посадоцентризму, відтак виник щирий образ: революційний кандидат у прем’єри. Так воно є, вірить у це Юлія Володимирівна, вірять її прихильники.

Агітація бютівців проти Партії Регіонів така ж пасивна, як і агітація регіоналів проти БЮТу. І з тієї ж причини: голоси регіоналів бютівцям не перебрати. А «для порядку» час від часу лунають мляві репліки про клан олігархів та криміналу.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Інша справа — конкуренти помаранчеві, тут діє закон сполучених судин, взаємне перетікання електорату. Бо якщо «лев не бореться з китом», то в одній печері двом левам не уміститися. Відтак, традиційна мішень Юлії Володимирівни — «Наша Україна».

На минулих виборах згодилося усе: від «любих друзів» до звинувачень у змові із ПР. Тепер між БЮТом та НУНСом є угода про «непоборювання», але Ю.Тимошенко трактує її буквально: боротися не можна, але можна бити, а ще краще — вести бої без правил. Шпильки щодо можливої коаліції НУНСу із ПР встромляються постійно, є привід чи немає. Класика жанру — заява, що «БЮТ не піде у коаліцію з Партією Регіонів», хоча БЮТ у цьому ніхто не підозрював, ніхто про це не запитував. Та фішка не у цьому, а в асоціації, якої не уникнути: а хто ж у таку коаліцію піде? Точнісінько, як у Ходжі Насреддіна, тільки він пропонував не думати про «білу мавпу», а не про «Нашу Україну».

Хтось гадає, що коаліція «Нашої України» з Партією регіонів не біда, зрештою коаліційна угода не освідчення у коханні і не шлюбний контракт. А дехто вважає саму цю можливість зрадою і проголосує не за НУНС, а за БЮТ. У всякому разі, на виборах 2006-го року цей аргумент даром не пропав.

Як і при творенні власного образу, антиобраз конкурента спрацьовує тоді, коли спирається на дійсність. У 2006 році точкою опори для звинувачень «Нашої України» у змові, був Меморандум між В.Ющенком та В.Януковичем від 16 вересня 2005-го року. Відтоді додались нові обставини. 3-го серпня 2006 року фракція НУ (44-ма голосами із 66 присутніх) ухвалила рішення про вступ до коаліції разом із ПР, а 4-го — «за» призначення В.Януковича прем’єром, проголосували — Ю.Павленко, Б.Тарасюк, М.Оніщук, Ю.Єхануров, Р.Зварич, П.Ющенко та інші — усього 18 осіб із нинішнього списку НУНСу, а його чільник Ю.Луценко навіть дав спеціальну прес-конференцію — чого він пішов у той уряд.

фото пресс-служба Президента Украины

Та й зараз заяви щодо цього, починаючи з найвищого рівня, є неоднозначними. Взагалі, після невключення до виборчого списку НУНСу керівника його виборчого штабу В.Балоги, складається враження не однієї, а кількох виборчих кампаній цього блоку. Коли зникає «центр управління польотами», виникають «центри управління прольотами».

Образ, який приміряє на себе НУНС — наведення порядку в країні, боротьба з недоторканістю, пільгами, привілеями. Заявка на такі дії від цієї політичної сили була. Були й надії виборців, що резонансні справи розкриються, бандити сядуть у тюрми, рівність усіх перед законом стане нормою. А як ці надії справдились, кожен може судити сам.

фото Дима Богданов/ОБОЗ

Як мальований образ НУНСу далекий від реальності, так само далекий від неї і образ його лідера — Ю.Луценка. Доки Юрій Віталійович нападав на інших, усе йшло як по маслу. Та коли він очолив список і сам потрапив під прискіпливу увагу громадськості, корупційні скандали навколо нього аж завирували: елітарний курорт, телефонна фірма, квартирні оборудки… Так недалеко і до гасла «Україна без Луценка!».

Комуністична партія, навпаки, залишається сама собою, незважаючи на значні зміни у виборчому списку. Але саме ця партія є найменш персоніфікованою: від Леніна пішли, до Януковича не дійшли, а П.Симоненко, при всій повазі, — вибачайте. Образ і сутність сучасної КПУ співпадають: на словах за народ, на ділі — ніяка. Щоправда, до діла, тобто до влади, її не допускають, ні виборці, ні старші партнери по коаліції. Тож КПУ хоча і послідовна, але безперспективна, точніше послідовна у своїй безперспективності.

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Рівні самі собі й соціалісти, щоправда на цих виборах тему «дітей війни» вони не педалюють. Чи то проблем у «дітей війни» поменшало, чи менше їхні проблеми соціалістів цікавлять. А може увесь їхній незначний ресурс йде на пропаганду конституційної реформи. Перша частина цієї реформи здійснилась, і що хорошого? Продовжити СПУ хоче у місцевому самоврядуванні, відповідний законопроект кочує по різних скликаннях парламенту з різними реєстраційними номерами. Родзинка — заміна обласних і районних держадміністрацій виконкомами. За це у рекламних роликах О.Мороз агітує особисто. А ще він там каже: «Мета Ющенка стати Кучмою». Незрозуміло, докір це чи комплімент?

фото Артур Бондарь/ОБОЗ

Сказати, що шалені кошти на агітацію, витрачаються даремно, було б перебільшенням. Але й переоцінювати її вплив не варто: українські виборці пройшли вже стільки виборів, набули такого досвіду, що безпомилково відрізняють: хто їх поважає, залишаючись і у політиці самим собою, а хто є ряженим у гонитві за їхніми голосами.