Кожен українець сам собі… сержант міліції!

Токар другого розряду і генеральний директор виробничого об‘єднання. Між ними прірва. Токар, можливо, ніколи й не зрозуміє тих проблем, які щодня розв‘язує директор. І токар відчуває відмінність функцій, навіть якщо незадоволений зарплатнею і не любить директора, як ми не любили Кучму.

Інша справа – речовий ринок. Немає онтологічної прірви між торговцем і директором. Вони глибоко зрозумілі один одному, настільки, що майже кожен торговець, якби поталанило, міг би директорствувати краще за директора. Принаймні, торговець в цьому впевнений. Ринок гомогенний, як Україна.

Ми зі своїми сусідами, бувшими дружинами, колишніми партнерами, мінорітаріями сваримось так само, як Коаліція з Ющенком. Тільки Ми ділимо майно, а Вони ділять нас. Поведінка Ющенка – звичайна тактика мінорітарія. Якщо не вистачає сил на рейдерську атаку, ви маєте створити таку кількість проблем власникам основного пакету акцій, щоб вони змушені були відкупитися від вас.

Якби Декарт займався чимось суттєвішим за метафізику, скажімо, нерухомістю, або скасуванням конституційної реформи, він би переформулював свій принцип так: «Я заважаю, отже  існую!»

Зрештою, нам все одно, хто дестабілізує систему, секретаріат президента чи Аль-Каїда, головне – якість рефлексії.

Що для нас дестабілізація: неприємність, чи унікальний шанс? Якщо Ющенко діє так, як ми, то що заважає нам думати так, як він? Якщо Ющенко не визнає Конституційний Суд, чому я маю визнавати районний?

Ющенко має лише десятивідсотковий пакет акцій влади, це не заважає йому диктувати  тим, хто має 80%. Юля володіє, скажімо, 2% акцій, проте вважає, що має право на все. Луценко важить десь 0,02%, це дає йому підстави претендувати, принаймні, на лідерство в опозиції, тобто в майбутній владі. Ми з Вами маємо по 0,0004% і приклад того, хто має 10%. Саме ми продукуємо соціальні істини. Подібно до цього, іще у 1894 році Альберт Майкельсон стверджував, що майбутнє істинної фізики потрібно шукати в шостому знаку після коми.

Відоме прислів‘я, що кожен українець сам собі гетьман, бреше, бо поки що кожен українець сам собі міліцейський сержант. А варто претендувати на гетьманство. Бо сітьовий принцип переважає ієрархічний в організації сучасної економіки і війни. Адже історія України перевернута, це завжди історія андеграунду; офіціоз у зносках в наших підручниках. І так буде завжди. Голова України в Києві, печінка в Дніпропетровську, шлунок в Донецьку, що у Львові я не знаю, а серце б‘ється (коли б‘ється) то на Чортомлику, то в Холодному Яру, то в Гуляй-полі. Назви характерні.

Можливо, у всьому цьому нескінченому з‘ясуванні стосунків, з‘ясовується і якась істина... Можливо, ця какофонія складеться колись в мелодію... а ситуація, яка нескінченно катастрофічно ускладнюється, можливо, не хаос, а аттрактор, і він ховає формулу, яку можна віднайти... Тільки сенс не встигає утворитися, непроявлена мелодія, нескладена формула; завжди не вистачає часу, приходять татари. Литовці структурують нам хаос по своєму. Поляки нав‘язують власну мелодію. Москалі перекреслюють приховану формулу. Більшовики розстрілюють тих, хто недосварився. А далі всі істини, мелодії і формули розчиняє «глобалізація».

До чого це все? До того, що як влучно зауважив Карл Поппер: «Людське суспільство без конфліктів буде не суспільством друзів, а суспільством мурах».

Дмитро Корчинський