Потік свідомості. Юля. Курбан-байрам

Проголосувати за Юлю — все одне, що переспати з Клеопатрою. Розповідають, що на ранок вона страчувала своїх коханців. Бажаючих все одне було вдосталь. Відмінність між Юлею і Клеопатрою — політична. Якраз щодо політичних своїх коханців (Цезаря, Антонія) Клеопатра проявляла жертовність. Юля не те що жертвує своїми партнерами по коаліції, вона приймає їхню самопожертву. Тепла ванна, гостре лезо. А він все всхлипував і повторював: який великий бджоляр помирає... (здається, якось так у Светонія).

Через систему «Рада» вона не пройшла б. Не тому, що там причаїлися злобні хакери. Електроніка — це інший жанр, де пляшуть яценюки. Ні! Вона мала ствердитися саме так, через маоїстсько-суггестивний церемоніал, так... так... так... так, і щоб камера хапала обличчя кожного: тільки спробуй сказати ні, с-сука...

Довгий час після розвалу Союзу Україна догулювала застій і лише три роки тому остаточно повернулася до автентичного стану, коли ми з вами на Майдані вибороли «право на втручання держав-гарантів... право на міжусобну війну та зраду батьківщини, гарантоване нашим князям Європою». Так Енгельс писав про підсумки тридцятилітньої війни, але нам знадобився лише місяць. І ось в таке свято життя ми випустили нашу дівчинку. Якраз напередодні Курбан-байраму, коли мусульмани вибирають собі гладеньку овечку, а ми прем’єра.

Підтримуючи курс творців та організаторів помаранчевої революції, Ющенка — Януковича, не можна все ж таки не вітати того факту, що до влади в Україні знов прийшла людина з волею до влади.

Я б написав прямо, що Юля мені подобається, проте взяв собі за правило ніколи не хвалити політиків безкоштовно. Окрім того — «Україна — не Росія», нашою національною чеснотою є злобствувати на тих, хто оголошує себе нашими начальниками.

Предки таких вбивали, видавали полякам чи писали на них доноси москалям. А ми хихикаємо, стебемося, іронізуємо, і це вже втомлює.

Насправді сарказм потрібно замінювати на снобізм. Деякими речами треба нехтувати. Як казав Пєлєвін, ніщо так не видає плебейського походження, як здатність розбиратися в марках годинників та автомобілів.

В нашому контексті, це також здатність запам’ятовувати імена депутатів, помічати зміни прем’єрів.

Кожен українець сам собі гетьман, тому варто взяти до уваги, що, скажімо, для Бонапарта, Фрідріха чи Олександра було достойно знати по іменах багатьох своїх солдатів, проте ніхто з них не показав би, що пам’ятає ім’я камердинера. Юля? Балерина? Ах, прем’єр… Спитайте на кухні.

На конюшні хай читають сайт «Українська правда», а у вітальні, ми дозволяємо собі хіба що «Кавказ-центр». Бо нас не цікавлять памфлети про сварки посудомийок, нас турбує пульсація історії, а вона, на жаль, в Джохар-гала, не на Печерську.

Прикро, але чергова зміна українського прем’єра не потрапить в майбутні підручники історії, натомість багато місця там буде відведено недавньому рішенню аміра імарата Кавказ Абу Усмана (Докку Умарава) про скасування кабінету міністрів та парламенту Чеченської Республіки Ічкерія. В подальшому на Кавказі (а згодом і в усьому Світі) не залишиться органів влади, не передбачених шаріатом.

Якщо українці й надалі не практикуватимуть снобізму і обранню нового прем’єра приділятимуть більше уваги, ніж обранню нового єпископа.

— Якого, нафіг, єпископа! С какова, парєнь, года, с какова ти пріхода?

— Браття, там в норах сидять кілька чеченських бандитів, їх скоро уб’ють, і розмірковують про найвищі проблеми буття, про Бога, складають свій план для Світу. На їхніх прапорах фанатизм і щодня свіжа кров чергових шахідів. Вища планка наших розмірковувань — ціна на газ. Заміна портянок на шкарпетки — остання перемога нашого війська.

На наших прапорах самоіронія. Разом постібемся, коли сидітимемо в зиндані. Я теж не мрію про мученицьку смерть і волію, щоб до Хрестового походу сходив хтось інший. Але в ХХІ столітті питання обороноздатності і конкурентоспроможності — це в першу чергу релігійне питання.

Суспільство має організовуватись не навколо світських установ (парламент, біржа), а навколо сакральних. Організуючим центром грецького світу був Дельфійський оракул, єврейського — Храм Соломона, римського — Храм Вести, ісламського — Каабба, середньовічної Європи — Ватикан. Цар — сакральна фігура, євнух — адміністративна. До речі, центром грецького полісу був таки Акрополь (де приносили жертви богам), а не агора, де приносили жертви баригам.

Центром єврейського містечка була синагога, в якій укладалися угоди, проте найголовніше — молилися Богу.

Нині фондовий ринок — теж певною мірою сакральна установа, а те, що там відбувається — містика. Проте прислужують там поганським богам.

Політична реформа має полягати в тому, щоб Лавра значила більше за Кабмін. Вся влада лаврам!

Мусульманам легше. У них простий позитивістський бог, чітко сформульовані цілі та завдання громадянина. Належний устрій суспільства раз і назавжди сформульовано в шаріаті. Нам складніше.

Біблія опирається всім спробам змалювати Бога, окреслити Його, вгадати Його, задати йому кордони, увігнати в рамки, визначити його «pattern of behavior». Не в тому смислі, що Бог непізнаваний (це і так зрозуміло) — незрозуміло, чого Він хоче не в даний момент, а взагалі. Ось Він Ієгова — Бог батальйонів, ось Він «Голос пронизливої тиші». Ось Він Пастир, ось Він Агнець. Ось Він вимагає жертв. Ось Він потребує лише любові, а не жертв, ось Він сам жертва. Ось Він Імператор, ось Він немовля. Ось Він зцілює сліпоту, ось він осліплює. Ось Він всезагальне, ось Він тесля. Служити Богові у спосіб, в який служили наші великі попередники — безсенсово. Я не знаю, чого хоче Бог зараз, але Він уже хоче іншого.

Всього кілька завдань стоять перед українським суспільством: вгадати бажання Бога на найближче століття, визначити напрямок Хрестового походу і нарешті розпочати його. І до чого тут Юля?