Яка муха вкусила тих синьо-білих?

Ви не задумувались над тим, чому саме зараз виник отой пароксизм російськомовності і антинатовості у нашої програшно-виграшної політичної сили? Вірніше було б сказати – виграшно-програшної. Бо спершу Партія регіонів таки виграла вибори в парламент, адже набрала відносно найбільшу кількість голосів. Практично третину. Але, вочевидь, програла боротьбу за владу. Адже і Президент - не їхній. І прем’єр чужий. Та й спікер чийсь, не регіональний буде.

Видео дня

До речі, щоб уже не відволікатись, скажу декілька слів про назву цієї партії. З 27 регіонів вони виграли, здається, дев’ять. Теж третину. До того ж, південно-східні регіони. Ото і називались би «партією південно-східних регіонів». Ні, вони замахуються на всю Україну. Ніяк не менше. Як кажуть росіяни, «Не по Сеньке шапка».

Раніш як було? Виграють провладні кола вибори або навіть програють, і одразу ж забувають про свої передвиборчі гасла: «Державний статус російської мови»; «Хто куди, а ми не в НАТО!» Клянуться перед виборами у своїй вічній і непохитній любові до Росії. Після виборів потроху вже навіть не так сильно горять у полум’ї любові до Білокам’яної. Не поводяться брутально з нею, але іноді все ж таки ображаються. Як от з Тузлою.

Але при цьому в парламенті потихеньку кого перекуповують, кого звичайнісінько ґвалтують. Не зрозумійте фігурально. Просто пропонують обмін: «Ти нам – голос, а ми тобі – преференцію». Найбільш незговірливим обіцяли знищити бізнес. Діяло, і навіть дуже добре. Таким чином отримували потрібну більшість. І одразу ж проходили всі ті вибрики. З російською мовою зберігалось статус-кво. З НАТО починають загравати, всілякі «Сі бризи» проводять.

Цього разу очікувалось, що все буде, як раніше. Щось схоже на дежавю. З’ясувалось, ні. А чому? А тому, що десь через два місяці після виборів нічого не устаканилось. В коаліцію - урядову чи то правлячу - попасти не виходить. Проїхали регіонали повз коаліцію. Он які скляні очі стали у пана Пеклушенка, коли віце-прем’єр Кириленко сповістив, що з помаранчевим блокуванням все «о’кей». Поважнів регіональний красномовець, всенького його заціпило.

Ну як же! Повз годівницю проїхали. Це головне. Не кличуть їх до роздачі. А їм так же того хотілось! І одразу почалося. Рада за радою оголошують про статус російської мови в якості регіональної. Бачте, їм раніше ніде, окрім туалетів, не дозволяли розмовляти російською. Та й навіть до туалету дітей не пускали, поки державною не почнуть про це благати. Книжки російські заборонили, газети не видають. Кримському Бахарєву дозволили тільки його прізвище в «Кримській правді» російською написати, а так все українською. Навіть цифри і розділові знаки українською.

Кажете, такого не було? Дійсно, не було. Чому ж тоді весь той гармидер? Бо як в тому анекдоті про китайців, що тричі на рік врожай збирають. І тут же хутенько поглинають. Бо дуже їсти «хо-це-ця».

Та ж сама історія з НАТО і всілякими маневрами. Поки був Леонід Данилович, все було «вері велл». Щось там задля ока поковерзують, але й літаки через Україну пустять натівські, і на Яворівський полігон запрошують.

А тут, бачте, найшла коса на камінь. То тюрму американську під Кодрою знайшли, то мало не авіаносець зайшов в Феодосію. Вивантажує атомні бомби. Ґвалт вселенський. Нарвана Вітренко з Володимиром Романовичем, котрий Марченко, аж заходять в антинатовській шизоістерії. Краще б розповіли захиснички народу, як після відходу з парламенту в 2002 році на роботу не влаштувалися. А спокійнісінько отримували в парламенті допомогу у обсязі половини депутатської зарплатні щомісяця.

Росіяни теж більш-менш вдало підіграють їм у цій маячні. Дуже вже переживають за утиски російськомовного люду в Україні. І водночас відкривають першу українську школу у Сочі. Це на чотири з половиною мільйони росіян, що офіційно за переписом оголосили себе етнічними українцями.

Відкривають днями вперше бібліотеку української літератури в Москві. Дійсно, під такою назвою вперше. До цього протягом багатьох років існувала українська бібліотека. Тяжко їй було, і навіть дуже. Нарешті влада змилувалась, почала опікуватися її проблемами. Але назву при цьому змінили. То була «українська бібліотека», а тепер більш милу назву для російського владного вуха застосували – «бібліотека української літератури». В цій країні нічого просто так не робиться. Все має свій підтекст.

«Обер-симпатик» України, пан Затулін, дуже бідкався - куди зникли декілька мільйонів росіян в Україні між переписом ще радянським і першим в незалежній Україні? Треба йому терміново порекомендувати звернутись до Кремлівської лікарні, якщо не просто відвезти його на Канатчикову дачу. Там щільно займаються всілякими психічними патологіями. Могли б полікувати його, бо симптоматика ідіосинкразії до всього українського простежується у нього неозброєним оком.

Я б йому одночасно порадив вивчити питання, чому за переписом 1929 року українців в Краснодарському краї було 47%, а зараз - десь біля трьох-п’яти. Бо добре знаю, що мільйонів з десять росіян з чисто українськими прізвищами записалися під час останнього перепису в Росії – «русские». Візьміть, щонайперше, актрис – Тализіну, Андрейченко, Малєванну – не перелічити їх. Всі вони – етнічні українки. З горою талановита Валя Тализіна – та просто Дуля у дівоцтві.

Люди роблять так, як їм краще. Краще стало етнічним росіянам записатися «українцями», вони це і зробили. Або українцям, які раніш записувалися росіянами, вернутися у рідне обійстя. Бо в цивілізованому світі не дуже цим переймаються. Але вже якщо мова йде про національність, то людина сама може назвати себе ким завгодно. Головне – ким вона себе відчуває, а не ким вам хотілося її вважати. Думаю, що цим наражаю себе на відпруження занадто цнотливих прихильників національної чистоти. Тим не менше, так вважаю і переконаний, що це є одна з ознак цивілізованості суспільства.

Попри весь цей високий стиль розмов, пояснення позиції наших братів біло-синіх лежить саме у тій площині. Дуже і дуже їм начхати на всі ці високі матерії. Як у тому анекдоті про вуйка. «Куме, чого ви квіти поливаєте мастилом? Вони ж погинуть». «Ет, нехай хоч всі погинуть, аби зброя була ціла». Для незнайомих з бандерівською практикою повідомляю, що кум закопав кулемета під тими квітами.

Так і тим регіоналам. Абсолютно фіолетово їм до тієї російської мови, бо, здається, тільки пан Азаров виявився гранично неспроможним до вивчення «мови». Всі інші або знають, або таки здатні це зробити. А от щодо того, як буде наповнюватися їхня кишеня, їм це аж дуже цікаво. Тому і взялися так шкодити владі, аби вивести її з рівноваги. Примусити йти на компроміси.

Тому так нервово вони реагують на тих, хто їм заважає грати свою гру. Під час останньої «Свободи слова» у Шустера пан Пеклушенко дозволив собі назвати представника еліти братнього російського народу, пана Кур’яновича, «міським божевільним». Бо з головою відкривають оті жиріновці дійсні цілі російського керівництва. Недарма кажуть: «що у п’яного на язиці, то у тверезого на думці». В даному випадку, п’яного від шовінізму елдепеерівсього підпанка.

Одночасно, при всій симпатії до пані Хакамади, варто зазначити, що ця розумна жінка не все зрозуміла у тій риториці біло-синіх і комуністично-вітренківських ошуканців. Симоненко – той хоч завжди так говорить. А для регіоналів то просто вимушений хід. Від годівниці відлучили і поки що нема перспективи у поверненні. Та й до того ж постать жінки в білому наганяє їм невеселі думки.

Вона ж знову прийде і почне своє усталене: «Треба ділитися». Був такий віце-прем’єр з економіки і фінансів у Росії – Олександр Лівшиць. Того теж весь час тягнуло на це самаритянське гасло. Швидко нагнали. Недарма ж йому так подобається те, що зараз відбувається в Україні.

А щодо Тимошенко, то загроза, і неабияка. Горе ще й у тому, що вона вже двічі бита. Перший раз прийшла з Ющенком у 2000 році. Швидко вони тоді розібралися з бартером і векселями. Поки це стосувалося електроенергетики, газу, хлопці з Донецька якось витримували. Але коли та солодка парочка почала вести розмови стосовно реформації вугільної галузі – терпець урвався. Сплели постоли обом.

Другий раз її пришестя було ще страшніше. Вона одним своїм виглядом гіпнотизувала їх. Почали тихенько здаватися. Пригадайте, як вони всі її обіходили під час візиту прем’єрки в Донецьк. Аж стелилися.

Чи чекають вони чогось доброго від неї в цей третій раз? Вона ж тепер навчена-перенавчена. А її велике знання веде до великої печалі серед панів-регіоналів. Хоча, якщо відверто казати, то починаючи з «любих друзів». Це ж чому підприємства пана Порошенка так мало сплачують державі? Або чому «Правекс-банк» у збитках, що теж державі нічого не платить? І всі ті «єврокредити», ноу-хау структур пана Черновецького, добре окручують приватних кредиторів? А скільки тих питань ще є – не перелічити.

Ось тому ніякого дежавю не відбулось. Нападають пани регіонали по всьому фронту. Всіх кидають в атаку. Великий історик Табачник теж при нагоді використовується. Того, звісно, тягне на відкриття. Бачте, каже, що освоювані території півдня України заселялися першочергово і переважно росіянами. І на сході України також. Де ви таку статистику читали, пане докторе? Чи не в гоголівських «Записках божевільного»? Навіть Крим під час його захоплення Російською імперією був заселений українцями більше, ніж татарами. І тільки після цього, а особливо у двадцятому сторіччі, йшло переважне заселення Криму росіянами. В жодному іншому регіоні такого не відбувалось, хоч на півдні, хоч на сході. В кожний часовий термін відчутним було превалювання українців над росіянами. Такі у нас, вибачте за вираз, історики.

А щодо НАТО – то просто окрема розмова. Вся та історія з тим кораблем у Феодосії, дійсно, як у тому анекдоті, про який я вже колись, здається, згадував. «Ви чули, що Гагарін полетів на «Востоке» у космос?» - «Та ні. То все не так. Не Гагарін, а Гагарян, не на «Востоке», а на Північ. І не в космос, а апельсинами торгувати».

Проте, дуже мені цікаво, чим весь час опікувався пан Кінах. Це ж йому варто було цим в першу чергу займатися – координацією дій щодо україно-американських навчань і підготовкою суспільної думки стосовно цього.

Та йому ж не до того. Він був весь поглинутий викриттям Тимошенко. І не на живіт, а на смерть боровся з можливістю її третього пришестя. Проте, і Гриценко певним чином проколовся в цій справі. Та то нічого. І на сонці є плями. В цілому, можемо тільки вітати, що маємо міністра оборони з потужним інтелектом, а не як було вже двічі до цього. Коли добре почувалась саме його відсутність, отого інтелекту.

Що буде далі? А буде краще. Таки отримаємо ту помаранчеву коаліцію. Синьо-білі все достеменно зрозуміють. Вони ж таки добряче не дурні. Ну, може, за виключенням отого записного орателя Пеклушенка і пана Сухого на додаток. Прийдуть донецькі миритися. Поторгуються. І почнуть звикати до дещо неприйнятних для них правил гри. Як уже двічі робили. В 2000 і 2005 роках. Буде на нашій вулиці свято, панове східні і західні українці і росіяни.

Отака то муха вкусила наших братів синьо-білих. Нічого, минеться.