Чому українська політика якась імпотентна?

Чому українська політика якась імпотентна?

Якось Сергій Терьохін сказав журналістам: "Я - плейбой, але тільки для своєї дружини". У цій фразі - всі наші політики. Вони, як равлики, - тільки торкнешся їхнього особистого життя - ховаються у свою мушлю. Українські політики, на відміну від європейських чи американських, не справляють враження таких собі плейбоїв чи мачо. Переважна більшість з них - нецікаві, малопривабливі, несексуальні. Чому в українській політиці немає сексуальних скандалів? Тому, що немає сексуальних політиків. Так вважає Олена Кириченко (на фото), редактор "Жіночого журналу", яка як журналіст любить жанр любовних історій і психологічних портретів.

Серед украї­нських політиків є красунчики, але вони, як Бред Пітт, асексуальні. Ну, наприклад, той же Микола Катеринчук чи Валерій Коновалюк. Вони милі, сим­патичні, з привабливою ус­мішкою, але не мачо. Хто в нашій політиці мачо? На жаль, наш політичний бо­монд настільки асексуаль­ний, що до "лав сторі" спра­ви не доходять, - каже Олена Кириченко.

-Це ви кажете про чо­ловіків, а як щодо жінок-політиків?

Видео дня

- Жінка виглядає асексу­альною тоді, коли намагаєть­ся грати в чоловічі ігри за чоловічими правилами. По­літика ж одностатева. І щоб жінка виборола право грати на цьому полі, а тим паче отримати перемогу, вона має не тільки знати більше, ніж чоловіки-політики, більше вміти, бути більш мудрою, передбачливою, терплячою, а й виглядати по-іншому. Не треба вдавати з себе Маргарет Тетчер - вона унікаль­на (як у пісні, нам би таку). Що маємо ми? Більшість (якщо можна нашу полі­тичну меншість політиків-жінок так назвати) вибрала для себе чоловічу модель поведінки, одягу, манер... То зачіски, які дуже любив ро­бити жінкам Голохвастов, -"з от-такими начосами!". То сукня, наче з розпродажу ан­тикваріату радянських часів - мішок з люрексу. А часті­ше - руки в брюки. Сумні англійські костюми, брюки, туфлі без підборів - хіба це сексуально? Ви можете сказати, а чого це, мовляв, треба про секс думати, якщо працювати треба? Та ні, я ж не про "заклопотаність", а про зовнішній вигляд. І сло­во "сексуальний" в сучасно­му контексті моди зовсім не означає декольте до коліна, а спідницю до пупа. Це ви­шуканість, м'яка приваб­ливість, жіночність і стильність. Ось, наприклад, пані Богословська на засі­дання парламенту завжди ходила в красивих дорогих сукнях від Версаче або Гуччі. І чоловіки в її присутності намагалися поправити кра­ватку чи бодай спину вип­рямити. Ірина Хакамада но­сить брюки, але дуже жіночні, вони їй пасують. До них вона добирає прозорі, з воланами, відкриті блузи, оригінальні аксесуари. Не можна таку жінку не поміти­ти. Щодо сьогоднішнього політичного бомонду, то я не бачу сексуальної жінки, окрім однієї - Юлії Тимошенко. Річ не тільки в одязі, хоча у ньому також. Всі, кому не ліньки було, пройшлися по її гардеробу як бульдо­зером. А коли здавалося, що вона надто жіночно виглядала в сумно-суворому інтер'єрі Верховної Ради, то це була гра ва-банк. Це був сильний козир в її руках: я - не така, подивіться, я гарна, розумна, стильна, сексуаль­на - хто відважиться кинути камінь? Кидали, і навіть рука не здригалася, але вони... не долетіли. Бо істинна жінка - як птиця Фенікс: з попелу не раз підніметься і злетить. Поправить рюшки та склад­ки, пригладить локони, трошки блиску на губки - от і все, я готова до нової боротьби. Якщо жінка істин­но сексуальна - її уникають чоловіки. Вона може при­ваблювати їх тільки на відстані, як картина Рафаеля. Чоловіки психологічно бояться красивих, розумних, а ще більше - сексуальних жінок. Адже вони звикли у всьому бути першими. Це природно. Вони мають дик­тувати не тільки політичні заяви, а й сексуальні пози, розваги, спосіб життя. А коли бачать жінку, яка сама вирі­шує, що і як, то воліють три­матися від неї подалі. Коли чоловік не знає правил гри жінки, він ніяковіє. Пам'ятає­те реакцію Путіна під час зустрічі з Тимошенко? Він не знав, як поводитися. І це з розвідвиправкою Путіна! А що казати про наших патрі­архальних політиків, які ми­нулого року навіть хотіли ввести квоту на кількість жінок у парламенті? Раз на тиждень заїжджаю на авто-мийку - там хлопці всі стіни її портретами заклеїли (ра­ніше тут висіли грудасті тітки): Юля з квітками вес­няними, юна, красуня. Хто з мийників або клієнтів не проходить повз - милують­ся, усміхаються, зітхають: от жінка... Ось вам і електорат. А коли женоподібна постать кричить, надривається на площі, розмахуючи всіма ча­стинами тіла, слиною бриз­каючи - то вже не до сексу. Так суспільству може загро­жувати повна імпотенція... І розумова також.

- За 14 років - жодного сексуального скандалу. Чому? Навряд чи можна припустити, що наші політики - безгрішні...

- А що, раніше щось було? Є таке поняття - ментальність. В Америці, на­приклад, улюблена тема розмов, пліток - про рома­ни відомих людей, а не про політику. А у нас на кожно­му кроці розмовляють про політику, але жоден з тих же політиків ніколи не роз­повість про свої романи, про своє особисте життя. Я працюю в журналістиці ба­гато років, і мій улюблений жанр - це "лав сторі" (лю­бовні історії). Але коли на­магаєшся зробити "лав сторі" з українськими ви­датними людьми, не тільки з політиками, а й зірками шоу-бізнесу чи просто бізнесу - то кудись зникає "лав", якщо це не продума­ний продюсерами піар. Та й той - скупий та сором'яз­ливий, вочевидь, пов'яза­ний з черговим одружен­ням.. . Наші люди звикли три­мати своє особисте життя за глухими дверима, за ви­соким парканом. Може, тому, що довгий час у нас начебто не було сексу? Але кохання має бути чимось більшим, чи не так? Це, на мій погляд, якась ущербна любов, бо якщо про неї вам нічого сказати і нікого по­казати, якщо вам ніяково обійнятися з коханою чи коханим на вулиці або в публічному місці - то вже виникає запитання: а що ви, власне кажучи, приховує : те? Згадайте, як трималися за ручки Михайло Горбачов з Раїсою Максимівною під спалахами сотень фотока­мер, з якою ніжністю диви­лися одне на одного. Ото була любов!

- Але ж є кілька при­кладів, коли любовні історії політиків виходи­ли "на публіку". Наприк­лад, історія кохання Ана­толія Кінаха і його тепе­рішньої дружини, а то­дішньої прес-секретаря Марини. Чи історія Євге­на Марчука та Лариси Івшиної...

- Це - любовні історії зі щасливим продовженням, тобто одруженням. Коли політики або бізнесмени починають "заводити рома­ни" з секретарками - то кра­ще хай приховують, бо це не дуже смачно. Це як їсти в найближчому ресторані, а не там, де добра кухня. Але ці випадки - винятки. Бо зустрілися самодостатні люди, адже прес-секретарями були відомі журналі­стки - Марина і Лариса. До речі, тут можна згадати й ще одну дещо сумну істо­рію кохання відомої журна­лістки Юлії Мостової і по­кійного політика Олександ­ра Разумкова... Зараз Юля одружена з міністром обо­рони Анатолієм Гриценком. Отже, вона знайшла своє щастя. А от коли кохання Марчука та Івшиної стало публічним надбанням - то бруду було вилито немало, адже і люди відомі, і в обох були сім'ї, і... вони ж люби­ли одне одного, а це вже "вада". Та все залежить від особистих рис людини: пе­режили, труднощі гартують. Першим, як я знаю з вуст самого героя, закохався він, побачивши перед собою гарну, сильну, цікаву жінку. І декілька років красиво, не поспішаючи, намагався по­корити її. Тримав своє ко­хання в долоні, як ртуть, бо знав: стиснеш кулак - все закінчиться. Прес-секретарем Лариса стала вже пізніше, після першого спа­лаху почуттів пана Марчука. Взаємна зацікавленість по­ступово переростала у ве­лике кохання. І коли "це не­подобство" помітили ті, хто про кохання востаннє чи­тав, може, у Шекспіра, ах­нули: ну, ні... У неформаль­них обставинах навіть ми­нулий президент Кучма ска­зав Марчукові: чоловіче, вижени ти ту Ларису з по­сади прес-секретаря... Але йому тоді важливіше було пригорнути Ларису до себе, прикрити, захистити від та­ких крамольних думок...

- Хто з українських політиків вас як жінку приваблює? Кого б ви ви­окремили?

- Мабуть, нікого. Інколи роблю ремарку на політиків, які зі смаком вдягаються. На­приклад, президент - чи то він, чи то його стиліст доби­рають яскраві краватки й кишенькові хусточки. Правда, інколи заяскраві, виглядають часом як моветон, але в ціло­му - свіжість образу присут­ня. Може, Терьохін чи Голо­ватий, у яких в зовнішньому іміджі все продумано - до­рогі аксесуари, ексклюзивне взуття, костюмчик дорогий - дякувати Полу Сміту та Бріоні... Нашим політикам бракує не грошей, а часто елементарного смаку. Його в собі треба виховувати, пле­кати. Ну і якщо ти гарно вдяг­нений, то з рота у тебе мають виходити гарні, як і кра­ватка, слова, правильно скла­дені речення, мова калино­ва, та й зміст сказаного важ­ливий, тональність і жести. Той же Головатий на телевізії у Савика Шустера був вишу­кано вбраний, але як почав репліки говорити щодо Юлії Тимошенко, так його й кри­вило, і сіпало, і так було все неелегантно, що ми, жінки, відчули: ні, не тільки Юлію, він нас всіх не поважає. Як стать. Якби наші політики були сексуальнішими, ро­мантичнішими, сентимен­тальнішими, то й рейтинги у них були б вищими. На тлі того негативу і брутальності, які активно використовують­ся під час виборчої кампанії, хочеться хоча б різноманіття образів. Щоб електорат про політиків говорив не тільки хто, де, що вкрав і коли, про кого збрехав, коли й з ким сидів, а під іншим кутом зору. Мовляв, а ви знаєте, що у того політика таке шалене кохання!.. Весни хочеться. Амуру і гламуру.

Юлія ПІДЛУЖНА, «Високий Замок»

www.wz.lviv.ua