Спаліть село і переїдьте, нарешті, до райцентру!

Книжники і фарисеї кажуть: "Homo Ludens"  - це О! А ми відповідаємо, що найкраща праця Хьозінга все ж таки "Осінь Середньовіччя".

І я вирішив влаштувати собі осінь середньовіччя, плюнув на все і поїхав обсервувати вранішні тумани над річкою Луарою і давні замки на її берегах. Найгірше те, що таких, як я, там тусувалося вже багато. Повстання мас особливо дратує на меланхолійних паркових алеях. Окрім того з'ясувалося, що всі відкриття які я там зробив, задовго до мене описані в путівниках.

Нехай будуть прокляті ті, хто раніше за нас сказав те, що хочемо сказати ми. А особливо латинський автор цієї фрази.

Туристи вештаються розкішними залами для прийомів, спальнями з ліжками королівських осіб, але найбільшу цікавість, захоплення, найбільше фотоспалахів викликають кухні. Там багато блискучого, мідного посуду і складних пристроїв для приготування їжі. Все ж таки - ми нащадки кухарок. Лише це нас і споріднює з нинішньою Європою. І ми, і вони вихідці з кухні, а не з кордегардії. Останні французи були розстріляні біля стін цвинтаря Пер ла Шез у 1871 році. З теперішніми мешканцями цілком можна почуватися на рівних. Якщо не бувати у Франції.

Вражає культурна, інтелектуальна, емоційна насиченість кожного квадратного кілометра старої Європи. В Україну вертаєшся, як в дике поле. Яким би прикладом це пояснити? Уявіть, що нам з вами доводиться діяти не в Києві, а у селі Урожайне Херсонської області. Більш-менш розумні давно виїхали до Москви, дехто навіть добрався до США! Нездібні гайнули до Києва. Зовсім кончені осіли в Херсоні. І лише ми залишилися, щоб конкурувати за місця в урожайненській сільраді з місцевими курями і голодними коровами.

Так ось, культурна відстань від Києва до Парижа значно більша, аніж відстань між Києвом і селом Урожайним Херсонської обл. Це прикро, але не трагічно. Бо "В пустелі приготуй шляхи Господу" (цитату я трохи перекрутив, але тут це доречно).

Проте, зазвичай ми не усвідомлюємо одного тонкого нюансу. Той, хто віддаляється до пустелі випрямляти шляхи Господу, є схимником, подвижником, аскетом. А той, хто народився, все життя живе і помре в пустелі, – просто чувирло чумазоє.

Важливо розірвати із середовищем. Стати тим, хто прийшов ззовні. Як російська аристократія та інтелігенція XIX ст. Як Шевченко, який глибоко відчув пустелю повернувшись із Петербургу.

Здавалося б, усі ці замки, університетські середовища, побутова культура, вся блискуча мішура Європи – лише яскрава упаковка. Що тонкі душевні прояви, осягнення можливі й у чорноземі. Що упаковка – другорядне. Це, нажаль, не так.

У 63 році до р.х. Помпей не зміг перебороти цікавість і знехтував релігійними почуттями юдеїв коли зайшов до Святая Святих - ієрусалимського Храму. Що вони там приховують – думав він – у цьому найсакральнішому місці світу? Як ви гадаєте, що він там побачив?

Правильно, нічого. Там нічого не було. Війна все одно почалася. Безліч юдеїв загинуло, захищаючи порожнечу. Тому, що культура – це культура обгортки, упаковки. Форма важливіша за зміст. Нас цікавить посмішка красуні , а не вміст її шлунку і тим більше не вміст її голови. З часом релікварій для нас цінніший за реліквії, які він зберігає. Античний храм – це вмістилище фігури божества, заради якої він збудований (хоча іноді ще як скарбниця).

Греки теж вважали, що чим давніше, тим святіше. Тому часто класичні грецькі храми утримували архаїчних потворних, ще дерев'яних ідолів. І це добра метафора для всього людського. Найкраще – назовні. І теорія змови облудна бо істина завжди на поверхні. Приховати неможливо – форма видає. Кожна нова культура, це переупаковка одних і тих самих старих істин. Жінки мудріші за чоловіків. Вони знають, що треба прикрасити свою зовнішність, щоб змінити свою душу і свою долю.

Ми маємо або нарешті спалити своє село Урожайноє, щоб примусити себе переїхати до райцентру, або вже тоді прикрашати його. Всі зусилля – на зміну зовнішності! Не апарат машинного доїння треба придбати на останні гроші, а статую Аполлона, щоб встановити перед сільрадою.

І тоді ми зі здивуванням побачимо, що надої покращилися.

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, спеціально для "Оглядача"