Пішов назавжди великий росіянин

Листопад 1982 року. Тбілісі. Стоїмо на Важа Пшавела біля двох автівок. Чекаємо когось. Приїздить на «Ладі» з прибамбасами якийсь Дато. Питає грузинською: «Чого зібрались?» Наш господар, Вахо, у відповідь російською, щоб і ми зрозуміли: «Какой-то русский умер, хотим поехать к Валико, посмотреть, как хоронить будут». Ховали Брежнєва. Мене вразили слова Вахо. Для нього генсек КПРС був всього «якимсь росіянином». А дійсно, пригадався мені тоді Гоголь: «І ось надрукують в газетах, що помер, на жаль для підлеглих і всього людства, почесний громадянин, рідкісний батько, зразковий чоловік і багато напишуть усілякої всячини; додадуть, мабуть, що супроводжували плачем удів і сиріт; проте, якщо розібрати добряче справу, так насправді у тебе всього тільки й було, що густі брови».

фото ЕРА

Пішов і назавжди Єльцин. І то була особистість не за посадою, а за змістом. Людина на зламі епох і незламної долі. Одне слово: великий росіянин. Про такого не скажеш: «якийсь-то». Згадую, як сказав про його прихід на Росію Василь Аксьонов: «Нарешті ми отримали правителя без фрикативного «г». Не подобалось таки блискучому російському письменнику і, з його слів, демократу, те, що царювали, - коли безроздільно, коли й не дуже, - в Росії з 1922 по 1991 або відверті інородці, або, хоча й росіяни, але з південних кресів держави. Від яких не почути справжньої російської. Грузини, напівхохли. Оті всі Джугашвілі, Хрущови, Андропови, Черненки й Горбачови.

фото ЕРА

В Єльцині неймовірно сконцентрувалась відчайдушна російськість. Багато в чому – Петро Перший, але десь і Платон Картаєв. Здається, жодна людина не чула від нього ненормативної лексики. Ви можете собі уявити керівника Росії без цієї розмовної ознаки? Розстріляв парламент. Але дійсно жалкував за кожним постраждалим. Колись спрощення, мало не до схими. А разом з тим полюбляв життя у всіх його проявах.

За три роки в Москві я бачив його неодноразово, дуже багато чув про нього від його оточення. До речі, це оточення змінювалося, іноді різко. Найбільше почув від своїх колег в минулому – Олександра Музикантського і Льва Суханова. Вони були з ним поруч під час його перших виборчих кампаній. Вражало його вміння гранично зосереджуватись, не виказуючи зовні величезної розумової праці.

фото ЕРА

Відрізняло його вміння спиратись в потрібний момент на потрібних людей. На межі 1991 і 1992 років він повністю довірився в економічних питаннях хлопцям Гайдара. Єгор Гайдар став справжнім ягням на заклання. Але хтось мав прийняти на себе жахливий тягар перших рішень на похідному марші до зовсім тоді не сяючих вершин капіталізму. І водночас, зосередивши на собі весь гнів простого народу за ті дуже не очевидні кроки. І відвівши від Президента, тоді ще зовсім не «царя Бориса», громи й блискавки народного незадоволення.

фото ЕРА

Бо Єльцину треба було йти далі. Зробивши декілька відступів назад. Помінявши младореформаторів на прагматичного Черномирдіна, але все ж таки підпертого реформаторами. Тільки більш консервативними. Врешті-решт, повернути мало не назад, використавши зовсім не прогресивного Примакова. А вже потім проміжний Степашин і взагалі «кіндерсюрприз» Кирієнко.

фото ЕРА

Довгий пошук наступника. Багато хто ходив вже майже у ролі інфанта. Але не так склалося, як гадалося. Обрав він, мабуть, найоптимальнішу для того часу людину. Зовсім не показного, бувшого чекіста, петербуржця Путіна. Єльцин взагалі дуже вдало використовував систему стримувань московської рвучкої супереліти хлопцями з холодних берегів Неви. Отими Чубайсами, Степашиними, Яковлєвими і ще багатьма.

Щось він таке побачив у тому Путіні. Як зараз пам’ятаю його, невисокого, рухливого. Взимку у досить світлому костюмі, трохи на виріст. На той час заступника Собчака. Мабуть, запримітили у ньому той негнучкий стрижень, замежеву незворушність. Які так виявилися в складні епізоди вже його, Путіна, правління. Єльцин чітко пам’ятав радянський постулат: «чекісти не бувають бувшими».

фото ЕРА

Хоча всіх нас він більше турбував у площині стосунків між двома нашими державами. Тоді, восени 1991-го, їм було здорово не до нас. Десь на периферії свідомості, боковим зором, вони відчували, що ми почали відпливати від дебаркадеру «Росія». Але в Україні після 24 серпня опосів владу Кравчук. У них же ще точилися ар’єргардні бої залишків влади СРСР з младоросіянами.

Після 1-го грудня, коли Україна забила кіл своїм референдумом у конаючу державу, Єльцин зрозумів, що треба визначатись. Наше рішення додало снаги і йому. Звідси виникла Пуща, де відспівали над нерушимим Союзом. Але не варто думати, що все було так безхмарно. Якби ми не виплатили негайно зарплатню військовим в Україні, то ще не відомо, що б то було з нашим військом. Флот же проґавили, коли влада того ж таки Бориса Миколайовича умикнула його перед нашими очима одночасно брутально і елегантно.

фото ЕРА

А потім були прекрасні заклики до російського чиновництва про те, що, встаючи вранці, кожен з них має схаменутись і подумати, що він зробив для України. Слова були прекрасні, діла дещо відрізнялись. Взагалі, тактика стосунків наших з Росією нагадувала відому російську сентенцію: «Вот приедет барин, барин нас рассудит». Доводили до точки кипіння, ситуація нагадувала перемовини Балаганова з Паніковським: «А ти хто такий?» ЗМІ шаленіли. Ось тоді приїжджав барин, світ Борис Миколайович. Після недовгих розмов знаходилося рішення, звісно, за його пропозицією. Хоча іноді це виглядало, як у стосунках підлеглого з керівником. Приходиш зі своєю точкою зору, а потім з’ясовується, що то в дійсності була його, керівника, точка бачення.

При всій любові Бориса Миколайовича до нас, послів він призначав з дуже затятих «несимпатиків» нашої держави. І добре, що вже за часів ВВ до нас чи не на постійну реєстрацію прибув Віктор Степанович. Навіть він зауважив, що в Києві його «сприймають не як російського посла, а як Черномирдіна». І то для нас добре. Бо він, окрім усталених «імперських» звичок, як у всіх російських дипломатів, має здоровий глузд і репутацію здорового прагматика.

Та й, до речі, хто винайшов його з довгої шеренги ще радянських міністрів? Той же таки Борис Миколайович. Смак до корисних державі людей був у нього великий. Корисних, звісно, Росії. Варто зазначити, що, врешті-решт, Єльцин був більше саме російської виучки, а не радянської. Мабуть, тому були за його часів всілякі «семиолігарщини» і «семибанкірщини». Він жив і давав жити іншим. У Путіна не дуже побавишся, швидко дає окорот. Де зараз Гусінські, Березовські, Ходорковські? І Абрамовичу не заважають займатися «Челсі», аби політикою не займався.

фото ЕРА

Дійсно, Єльцин – то ціла епоха. Він наклав величезний відбиток на нову російську дійсність. Наданий ним першорідний поштовх почувається і зараз. Навіть його певні проблеми з оковитою чітко показують, що все ж таки він, як Черчілль, добув із випивки більше, аніж випивка з нього. Він привів величезну країну в порух, надав їй незворотне прискорення. Варто розраховувати, що демократичні процеси, закладені ним і деякими його сподвижниками, що б там не казали, не зникнуть зовсім. А будуть лише на час пригальмовані.

Хочеться, щоб він завжди залишався з нами. Той Борис Миколайович з часів стояння на танку біля Білого дому. Той Єльцин, що був поруч з Сахаровим не тільки фізично, але й духовно. Дійсно, влада міняє людей, навіть таких, як Єльцин. Але рідко кому вдається змінити при цьому і самих людей. Дай Бог, щоб на краще. Борис Єльцин зробив для цього достатньо. Пам’ятаймо про це в першу чергу, згадуючи його.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ, посол України в Росії в 1991-1994 рр.