Три літери, на які слід послати британський суд

Про те, що Ринат Ахметов подав у британський суд на Інтернет-сайт “Обозреватель”, не знає тільки лінивий. Особливо після того, як цю подію недавно розпіарила газета “Факты и комментарии”, взявши розлоге інтерв‘ю у такого собі Саймона Сміта, названого “партнером юридичної фірми Schillings”, - тієї самої, що вона обстоює в суді інтереси донецького мільярдера (чи вже мультимільярдера?), і за сумісництвом – політика та депутата про те, що будь-який видавець і журналіст, котрий розміщує в Інтернеті статтю, доступну для перегляду у Великій Британії, підпадає під дію британських законів. А відтак, як заявив містер Сміт, він “у будь-який момент може бути викликаний у лондонський суд, щоб довести правдивість розповсюджених ним заяв".

Ведуть цю справу, як можна зрозуміти, й американські юристи зазначеної персони. Скажімо, Марк МакДугал і Рэндольф Теслик заявили: “Пан Ахметов доручив нам здійснювати рішучі дії проти тих осіб, котрі публікують фальшиві і наклепницькі заяви про нього, його сім‘ю і його бізнес. І робити це незалежно від того, де ці особи перебувають. Нам доручено вирішувати такі справи у суді, де може бути забезпечена максимально повна і прозора юридична процедура”.

Ясна річ, що це не український, а британський суд, чи не так?

А тепер вдумаймось: депутат Верховної Ради, поважний діяч урядової коаліції Ринат Ахметов доручає своїм адвокатам захистити свою честь, гідність, репутацію і ще не знаю що, а ці адвокати звертаються до британського суду, що означає, як випливає з їхніх же заяв: вони не вважають український суд чесним та прозорим. Діють вони від імені пана Ахметова, їхні дії не викликають у нього заперечення, отже, як не крути, виходить, що Ринат Леонідович визнає, що під керівництвом його партії вітчизняна судова система стала непридатною для того, щоб захистити інтереси мільярдера, не те що пересічного громадянина, чи не так?

Цікаво, що б у Британії правляча партія зробила з подібним депутатом, скільки б у нього не було на рахунках грошей? Чи, може, й там усі ці горді сери-пери у добу глобалізації стеляться перед ким би то не було, аби добряче “підмазував”?

До речі: уявляєте, яка буча здійнялася б у нашій Вітчизні, якби все склалося навпаки, і у британський суд на Ахметова подав “Обозреватель”? Як би гнівно картали з трибун й екранів “найманців НАТО” російськомовні депутати від Партії регіонів, які б пишні слова про захист українського суверенітету знайшли Ганна Герман і Тарас Чорновіл, що би про “клятий Захід” наговорили Петро Симоненко і Василь Волга, якими аргументами проти самої можливості розгляду наших справ десь “за бугром” оперували добре проплачені і дуже незалежні політологи і правники?

Отже, поговоримо про гроші.

"Якщо існує хоча б найменша імовірність того, що стаття, опублікована в Інтернеті, може бути прочитана нехай лише кількома людьми в Англії, видавець і журналіст повинні дотримуватися не тільки, наприклад, українського законодавства, а й законів Великої Британії", - повчає нашу публіку Саймон Сміт. І пропонує українським ЗМІ наймати спеціальних людей, котрі перевірятимуть усі факти в усіх “гарячих” публікаціях.

Ви уявляєте, скільки коштують поточні послуги кваліфікованого фахівця з британського права, яке істотно відрізняється від континентального? Та ще й такого, котрий би здійснював постійний супровід всіх публікацій на певному сайті? Ясна річ, йдеться про величини порядку $100.000 щомісячно. А на судовий процес з ображеним олігархом, якщо він розгорнеться, доведеться викласти до $500.000. Додайте до цього кошти на поїздку до Лондона (якщо суд захоче поспілкуватися з вами особисто), додайте витрати на “спеціальних людей”, - і ви легко зрозумієте, що існувати за запропонованим британським юристом алгоритмом може тільки (і виключно) таке українське Інтернет-видання, яке належить дуже багатій людині.

Наприклад, Ринату Ахметову.

І, можливо, ще десятку подібних до нього персон, тільки дрібніших.

Отже, практичний результат усього цього, про який говорить містер Сміт (мовляв, позов Ахметова може мати значні наслідки для української журналістики), може бути тільки один: припинення існування незалежного Інтернету в Україні.

За допомогою найдемократичнішого у світі британського суду.

І справа навіть не в тому, що позов від імені Рината Ахметова за своїм змістом абсурдний (тих речей, які інкримінуються в ньому “Обозревателю”, у статтях Тетяни Чорновіл немає, у цьому легко може пересвідчитися кожен, хто ознайомиться з викладом претензій мільярдера-депутата і перечитає відповідні статті). Отже, суд майже гарантовано буде програний Ахметовською стороною, яку б високооплачувану адвокатуру не залучати, - справа в іншому. Треба створити прецедент: українські Інтернет-сайти, їхні редактори і вся журналістська спільнота визнають юрисдикцію британського суду у тому, що стосується громадян України, які пишуть для українців на українській же території.

І визнають над собою владу грошових мішків невідомого походження, - владу, яку, схоже, вже визнала Велика Британія. Бо ж, як сказав цитований уже містер Сміт, "не менш важливо, щоб людина, що подає позов у британський суд, мала репутацію у Великій Британії... Тобто ця особистість повинна бути відома не тільки в країні, у якій була опублікована стаття, а й у Великій Британії".

Цікаво, на якій підставі британський суд вирішив, що Ринат Леонідович така вже знана у світі людина, така важлива для британської корони, якщо офіційна англомовна біографія персони на прізвище Ahmetov, а чи Akhmetov відсутня в Інтернеті? Чи, може, цьому суду відоме щось таке дуже істотне, чого не знаємо ми?

Шановне панство, з усього сказаного, як мені здається, випливає один-єдиний висновок. Той, хто сідає грати з наперсточником, робить тільки одну помилку: сідає грати. Все інше – це похідне. Я, звичайно, не нав‘язую свою думку працівникам сайту "Обозреватель", а тільки користуюся гарантованим мені Конституцією України правом висловити своє переконання: слід просто послати адвокатів позивача і британський суд на добре всім відомі три літери (а коли хтось їх не знає – спитайте, будь ласка, у Тетяни Коробової...). Не лякаючись тих звинувачень, які можуть впасти тобі на голову. А паралельно варто звернутися до уславленого Печерського районного суду міста Києва з позовом на державу Велика Британія, яка дозволяє собі використовувати щодо України таку собі (за аналогією з “дипломатією канонерок”, що нею користувалися у стосунках із країнами Азії та Африки сто років тому) новітню “юриспруденцію канонерок”. Панове, ми не колонія – ані Росії, ані Великої Британії!

Ясна річ, це все має бути доведене до ліберальної британської преси. Та й до тамтешньої парламентської опозиції також.

А далі – що зробить британський суд? Вимагатиме екстрадиції до Британії Олега Медвєдєва, Тетяни Чорновіл та Ярослава Білика? Уявляю собі практичну реалізацію цього рішення – це ж для “Обозревателя” рекламна кампанія всесвітнього масштабу за гроші Рината Ахметова! Чи цей суд накладе арешт на майно “Обозу”? Теж цікава для виконання справа. Чи буде у нас висаджуватися британський десант, чи обійдемося гвардією імені Цушка? І взагалі – британський суд, який допомагає найбагатшій людині України, впливовому діячеві урядової коаліції душити вільний Інтернет, - це, звичайно, прецедент, ще і який, чи не так? І якщо хтось пошле цей суд на зазначені три літери – це теж буде всесвітньо-історичний прецедент...

Якщо ж треба буде закидати протухлими яйцями британське посольство в ім‘я торжества британської демократії – можете на мене розраховувати.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників