Другого березня виповнилося 75 років визначному політику сучасності Михайлу Горбачову. Його політичний спадок оцінюють по-різному – від абсолютного схвалення до нестримної критики. Одні ставлять йому в заслугу знищення «залізної завіси», об’єднання Європи, припинення "холодної" війни. Інші не можуть пробачити нівелювання КПРС, розвал Союзу. Хтось закидає криваві бійні в республіках СРСР, комусь не дає спокою його популярність на Заході. Однак найменш чисельна категорія людей – це ті, кому абсолютно байдужа постать Горбачова.

Видео дня

У ювілей останнього президента СРСР на «Обозі» відбувся «круглий стіл» політологів. Науковці спробували знайти відповідь на питання, якою усе ж була роль Михайла Горбачова, і наскільки його діяльність сприяла незалежності України. Пропонуємо увазі читачів витримки з виступів учасників дискусії.

Олексій Гарань, доктор історичних наук, віце-президент Фонду «Євразія»

Очевидно, що Горбачов ставив спочатку за мету просто посилити існуючу систему. І ми пам’ятаємо, як спочатку був термін «прискорення». Потім стало зрозуміло, що треба починати глибші структурні перетворення. При цьому я думаю, що Горбачов щиро вірив у можливість реформування соціалізму. Ми бачимо, що був варіант демократичного соціалізму, і бачимо, що це виявилося утопічним за радянських умов. Тим не менше, якщо ми подивимось на наслідки цього, я думаю, що з точки зору світового розвитку він приніс - попри всі проблеми на пострадянському просторі - звільнення від комуністичної системи, він створив умови для просування цілого ряду країн до європейських стандартів, і таким чином Горбачов зіграв роль у стимулюванні цих процесів.

Чи були ще якість альтернативні сценарії? Чи міг би не відбутися розвал Радянського Союзу в 1991 році? Я думаю, що був альтернативний сценарій – липневий в 1991 році Пленум ЦК КПРС затвердив новий проект програми КПРС. Якби цей проект був прийнятий, то він би практично означав соціал-демократизацію Комуністичної партії. Тобто, Компартія Радянського Союзу почала б рух у бік більш демократичної моделі, те, що ми бачили на прикладі польських комуністів, угорських комуністів тощо.

З іншого боку, на 20 серпня було призначено підписання нового союзного договору, і власне, цей процес був зірваний путчем. Невідомо, чи тоді б Україна підписала цей договір. Тим не менше, Горбачов вів до реформування комуністичної партії і до перетворення Радянського Союзу у більш м’яке конфедеративне об’єднання. Путч цьому перешкодив. Якби путчу не було, то цей процес би пішов, і, гадаю, тоді б Радянський Союз ще проіснував в якійсь формі, але за цей час в національних республіках створювалися б додаткові умови для демократизації, для економічних реформ, для створення середнього класу. Власне, це б закладало подальші відцентрові тенденції в Радянському Союзі.

Андрій Єрмолаєв, президент Центру соціальних досліджень «Софія»

Горбачов і ті, кого потім називали «поколінням Горбачова» – це продукт системної кризи, яка розвернулася у 70-ті роки. Я нагадаю, що енергетична криза, спроба Радянського Союзу грати на сировинних перевагах замість входження у так звану нову хвилю мікроелектронної революції, яка потім спричинила новий технологічний бум на початку 80-х, відповідне системне відставання. Афганська війна. Як наслідок – кризові системні явища. Економічна система Союзу просто не витримувала цього напруження, і вона була на межі економічної катастрофи. Поява покоління управлінців, яким довіряли підготовку антикризової політики, була логічною. […]

З точки зору ноу-хау - що приніс Горбачов, як політик, як ідеолог в реалії радянської політики? Перше – це ідеологія загальнолюдських цінностей, яка накладалася на пострадянські догмати, яка давала можливості говорити мовою спільних глобальних викликів і відповідей. Європейські спільники, ідеї, які пролунали ще в 1987 році, виявилися досить цікавими з точки зору ідеології подолання протиріч і розколу Європи. Це був підхід, який дозволив потім і об’єднати Німеччину, і говорити про спільні інтереси реформованого Радянського Союзу, і об’єднаної Європи. Соціалізм з людським обличчям. Звичайно, це метафора. Тим не менше, цей підхід дозволив м’яко почати розгортати роботи по демонтажу найбільш одіозних доктринальних положень, за якими пануюча комуністична партія утримувала владу.

Ще один момент – перебудова і прискорення. До речі, прискорення на основі науково-технічного прогресу, як би це не звучало тоді дивно і не зовсім зрозуміло, це була досить вдала і влучна позиція, яка тоді була запропонована, як ідеологія економічних реформ. Що стосується перебудов, ще пан Боєнко у своїх спогадах згадував, що насправді відчуття необхідності трансформації політичної системи, системи управління було вже наприкінці 70-х років. Вперше це слово абсолютно свідомо вписали у доповідь пана Брежнєва на ХХVI з’їзді КПРС. Тоді це пролунало непомітно, але дуже важливо було, враховуючи систему Радянського Союзу, що це положення взагалі з’явилося. Воно дозволило розгортати дискусію навколо того, що систему потрібно реформувати в рамках радянський канонів і т.д.

Ідея Новоогарьовського процесу створити більш багатополюсну систему Радянського Союзу, коли збільшиться кількість федерацій, тим більше, що мова йшла про більш ніж 70 федерантів. Для України цей процес мав досить чіткий прояв отримати Крим, як автономну республіку. Нагадаю, що Крим тривалий час був просто адміністративною областю, і як республіка, і як автономія він з’явився в процесі підготовки до м’якої трансформації Радянського Союзу.

Україна, на жаль, тривалий час залишалася заповідником номенклатури, бюрократів правлячого класу, і ми лише зараз входимо в процес демонтажу номенклатурної системи. Саме це надає змісту так званій націонал-демократичній революції українського стану 15 років. Горбачов завжди викликав ідіосинкразію. В очах української номенклатури він був тим подразником, який не дозволяв свого часу більш спокійно і вигідно для себе домовлятися з номенклатурами інших республік. Як колись тихо визнав пан Назарбаєв, замість того, щоб домовитись, бігли один від одного…

Ось саме це не можуть простити Горбачову. Горбачов не давав можливості елітам просто тупо поділити Радянський Союз за ознаками республіканської власності, оскільки конфлікт Новоогарьовський призвів саме до цього конфлікту номенклатур республіканських і старої гвардії, яка пішла на путч. Я думаю, що потрібно ще 5-10 років, щоб ця автологія процесу трансформації Союзу і конфлікту внутрішніх еліт, їхніх інтересів, коли вона буде більш чітко прописана і викладена.

Але в будь-якому випадку, навіть за умови негативних стереотипів Горбачова в очах української політичної еліти, і лівої, і правої, я думаю, що він був і залишається тим реформатором, який дозволив дійсно Україні вийти на шлях незалежності. М’яка реформація Радянського Союзу дозволила пройти це саме Україні неконфліктно.

По-друге, з точку зору вже історії, це нове поклоніння, з яким Горбачов прийшов свого часу до керівного складу Радянського Союзу, він задав і певний тон для оновлення радянської еліти. Я хочу нагадати, що ще до Горбачова з своєї посади пішов Щербицький. Це оновлення кадрів. Друге – невідомо, що було б, якби свого часу Кравчук не став першим секретарем, а потім керівником Верховної Ради. Якби на той момент на перших позиціях української традиційно консервативної еліти панував би, наприклад, прибічник Щербицького. Який був би варіант розвитку? Можливо, був би варіант «української Білорусі». А той факт, що Горбачов свого часу ініціював зміну еліт в Україні, можливо, не дуже вдалий, і важко почалось оновлення, дозволило прийти тим, хто був більш гнучкий, тим не менше, саме ця реформістська, хамелеонська еліта забезпечила рух України до суверенітету в альянсі з націонал-демократичними силами.

Василь Стоякін, директор Центру політичного маркетингу

Я хотел бы подойти к теме Горбачева немножко с другой точки зрения. Не с исторической, а больше с философской, и посмотреть на Горбачева, как реформатора.

Что нужно реформатору? Реформатору нужно в первую очередь поставить четкие цели. Цели могут быть либо узкопрагматичными, либо идеалистическими – прыгнуть через голову свою, прыгнуть через голову страны, довести ее куда-то далеко вверх. Тут очень четко видна разница между Горбачевым и его наследниками в лице и Ельцина, у нас это Кравчук и Кучма. И Ельцин, и Кравчук, и Кучма – все они были прагматиками в целях. Больше или меньше, но это были четкие прагматики.

Горбачев был идеалистом. Он действительно хотел сделать что-то такое, что поставило бы его и соответственно страну, которую он реформировал, на один уровень с Лениным и с тем, что сделал Ленин для страны. Естественно, он вкладывал в это только позитивный смысл. Обращаться к теме антикоммунизма не будем. […]

Я тут хотел бы обратить внимание в приложении к нашей нынешней ситуации, когда пришел в страну человек, который ставит перед страной идеалистические цели и при этом совершенно неадекватно воспринимает людей. Виктор Андреевич Ющенко в этом отношении – просто копия Горбачева вплоть до некоторых личностных черт. Вспомните знаменитую горбачевскую фразу о том, что у демократии не может быть альтернативы. Это типично горбачевская фраза. То есть, он за демократию, но при этом альтернативы демократии не видит. Демократия – это как раз множество альтернатив. Ну как такое может сочетаться? Сочеталось. Точно так же и Виктор Андреевич Ющенко. Он тоже мог бы сказать, с теми же выражениями, с той же уверенностью в лице, эту же самую фразу. Демократии не может быть альтернатив. И получается помесь человека, который хочет сделать демократию авторитарными методами и, к сожалению, он обречен на поражение, потому что его реформы удадутся, но результатом этих реформ будет нечто, совершенно несоответствующее тому, что он планировал.

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей

Будь-яка історична особа може в історії різних країн, різних народів мати різну вагу. І може мати або позитивний або негативний знак. Для прикладу: історична особа Наполеон Бонапарт. Для російського народу він є загарбник, він є ворог, для Франції він є позитивний персонаж. Це людина, яка змогла під французький вплив прибрати фактично всю Європу. Варіант ближчої до нас історичної особи – Петро І. Для Росії це більш позитивний персонаж, як велич імперії, країни, а для України це персонаж-пригноблювач. І не тільки те, що він розбив Мазепу з європейським союзником і поставив хрест на українській ідеї сепарації від Росії. Але можна пригадати будівництво Санкт-Петербургу на кістках козачих. До цієї історичної персони у різних народів може бути різне ставлення.

Аналогічне питання з Горбачовим. В історії різних народів він може мати абсолютно різні знаки. Для Росії це безперечно негативний персонаж. Тому що для Росії ця людина пов’язана з втратою територій. А в російській державній думці приріст земель – це основоположна ідея. Відповідно, втрата земель – це те, чого не можуть вибачити історичному персонажу. Для України, попри реальні плюси чи вади самого Горбачова, прихід Горбачова до влади ознаменував можливість для отримання незалежності. Тому для української історії прихід Горбачова в Москві виявився позитивним зрушенням […]

І ця незалежність прийшла значною мірою тому, що камінчик з-під піраміди був прибраний, і в першу чергу він був прибраний не в Києві, а в Москві. Але я не погоджуюсь з тезою, що Радянський Союз був приречений тому, що були порожні полиці в магазинах. Проблема виявилася в тому, що Радянський Союз не піддавався модернізації. Основна ідея Горбачова була не переведення до конфедерації. Основна проблема була модернізація. Очевидно, що не було програми дій. Він не уявляв, в який бік модернізувати. Це було більше відчуття. Не було для цього внутрішніх ресурсів. Між іншим, те, що Яковлєв пропонував розділити партію на дві структури, означало створення так ресурсу, кадрового ресурсу, на який можна було б спиратися для модернізації країни.

Але Союз розпався не через економічні проблеми, а через посилення національно-демократичних рухів. Це була проблема не Горбачова, а проблема створення Радянського Союзу за національною ознакою в 1921 році. Але можемо копнути глибше. Чому створився Радянський Союз, як об’єднання республік? Через посилення національного руху в 1917 році. А чому посилився національний рух в 1917 році? А тому, що Російська імперія захопила занадто багато територій, які вона просто не могла реально переварити. […]

Новоогорьовський процес, власне, вже був провалом Горбачова, тому що тоді вже регіональні лідери дозволяли собі не погоджувалися з генсеком-президентом. Тобто нечувана для радянської системи річ. А це було до путчу. Тобто фактично він ще до путчу втратив важелі правління цією країною. Країна вже була приречена. І для нас, як для нації, безперечно, незалежно від того, що він був комуністом, що він був авторитарним правителем, що він направляв війська чи в Вільнюс, чи в Баку, його роль залишилася позитивною, тому що саме завдяки його слабкості (а він був слабкий, як правитель), Україна змогла вибороти незалежність. Нам пощастило, що до влади у Москві прийшов модернізатор не тоталітарний, людина не тоталітарного складу мислення, людина слабкої волі, а ми цим скористалися.

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»

[…] В чем драма таких политиков, как Горбачев? Это политик-одиночка. Политик, который растерял свою команду, который в итоге столкнулся с ее расколом. Нечто подобное уже произошло у Ющенко. Но та же проблема стоит и перед Тимошенко. Соотношение целей, задач и ценностей – это проблема, которая была перед Горбачевым, и которая стоит сейчас и перед Ющенко, и перед Тимошенко […]

Я склоняюсь к тому, что распад Союза скорее всего был неизбежен. Но мы сейчас не знаем дальнейший вектор развития украинского общества. Мы уже видим, что общество разорвано. Но если политически играть на дезинтеграции общества, страна рано или поздно расколется.

Горбачев – один из ярчайших примеров драмы реформатора. И этот урок заключается, с одной стороны, в том, что для того, чтобы реформы были успешными, они должны быть продуманными, они должны быть системными. Должна быть стратегия реформ. Реформы нельзя проводить «с кондачка». Нельзя проводить реформы в стиле импровизации. Так не бывает. И такие реформы неизбежно закончатся провалом. С другой стороны, любой серьезный реформатор должен осознавать свою историческую миссию. И чаще всего такой человек приносит себя в жертву. Он должен думать не о популистском эффекте, а о долгосрочных интересах общества. Он, может быть, проиграет на ближайший период времени, но если он принесет историческую пользу обществу, тогда он выиграет, тогда он останется в истории […]

Нужно делать вывод из исторических уроков, в том числе и из уроков Горбачева.