Вчинок Тимошенко вартий поеми. Або хоча б епіграми

Не встигли охолонути депутатські кнопки після подолання президентського вето на закон про Кабінет Міністрів, а українські журналісти вже розродилися порцією поезій. В’їдливих і не дуже. Пропонуємо читачам ще раз пережити цей хвилюючий момент – голосування в Раді 12 січня – через призму почуттів журналістів Наталії Тимошенко і Юрія Луканова.

Дванадцяте січня

«Прошли лета, и всюду льются слезы,-

Нет ни страны, ни тех, кто жил в стране.

Как хороши, как свежи ныне розы

Воспоминаний о минувшем дне.»

Ігор Сєвєрянін, 1925 р.

Як швидко трансформується одвічна

Різдвяна казка на жахливі сни...

Торішнім липнем, цьогорічним січнем

Тебе добили люблячі сини.

Хто ще тебе не зрадив, моя люба,

Заради надвисокої мети?..

Ти їх пробач, - вони всього лиш люди,

Що бавляться між грішним і святим.

Вони не чули зболену молитву

Над вигинами зплетених доріг.

Виходить, чаша досі не долита,

Виходить, хрест іще не на горі.

...Був тихий дзвін останньої краплини,

Але чомусь вбачається мені:

Останній ніж під серце України,

Останній подих ранньої весни.

Наталія ТИМОШЕНКО

Юрій Луканов про Тимошенко: «СКАЖЕ «ТАК!», А ПОЧУЄТЬСЯ - «НІ!»

Ось така вона в нас капризуля:

скаже «Так!» а почується – «Ні!».

З Януковичем ніжиться Юля.

Каже всім: «Він огидний мені!».