Як українську культуру зробити великою та впливовою

Продовження. Початок статті читайте тут.

Українська культура, як і будь-яка інша, має також і функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Підрив суверенітету починається не з відмови од ядерної зброї і не із взяття під контроль іншими державами чи військовими блоками кордонів, стратегічних аеродромів чи газотранспортної системи, а саме з контролю над ідентичністю та культурою як важливим генератором ідентичності.

Фото УНИАН

Сьогодні існують дві реальні загрози «обнуління» України — позбавлення її «культурного суверенітету»: «малоросієзація» та «європеїзація».

Проект «малоросієзації» української культури передбачає її позиціонування та утвердження як локальної культури «для домашнього вжитку», як «регіонального доповнення» до російської культури, причому як «високої», так і масової. «Малоросієзація» передбачає переформатування та перепозиціонування національної ідентичності: у такій системі уявлень українці розуміються не як самодостатній етнос, а як субетнос «триединого русского народа». Показово, що в цей проект поза межами України вкладаються гроші, а також певні інтелектуальні, людські й технічні ресурси.

Сучасні проекти «європеїзації» українського культурного процесу не менш загрозливі: вони передбачають нівеляцію основи «українськості» — східнохристиянської цивілізаційної матриці, що в перспективі робить українську культуру беззахисною перед глобалізаційним наступом та духовним зубожінням постіндустріальної доби, а Україну — периферією «Єдиної Європи», яка насправді дедалі більше набуває рис Євроафрики та Євроарабіки. Усі без винятку проекти євроінтеграції України передбачають, що країна мусить змиритися зі своїм окраїнним, лімітрофним становищем, зі статусом «єврокраїни третього (чи навіть четвертого) гатунку» (хоча, звісно, вголос таке не проголошується). Соціально-культурна модернізація інтерпретується виключно як вестернізація (американізація чи європеїзація). Культура з такими внутрішніми настановами свідомо відмовляється од суб’єктності, обирає шлях «наздоганяючого розвитку», позбавляється універсальності, стаючи нецікавою ані зовнішнім, ані внутрішнім спостерігачам.

Ці обидва шляхи подальшого розвитку української культури — «малоросієзація» та «європеїзація» — передбачають, що Україна не стане генератором інноваційних культурних процесів, що вона може бути лише реципієнтом та ретранслятором чужих культурних імпульсів та явищ. У такій ситуації вже не доводиться мріяти про появу в Україні нового «великого стилю», якими були українське бароко, український романтизм чи український радянський авангард 1920-х років.

Слід пам’ятати, що в сучасному постіндустріальному, постмодерному глобалізованому світі значення і роль національних культур змінилася: замість модерністського уявлення про «єдиний шлях» як універсальну модель розвитку всього людства прийшли уявлення про мультикультуралізм, «зіткнення цивілізацій» та унікальність історичного шляху кожної нації та цивілізації. Нині саме національна культура та «гуманітарна аура нації» стають основою «soft power» («м’якої влади») тієї чи іншої держави. В ситуації, коли глобалізація нівелює державні суверенітети та кордони між країнами, саме «культурний суверенітет» нації стає наріжним каменем, здатним врятувати її для майбутнього.

Фото ЕРААле відчути таку зміну парадигм світового розвитку, відчути зміни культурної мови та належним чином відповісти здатна лише контреліта — нове покоління культурної та політичної еліти України, яке ще не ввійшло в політику і не стало розпорядником національних ресурсів та прошарком, причетним до вироблення й прийняття стратегічних рішень. Нинішня ж українська еліта (незалежно од політичної орієнтації) мислить в культурних категоріях минулого — в категоріях індустріальної модерністської доби (як радянської, так і пострадянської). Ця світоглядна парадигма не залежить навіть від їхніх особистих уподобань — хтось є прихильником творчості Ніни Матвієнко, хтось є постійним слухачем радіо «Шансон». Але культурна свідомість усієї без винятку нинішньої української еліти не дає їй змоги концептуально відповідати на актуальні виклики постіндустріальної доби. Це відбилося навіть в передвиборних програмах майже усіх політичних сил на останніх виборах (парламентських 2006 року та дострокових парламентських 2007 року), де культурній та гуманітарній сфері увага приділялася за залишковим принципом (за винятком хіба що мовного питання, на якому багато хто звик спекулювати). З такою елітою, що вже давно перетворилася на антиеліту, Україну, поза сумнівом, чекає дуже скоре «обнуління».

На сьогодні надзавдання зі збереження, розвитку, трансформації, належної інтерпретації та виходу на широкі світоглядні обрії української культури є неодмінною складовою нового «проекту «Україна»«, виробити та реалізувати який здатна лише молода контреліта. Нині ця нова генерація тільки формується і поки що повною мірою не долучена до актуальних справ. Проте умови її формування часто нагадують сучасний український кінопроцес: є окремі суб’єкти, але відсутнє творчо активне середовище. Тому часто молоді перспективні люди переймають стереотипи поведінки та спосіб мислення представників старої антиеліти і поповнюють її лави, так і не ставши носіями універсальних ідеї та нової максималістичної ідентичності.

Тож лише ці ще не згуртовані, не об’єднані спільною справою або спільним процесом люди здатні зберегти й розвинути або остаточно втратити «культурний суверенітет» української нації. Без нього Україна втратить «духовну очевидність» власного існування і перетвориться на сукупність територій, які є периферіями щодо різних центрів. Політична декомпозиція України таким чином стає лише справою часу та обставин.

Вважається, що великі та впливові країни створюють великі культури. Але не завжди так, частіше буває навпаки: великі культури, які мають глибокий духовний зміст та широкий світоглядний обрій, які ставлять перед собою «вічні» питання людського буття, створюють передумови для появи великих країн та побудови ефективних та сильних держав. В українському випадку актуальна саме друга модель.

Тож велика і актуальна Україна майбутнього може бути створена лише великою і актуальною українською культурою.