Репортаж із камери

Репортаж із камери

Поки міністр внутрішніх справ, „термінатор” за самовизначенням, і кандидат від Соцпартії у аж дві місцеві ради, Юрко Луценко, дивував громадськість черговою PR-ініціативою, - видати всім ментам „на шару” по мобілці, - автор цих рядків мав змогу на власній шкурі відчути, як відбувається процес „мобілізації” міліції. У журналіста викрали стільниковий телефон і ще й затримали.

Можу сказати одразу: підлеглі пана Луценка швидко кинулися втілювати його накази в життя. І якщо вони робитимуть це з таким же завзяттям, то невдовзі кожен, з дозволу сказати, правоохоронець, буде екіпірований не якоюсь там простенькою мобілкою, а дорогучим апаратом представницького класу. При цьому ціна моделей, якими розживуться міліціянти, залежатиме від… їхнього нахабства та рівня „бєспрєдела”, що продовжує коїтися в країні. Єдине, про що можна сказати з упевненістю – елітна „Vertu”, яка належить синові Віктора Ющенка - Андрію, таки не стане набутком лицарів гумового кийка.

Видео дня

Отож, автор цих рядків не з власної волі „а токмо прінуждєнію”, як казав один кіногерой, отримав змогу поміняти свій перший фах - журналіста - та другий – юриста – на який би ви? - На бомжа, безробітного, а з легкої руки районного судді – хулігана.

Багато хто з колег пам’ятає, як допомоги у журналістів Юрій Вікторович просив сам, як тільки-но прийшов у м’яке і комфортне у всіх відношеннях крісло на Богомольця. Крім того, на пам’яті, як він вже нещодавно вболівав за журналістську професію та переймався нашим безперешкодним виконанням професійних обов’язків. Отож, із вдячністю за це можу присвятити свою історію – міністру-„термінатору”.

Гоп, стоп, «беркута» подошли из за угла…”

Але все по порядку. На київському Подолі є древня вулиця Костянтинівська, а на ній розташована кав’ярня. Тут і почалася моя історія. Зустрівся я недільного вечора зі знайомим, також журналістом, щоб поговорити про творчі плани. Часу було обмаль. У мене ще на двадцяту планувалося інтерв’ю. Хто ж знав, що доля та доблесна міліція, круто змінять тематику та жанр майбутнього матеріалу з інтерв’ю на репортаж?

Ми випили грам по сто коньяку з кавою, людей у кафе було не так і багато. Збоку біля нас сиділи четверо хлопців, пили карафками горілку. Їхній вигляд уже насторожував: коротко стрижені, без натяку на інтелект, вели себе розкуто, демонструючи господарів, якщо не життя, то Подолу точно. Одним словом, або міліціонери, або бандити. Під кінець троє десь ділися, а лишився дише один. Як стало зрозуміло пізніше - вони нас „пасли”.

Нам треба було йти. Мій приятель вийшов раніше, а я затримався на кілька хвилин, щоб розплатитися. Далі все розвивалося, як у детективі.

Виходжу на вулицю - товариша немає... Що за дивина, думаю? Йду до підземного переходу – немає. Повертаюсь до кафе. Стоять: менто- чи бандитоподібні незнайомці, що сиділи за сусіднім столиком, тримають мого приятеля за руки, а двоє вже витрусили кишені та розмахують його мобілкою. Підбігаю та кричу, що викличу міліцію.

Підношу слухавку до вуха. Ще навіть не стиг набрати чарівне „02”, аж гульк... зупиняється біля нас джип „Беркута”. Оце оперативність! З нього вискакують хлопці у шоломах із автоматами у руках. „Ну, і працює Луценко, не встигнеш подумати про міліцію, як вона приходить на допомогу, оце професіонал!”, - промайнуло у моїй голові.

Поки я це подумав і повернувся до „рятівників” обличчям, а до „бандитів” спиною (тоді я, наївний, думав, що це різні речі), у мене вибили з руки вже мій мобільний.

Як виявилося, це був лише перший сюрприз від соціалістично-помаранчевого МВС. Далі було веселіше і дивніше. Думаю, зрозумієте мене, що я ще більше здивувався, коли луценківські „нінзі-черепашки” попрямували до мого друга, який так і стояв із вивернутими кишенями, та почали його шарпати. Інші „правоохоронці” підскочили до мене та почали вимагати документи. При цьому один із цивільних нападників, блондин, з за спини „беркутівця” крикнув мені - „Документи давай!” При цьому, така „допомога” сприймалася міліціонером, цілком нормально. Як тут не здивуєшся?

„Хлопці, ви чого, у нас тільки-но ці четверо поцупили мобільні телефони. А мій на ваших очах!”, - ще вірячи у рідну міліцію, даремно я звертався до працівників спецпідрозділу.

Забравши у мене документи (журналістське посвідчення), заштовхали з торбами у джип, а потім - і мого приятеля. Під усмішки цивільних „бандито-ментів”, нас повезли у райвідділ.

При цьому я ще не втрачав надії знайти спільну мову з „орлами Луценка” (тут і надалі у діалозі з міліцією, ненормативну лексику ми міняємо на трикрапки, бо ж Президент Віктор Ющенко наказав колись працівникам внутрішніх справ не „матюкатися”):

- Що ж ви робите? У нас вкрали мобільні телефони. Я журналіст. На підставі чого ви мене затримуєте?

- Заткнись. У тебе його ніколи не було! А те що ти журналіст, то х...ня. Пишете всяку фігню. Сиди тихо, розберемося. – каже один із „беркутів”.

- Як це, „не було”?! Скажіть, щоб хоч чіпи повернули, - не вгаваю я.

- А який номер був? – раптом зацікавлюється один із наших конвоїрів, сидячи упівоберта до мене. Видно, що самолюбство хлопців було потішено – сьогодні доставлять справжнього „журналюгу”.

Диктую. Телефонує, зі свого, також не дешевого мобільника.

- Ха, ха, бачиш, номер заблоковано. А ти казав...

- Звичайно заблоковано! Он ваші друзі, яких ви не обшукали, навіть документи не перевірили, стоять і посміхаються, бо встигли вимкнути наші телефони, - заявляю, остаточно втрачаючи надію коли не будь побачити свій телефон. Прощавай моя NOKIA 6230i, я так до тебе звик...

Джип летів брудними подільськими вуличками. Під ногами у мене лежали шоломи. „Ось для чого вони мають голову. Щоб носити на ній ці чорні баняки”, - подумав. Таке відкриття мало втішало. Залишалось одне – чекати, що у райвідділі таки розберуться. Там же працюють не тільки ті, що носять шоломи, але і дорогі їм погони!

Уже в райвідділі, з дивним за звичай для мене смиренням, слухаю від „беркутівця” лекцію з теорії журналістики, довідуюся, як і про що, на його думку, мають писати мої колеги по перу. Мій просвітитель при цьому, напружує всю свою фізичну міць, намагаючись скласти за давнім і незмінним у таких випадках шаблоном, рапорт. Мій боєць спецпідрозділу має дивне, як для його професії, прізвище – „Едельмант” (про це дізнаюся вже пізніше). У моїй уяві воно тоді чомусь пробуджувало асоціації не то з гірською квіткою Едельвейсом, не то з приятелем Тараса Шевченка - Яковом де Бальменом.

Подільські менти „дружать” із журналістами.

Якщо на воротах Освенціму написано „Робота зробить вас вільними”, на воротах Бухенвальду „Кожному своє”, то на дверях Подільського РУ ГУ МВС у Києві слід було б старанно вивести: „Оставь надежду, всяк сюда входящий”. Принаймні вже на перших секундах спілкування з його працівниками я зрозумів, що справедливості шукати у цих стінах марно. У мене була, як на диво, ціла пачка посвідчень: паспорт, членський квиток Національної спілки журналістів України та кілька документів, які давали змогу лицарям гумово кийка пересвідчитись, що я не якийсь рецидивіст. Але це мало вплинуло на моїх співрозмовників:

- Журналіст? У нас таких журналістів щодня по десять буває, - зі сарказмом, з порогу, відрубав якийсь дядько у формі, що за сценарієм МВС, мав би уособлювати переді мною владу. – Подзвонити? Я сам дзвоню. Номери тільки міські. У нас вісімки немає. Ніхто у тебе не відповідає. Все. Що я тобі цілу ніч буду видзвонювати твоїх родичів і знайомих?

У цей час завели мого знайомого. У нього, видно не без допомоги доблесних беркутівців, розсічена брова та тече кров.

- Викинь його, - командує до свого підлеглого черговий, що, як кажуть „оформляє” мене. Умить мого приятеля, без шапки і рукавиць (які залишилася у мене), без грошей (які перекочували у кишені „приятелів” „Беркуту”) викинули на двір у двадцятиградусний мороз. Логіка цього соломонового рішення для мене була зрозумілою – з моїм приятелем багато мороки, та ще й у суді довелося б пояснювати, що це він із власної волі бився головою об одвірок.

Усі мої вимоги прийняти від мене, як громадянина України, заяву про викрадення мобільного телефону, залишилися без відповіді. Отож, як каже народна мудрість, за моє жито, мене ж і бито.

Натомість, мені запропоновано залишити речі, зняти ремінь, ланцюжки, шнурки й таке інше. Все, відбувалося так, як я бачив до цього разу тільки у детективних фільмах! Правоохоронець почав складати список моїх речей. Їх було чимало. Була течка та навіть пакет із глиняними макітрою та мискою, які я перед тим у подарунок мамі придбав на Андріївському узвозі.

Описавши десь із половину речей, мій співрозмовник видно „обламався”, бо підсунув мені неповний перелік, мовляв, на - підписуй. Я відмовляюся, бо це ж була тільки половина. „Гаразд, іди так”, - махає рукою підлеглий рейтингового міністра Юрія Луценка.

„І в тебе підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тобі, хлопчику, підсолодимо твоє перебування тут, як і всім, хто потрапить до наших рук. А наші руки, звичайно, не дамські ручки”, - це колись сказав тюремний наглядач Славік, бравому воякові Швейку. Прощальний погляд мого співрозмовника говорив про теж саме.

Мене проводять по заґратованому коридору. У кінці „ментон” відкриває броньовані двері із віконечком із оргскла. З камери смердить і геть нічого не видно. „Тут тхне, немає місця і одні бомжі”, - зауважую. „Радій що заводжу тебе не в сусідню камеру. Тут сидять кримінальні, можуть ви...бать”, - турботливо, і ніби зовсім не лякаючи, каже мені мій гід по застінках райвідділу, та заштовхує в темряву камери.

Навіть не встигаю нічого відповісти на це, як опиняюсь посеред темної та холодної камери. Чую лише ляскіт залізних замків, які фатально зачиняють за мною. Пригадую, як у літературі описувалися ці здавалося б нікчемні, звуки. Здається, що тут такого? Клац, клац і все. А як часто вони врізалися в пам’ять багатьом: від далеких декабристів, більшовиків, до сучасних нам дисидентів!

Зразу перечіпляюся через щось живе. Очі починають звикати до темряви. Роздивляюся. На холодній підлозі, у відблисках тьмяного світла, що падає із віконця в дверях, розлігся бомж і спить сном новонародженого. Камера метрів шість завдовжки та метрів три завширшки. Стіни обмазані якимось брудними горбками. Дуже вогко. Десь на протилежній стіні від дверей, як і належить за сценарієм, усім камерам, ще одне маленьке віконце з оргскла. Світло через нього не проходить, натомість, холод і навіть сніг, потрапляє. По під однією стіною – нари, якщо, звичайно, споруду, завширшки всього в тридцять сантиметрів, можна так назвати. На цих нарах бозна як примудрилися вмостилися люди. В кутку – щось незрозуміле. Здогадуюся: бомж скрутився, натягнувши на голову пальто. Температура не набагато відрізняється від тієї, що за вікном.

Натягую на голову капелюха, піднімаю комірець і починаю міряти кроками „келію”. Ніч тільки починається, а тому можна позаздрити навіть бравому Швейкові, який утішав своїх однокамерників так: „В нашу добу сидіти в тюрмі – це забава. Жодних четвертувань, жодних іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом. У всьому видно, що вперед ідемо”.

Часи міняються. Українські реалії від ідилічної картини різнилися: не матраців, ні столу, навіть сісти не було де. Людей повнісінько. (При цьому, як на глум, випускаються сірники з гаслом: „Міліція з народом!”). І як виявилося пізніше, охорона робить усе, щоб вихід у туалет зробити для затриманого розкішшю – рази два на день, а вночі лише один. Про себе радієш, що випив коньяку, а не пива! Ніби підтверджуючи мої слова, з дірочки у кутку висовує свою морду пацюк. Що йому тут робити. На Подолі є багато інших, комфортніших для нього місць? Може він теж затриманий?

„Співкамерники”

На ранок роздивляюся своїх співкамерників. Стає веселіше. Окрім простого люду, який у нас можна назвати середнім класом (бо його більше), нікого з великих злочинців не бачу.

Окрім мене: два хлопця, років під тридцять і ще два бомжа. Їм років так по п’ятдесят. Хоча точно навряд чи можна визначити – вони живуть своїми, суто їм підвладними, віковими вимірами. Той бомж, що в кутку, накривався своїм старим пальтом, має в своєму гардеробі незвичну річ – дивні, звісно потерті, але ковбойські чоботи з довгими носками та напівшпорами. Де він їх міг узяти? Коли ходить, гріючись, по дерев’яній підлозі, замість дзвінкого цокотіти, виходять безсиле шаркання.

Бомжі - люди просвічені в тонкощах такого побуту: знають режим тримання, розповідають про норови міліціянтів, діляться враженнями про життя-буття у спецрозподільнику (званому в народі бомжарником, хоч цього слова мої герої старанно уникають), куди їх час від часу возять.

Загалом, обидва представники „андеґраунду” виглядають досить миролюбно та навіть кумедно. Наприклад, один сидить і мрійно каже: „От як би сніг пішов...” - „Нащо тобі сніг?” – запитує молодик. – „Якщо піде сніг, то нас заберуть його чистити, все ж веселіше!” Він цілісінький день мучить усіх спантеличених і переляканих осіб, яких заштовхують до нас запитанням: „А сніг не пішов?” Новоприбулі громадяни України, не розуміючи, де знаходяться і що в них питають, дивляться на нього як на божевільного.

Коли ж під обід починається сніг, його колега з неменшим романтизмом говорить: ”О-о, пішов сніг, завтра двадцять восьме січня – мій день народження. На нього завжди йде сніг...”. Про свій день народження за цілий добу пригадує кілька раз. Я мовчу та не розчаровую бідолагу, що завтра вже ніяке не двадцять восьме, а вже прийде, слава Богові, сьоме лютого.

Із молодих один хлопець, мабуть, найбільший із нас „злочинець”. Живе на київському Виноградарі. Розповідає, як їхав із друзями покурити план, а його затримали. „А що? Я після аварії, у мене вся голова в шрамах. Усі розслабляються водярою, а мені пити не можна... Кому погано, що я покурю? Он в Європі це дозволено. Та й менти самі люблять травку”. Повертається від слідчого роздратований: „Ну тут і звичаї! Мене ломали, щоб стукав. Кажуть, здай, де купував товар? Ні, вибачте, ліпше я посиджу. Ви й так всі точки знаєте, самі там буваєте. А я вам закладу і як після на районі з’явлюся? Кажуть, біля тебе живе такий авторитет, знаєш його? Я їм відповідаю, що це для вас він може і авторитет, а для мене ніякий не авторитет. Ні, краще посиджу тут...”

Другий із хлопців виявляється моїм земляком із Донбасу. На традиційне в таких умовах, і навіть тотожне з „Добридень”, питання - „Тебе за що?”, розповідає свою просту історію. Добряче випив із друзями ось і забрали. „Мене коли брали менти, то я ще їм розповів, що Ющенко - тюхтій, а от Янукович справжній мужик”, - розповідає жартуючи. У Києві працює будівельником. Згадує, як минулого року заробітчанствував у Москві. Тоді його за порушення режиму перебування в „білокам’яній” забрали на Петровку, 38.

- І як там, на Петрівці? – цікавлюсь.

- О, там усе набагато краще. Умови кращі, чистіше, менти краще ставляться Коли я там був, мав на Петрівку приїхати Лужков, їхній мер. Так менти там позбігалися, у дворі генералів було більше, ніж капітанів. Усе шкребли та вичищали. Я там кілька днів нормально пробув. По внутрішньому двору можна ходити. У ментів там фірма, яка сейфи виготовляє і всяку таку єрунду. От і торгують. Так нас там залучали їх тягати.

- Коли я сидів на Короленка, то нас теж там брали допомагати по господарству, - вставляє до розмови один із бомжів.

(Нагадаю, що вулиця Короленка – вже давно Володимирська, а тому перебування мого героя у тамтешньому ізоляторі губиться в минулому).

Крім згаданих, часом, до нас кидали ще одного бомжа, який видно і живе в райвідділі, бо був із міліціонерами „на ти”. Коли його питали, за що, він гордо казав: „По недоразумению”. Він кашляв та заспокоював нас, що у нього туберкульоз закритої форми. Часом починав битися в двері та вимагати, щоб його у зв’язку з хворобою перевали у теплішу камеру. Він робив вигляд, що йому на все начхати і був набагато неприємніший за „наших” бомжів.

„Срок мне шили на Подоле...”

Десь о дев’ятій ранку відкриваються двері. „Порошенко, виходь”, - каже міліціонер. „Як, як? Може Дорошенко?” – питаю. – „Може і Дорошенко, а це ти?”, - „Я Дорошенко, а Порошенка поки тут немає”, - намагаюся жартувати.

Заводять до кімнати, де сидить черговий.

- Пояснення писати, звичайно, не будеш, - ніби стверджуючи, та не піднімаючи голови, каже. Щось старанно виводить.

- Ні, не буду. Натомість хотів би написати заяву про викрадення у мене вчора мобільного телефону. А ще хочу, щоб повідомили моїм близьким про моє тут перебування. Все це ви повинні зробити відповідно до закону, - кажу та не отримую жодної відповіді. Мій поліцай заклопотаний.

- На, підпиши, - дає нарешті свій твір. Де традиційно йдеться по все тій же давно апробованій схемі, що я ім’ярек, робив різні безчинства, напився, репетував, матюкався, порушував громадський порядок, одним словом, хуліганив. Пригадую зі студентської лави, стаття 173 Адмінкодексу. Усе це, звісно, я мав визнати. Єдиного, чого я не робив, судячи з цидулки, так це не ґвалтував статую „Україна” на Майдан Незалежності та не труїв Віктора Ющенка. Це тішило.

Вкотре пригадую слова Швейка на такі поліцейські пропозиції: „Якщо ваше високородіє бажають, аби я признався, то я признаюся, мені це не пошкодить. Але якщо високородіє скажуть: „Швейку, ні в чому не признавайся”, буду викручуватися, коли б з мене паси дерли”.

- Ні, я підписувати цього не буду., - спокійно відповідаю.

- Чому? – дивується та лютиться мій співрозмовник.

- Бо це не правда.

- Ну тоді йди та сиди далі.

Я погоджуюся „йти та сидіти далі”, бо знаю, що все одно буде суд. А з’являтися на очі навіть такій кволій, як українська, Феміді краще без самообріхувань. Принаймні, є шанс сказати правду.

Повертаюся до камери. Там мене вже зустрічають, як родича: що казали, чому не відпустили? Під час моєї відсутності міліція не втрачала час і порозтеревенювала з гордістю, по цілому райвідділу, що я - журналіст. Гордість їх розпирала так, ніби вони тільки-но злапали самого Онопрієнка. Це не входило в плани мого репортажу. Не хотілося б, щоб люди почали позувати, або чіплятися з дурним: „Візьми у мене інтерв’ю”.

- А ти в якій газеті працюєш? – підсаджується до мене один із зацікавлених бомжів.

- Та то менти приколюються, я працюю в Інтернеті, - відповідаю з надією, що слово Інтернет спантеличить і відіб’є бажання розпитувати далі.

Ось, нарешті, десь о 13 годині мене разом із земляком-донетчанином ведуть у суд. Він тут, на Подолі, через дорогу. Заходимо до зали, де слухається цивільна, чи то господарська справа. Сторони приводять свої аргументи, дебати в розпалі. Суддя, чоловік такого простацького вигляду, як і його невигадливе прізвище – Роман. Навряд чи про нього можна сказати навіть, що він „інтелігент у першому поколінні”. Він щось пояснює, питає. „Ну, це надовго”, - думаю та намагаюся вмоститися зручно та відпочити від ночі, яку провів на ногах.

Тут, раптом, мої конвоїри кладуть на суддівський стіл документи. „Хто такий Дорошенко?”, - питає беручи їх до рук. Підводжуся. „Ідіть досиджуйте”, - каже і мене виводять. Це як у сні, навіть не розумієш, що відбулося. Це тільки потім усвідомлюєш, що варто було п’ять років вчитися на юриста, аби кваліфіковано дійти висновку – щойно, в чергове, такі собі Романи зґвалтували конституційну законність, а з нею справедливість, підтершись Адміністративним кодексом. Чесно кажучи, такого не очікував. „Що це було?” – питаю вже на вулиці у моїх міліціонерів. „Це значить, що дали тобі добу, а тому ще посидиш у нас до вечора, а потім тебе випустимо. Зато штраф не платитимеш”, - втішають.

„Де право? – Вигнано. – А честь? – І поготів.

І правосуддя так виходить із судців,

Як гад вилазить із могили”.

Знов приходить на пам’ять слова з вірша Віктора Гюго в перекладі Миколи Лукаша. Цитую правоохоронцям. Вони кривляться.

Мого земляка це також не дуже тішить. Він сидить ще з суботи. Розказують, що найгірше потрапити до буцегарні у п’ятницю, бо тоді чекатимеш „суду праведного”, аж до понеділка. „Нічого, натомість, зараз у нас ще пообідаєш”, - і йому знаходять „добре слово” міліціонери.

Справді, за деякий час по поверненню до камери, починають давати обід. Мої бувалі бомжі, визираючи крізь віконечко в дверях, ще перед тим пророкували: „Скоро обід. Он бачиш вже принесли синє відро, яке для каші, а буде ще жовте – для супу”. Все збувається. Відчиняються двері та по одному виводять на коридор їсти. Я, знаючи як погано фінансуються органи внутрішніх справ, відмовляюся об’їдати міліцію та користаюся лише одною послугою райвідділу – зайти в туалет та попити води з під крану.

Під вечір до нашої камери та й до інших привозять „пачками” людей. Переважно бідних роботяг, які в столиці намагаються підробити. Понеділкового вечора до нас набивають із десяток чоловік.

Дивно, держава вигнала їх із рідних домівок у пошуках хоч копійчаної роботи, та ще й робить хуліганами, вивертає кишені. В ім’я чого?

„А тут прикольно”, - каже з порогу молодий будівельник із галицьким акцентом. Але вже скоро починає мерзнути та шукати бичків по кутках, щоб закурити. Цигарки тут стратегічний продукт. Якщо зміна „добра”, то хлопці у погонах милостиво погоджуються їх вам купити. Ціна, як повідомляють мені співкамерники, 15 грн. за пачку. Що й казати, послуга майже альтруїстська.

Розповідають типову історію. Як водиться, роботяги-будівельники, щоб зекономити, винаймають одну квартиру на п’ятьох, а то й більше людей. Уявіть тепер картину: сидять дядьки після робочого дня, хто читає газету, хто телевізор дивиться, хто чарку п’є. Тут дзвінок у двері. Відкривають. Влітає „Беркут”. Без пояснень, починають гамселити. Хто протестує, його частують гумовим кийком ще. Всіх везуть до райвідділу та тримають. Потім знімають по п’ятдесят-сто гривень і відпускають. Підстава одна – ніби на цій квартирі був наркопритон. Так це було, чи ні, але людям від того не легше. Результат один: у дядьків пусті кишені, а в міліції – показники та значний додаток до зарплати.

Під вечір, але вже наступного дня, виходжу з райвідділу. У чергового лежить на столі газета „Без цензури”. Я там працював заступником головного редактора два роки. Міліціонери бачили мою біографію й видно оперативно збігали придбати. Роблять вигляд друзів. „Бачиш, що читаємо?” – „Читайте, газети розвивають. У вас є ще шанс”. – „Ну, що репортаж будеш писати?” – „Обов’язкового, з місця події”.

Кілька запитань до колеги

Думаю, що не ображу, якщо звернуся до Юрія Луценка, як до колеги. Адже він певний час був редактором газети. Крім того, він як і я, був на Майдані. Різниця тільки у тому, що я в секторі „Нашої України”, а він – Соцпартії. Перед тим скажу ще раз, що цей інцидент для мене, як професійного журналіста, є справжньою творчою знахідкою. За це подяка підлеглим.

Отож, хотілося б почути від пана Луценка відповіді на запитання.

По-перше, якщо представники внутрішніх справ так ставляться до журналістів (у яких набагато більше можливостей захистити себе), то як вони поводяться з простими людьми?

По-друге, якщо такий міліцейський „бєспрєдел” коїться у столиці, то що ж робиться на периферії?

По-третє, кому вигідно, щоб простих людей маринували нізащо у міліцейських буцигарнях, возили по району на джипах і „бобікаха”, а в цей час десь орудують справжні злочинці?

По-четверте, хто підсунув пану Юрію таку недолугу ідею, що очищення МВС неефективне і слід усюди вимагати перетягти ще й від прокуратури ковдру повноважень?

По-п’яте, чи варто ще й за державний бюджет видавати міліції мобільні телефони, якщо вони й так чудово „мобілізуються”?

По-п’яте, можу стверджувати, оскільки давно займаюсь правоохоронною тематикою, що навіть при Кучмі рядовий склад (на цьому наголошую) МВС, з більшою повагою ставилися до працівників мас-медіа. Що ж сталося тепер? Чи не є це реакція рядового складу на те, що все їх керівництво заклопотано політичною діяльністю (перебування в списках партій, то вже політика) - балотуванням до місцевих рад?

Для отримання цих відповідей готовий особисто зустрітися з в.о.міністра. Більше того, якщо йому замилюють очі підлеглі надзвичайними показниками відомства, можу розповісти, як штучно їх створюють. Оскільки маю юридичну освіту, а з правовими знаннями у міліції завжди було сутужно, можу ще й на громадських засадах піти радником до пана Луценка. Все ж справа благородна – уберегти простих громадян від міліції.