«Легіонер» із Львівщини Зіновій Гузар: «Я відкрив для себе дуже цікаву Луганщину»

435
«Легіонер» із Львівщини Зіновій Гузар: «Я відкрив для себе дуже цікаву Луганщину»

Цей 48-річний львів'янин працює в Луганській обласній держадміністрації лише два місяці, але вже встиг досягти принаймні двох знакових речей. По-перше, його визнали владою підлеглі (і, схоже, навіть безпосередній начальник Олексій Данилов). По-друге, він викликав відверто щиру лють у місцевих москвофілів та маргіналів. Газети, що їх обслуговують, переконали самих себе, буцімто Зіновій Гузар приїхав до «неблагонадійного» краю наглядачем від «націоналістичної» київської влади. Коли четверо «регресників» вирішили вибити з обласної адміністрації гроші, які їм заборгував власник шахти, пан Зіновій заявив, що їхнє голодування — симуляція. При цьому послався на об'єктивні результати аналізів, та все одно його відвертість викликала в аборигенів шок. Шахтар на Луганщині — щось на зразок священної корови: обкрадати можна, лаяти — зась! Гузар прийшов «простим» заступником обласного голови; сьогодні в Києві ще лежать документи на його підвищення до рівня першого заступника, а він уже тимчасово виконує обов'язки першої особи замість голови ОДА Данилова, який пішов у двотижневу відпустку. Власному кореспонденту «УМ» на Луганщині це дало нагоду зробити ще одне інтерв'ю під рубрикою «Нова влада».

Третя спроба

— Пане Зіновію, як сталося, що ви опинилися в Луганську?

— Колись був такий вислів: «Партия сказала: «надо», — і це сприймалося нормально. Я закінчив Львівський медичний інститут і за розподілом опинився в Міністерстві шляхів сполучення, на Забайкальській залізниці, в Амурській області, місто Білогорськ. І нічого в тому не було дивного, ніхто не ставив таких запитань: як це ти, хлопчина з Галичини, потрапив у Забайкалля? Тепер усе шукають в тому якісь проблеми.

Видео дня

— Ви тут уперше, здається, побували в 90-му році...

— Видно, Бог трійцю любить. У 1991-му я був на Луганщині більш як місяць, коли брав участь у підготовці референдуму, виборів Президента. Я працював у команді В'ячеслава Чорновола. Тоді були такі луганчани, як Олена Бондаренко, яка тепер депутат Верховної Ради... Це був мій перший візит у Луганськ. Другий візит був — президентські вибори 2004 року. Ну а третя пропозиція надійшла на трохи триваліший термін, на трохи, як кажуть, інший обсяг роботи. Тож вибачайте...

— Вас тут забезпечили житлом?

— Ні, я, скажемо так, живу в приватному помешканні.

— А сім'я?

— Дружина в мене — досвідчений дитячий окуліст, має постійне місце роботи, яке не кидає незалежно від посад, які я займаю. Донька — теж лікар, уже самостійна... Зрештою, до такого алгоритму наших стосунків дружина звикла, бо я постійно на роботі буваю більше, як удома.

— Гузар — це розповсюджене на Галичині прізвище. Кардинал УГКЦ, директорка «Артеку»... Вони часом не ваші родичі?

— Ні. Я всім відповідаю на це запитання: «Якщо ваша повага до мене має зростати чи зменшуватися залежно від наших із владикою Гузарем родинних зв'язків — хай це залишиться не зовсім, як кажуть, прозорим». Відкрита «зона»

— Галичанин на Донбасі — незвичне явище...

— А як донбасівці тисячами їхали на Галичину?.. Можна ту проблему сприймати нормально, а можна розцінювати в аспекті створення якоїсь закритої зони. Мовляв, Луганськ, Донецьк — це «закрита зона». Так я вам наведу приклад, як ми сьогодні ту «закриту зону» розкрили. Двоє дітей-сиріт, випускників Луганського військового ліцею, в цьому році стали студентами Військового інституту ім. Сагайдачного при університеті «Львівська політехніка». Останній раз учень з Луганського ліцею вступав у львівський інститут у 1997 році!

— У перші ваші візити ви тут спілкувалися або з друзями, або з ворогами. Тепер потрапили в середовище істеблішменту. Тут є психологічні проблеми?..

— Жодних! Ви знаєте, я тут не просто спілкувався — я працював. І зараз приїхав працювати. Я зустрічався з однією з таких ваших фігур, неоднозначних — шановним паном Тихоновим (головою облради, проти якого Генпрокуратура порушида справу за сепаратизм. — Авт.). Нормально. Єдине, може, ненормально працюють... Не звикли до мого темпу. Бо якщо я кажу, що щось треба — то це треба ще вчора. Тут звикли, що треба — то через тиждень...

— Коли ви публічно звинуватили шахтарів-регресників у симуляції голодування — це шокувало тут багатьох...

— На Галичині є шахтарі, і я знаю, що таке шахтарська праця. Тепер щодо того, голодували чи імітували. Я ставлю питання по-іншому: кожен зобов'язаний чинити з кимось так, як би хотів, щоб чинили стосовно нього. Право на обман не дає ніхто нікому. Ні людині в чорній шахтарській робі, ні людині в білому халаті. Нема винятку. Нема! Як ми тільки починаємо казати, що шахтарі мають ексклюзивне право не робити так, як каже закон, як каже совість — значить, завтра ми скотимося до того, що ми комусь іншому дамо інше право. Ви пригадуєте моє формулювання? У даному випадку я маю всі документальні підтвердження і дію.

— А як сприймалися б подібні заяви на Галичині?

— Абсолютно нормально. Ви знаєте, є багато відмінностей у ментальності галичан і східняків. Ця різниця історично склалася. Бо ми, галичани, весь час були в Європі. До 44-го року ми в Азії не жи-ли. У нас є давні традиції демократії і парламентаризму, ще з часів австрійського парламенту. У нас зміна владних команд відбувається з 90-го року весь час, і ніхто не робить з того трагедії. Як, на жаль, на Луганщині. Після того як тут 15 років (власне, 70 плюс 15) обличчя при владі не мінялися — і раптом почалася якась зміна... Тут уже як кінець світу сприймають. У нас це нормальна ситуація. Тому я чинитиму й далі так, як чинив би у Львові. Бо я вважаю, що винятків робити не можна. Є закон, є порядність. І мають у такому режимі працювати всі.

— Ви у Львові себе владою відчували? Я маю на увазі — ваша політична сила...

— Народний рух України, який очолює Тарасюк. Ви знаєте, якщо говорити про психологічний контекст, то я завжди себе почував у владі. Я взагалі дуже рано почав працювати. В 16 років я став студентом, у 17 пішов працювати і вчитися водночас. У 20 із чимось років я став заступником головного лікаря, через чотири роки — головним лікарем району. Тричі обирався депутатом Львівської міської ради. Це ж політична структура. От зараз тут мусується питання реваншу. Я можу сказати, що це просто несерйозно. Ну мине березень 2006 року. Президент буде той самий, Кабмін, прокурор, МВС, податкова... Хіба прийдуть ще жорсткіші люди. Якщо мене хтось хоче переконати, що в березні депутати прийдуть, умовно скажемо, опозиційні — я вас прошу: не смішіть. У парламент пройде нормальна група продержавницьких людей. А ті, хто буцімто — буцімто! — опозиційні, вони не будуть опозицією. Ці люди біологічно нездатні бути в опозиції. Це я як лікар стверджую. Їх цікавить їхній бізнес, причому не завжди чесний. А опозиція вимагає жертовності. Якщо Бог не дав — не купиш. На розі вулиць Совєтської і Європейської

— Наскільки, на ваш погляд, відповідають сучасним вимогам місцеві кадри?

— Це проблема. По-моєму, коріння її об'єктивне. Ну якщо 92 відсотки виборців в області у «третьому» турі голосують за Януковича, то решта 8 — надто малий прошарок для кадрового резерву. З іншого боку, не кожен революціонер здатний бути тим, хто будуватиме. Для мене характерною є заява одного з претендентів на «папаху» в Новопскові, який сказав, що він в опозиції до будь-якої влади. І тут є, на жаль, така тенденція. І це треба сприймати реально.

— Ви не дуже високо оцінили луганські газети...

— Я лишаюся при своїй думці і не соромлюсь це казати. Я розумію, що «смотрящій» зі Львова для Луганська — нормально. Луганськ, який проголосував на 92 відсотки за двічі судимого — нормально. Для Галичини і для мене це є прикрим. Я би усвідомив, що ми зробили цю помилку, покаявся: «Більше не робитимемо». І шукатимемо шлях у Європу, шлях до цивілізованого суспільства — або ми будем іти в нікуди. А може, згадаємо те, що сталося тиждень тому? Коли два працівники ФСБ хотіли насильно вивезти громадянина України з Краснодона і були затримані прикордонниками. Це розгул демократії — викрадати людину, хай він буде тричі злочинець? Це до такої демократії закликає отой політик, який мріє про реванш?

— Міфологічність свідомості в Галичині й на Донбасі...

— Є велика різниця; я вам поясню, чому. У нас це глибоке коріння; тут — філософія перекотиполя. Я, наприклад, знаю, що в мене мати з Волині, батько — з Галичини. Знаю, що мій пра-прапрадід був полковником царської армії (той, що на Волині; бо Волинь була під Росією). Я знаю, що мій покійний батько є праведник України. У війну в гетто продукти передавав, переховував... Два місяці після його смерті прийшли, вручили мені посвідчення. Я знаю, що мій прадід воював в УПА. Я знаю багато зі свого минулого, бо нас так виховували. Можливо, через те, що тут були козацько-татарські степи, то людина, так би мовити, не приростала до землі. Тут при кожній шахті — якісь селища, функцію нічліжки виконують.

Я знаю, що обличчя тому Луганську, який є сьогодні, зробив Шевченко (перший секретар обкому КПУ часів Хрущова і раннього Брежнєва. — Авт.). Він зробив з Луганська Місто. Хоча, наприклад, мені дотепер незрозуміло, чому все життя тут зосереджено на вулиці Совєтській. Стара, історична частина, з непоганою архітектурою — вона не живе. У нас би там було життя.

Патерналізм страшний. Таких заяв і прохань, з якими люди приходять, — ну, це, ви знаєте, унікально. Депутат обласної ради, який закінчує каденцію через півроку, він же лікар — з проблемою якоюсь своєї лікарні приходить до мене на третій день після мого приїзду. Депутат міської ради приходить з тим, що у неї десь у кварталі проблеми з водою... Ви знаєте, коли я перебував у Львові, я б такому не повірив. Бо це ті проблеми, які вирішують наші депутати разом з відповідними посадовими особами. А тут — ну, вибачте... Всі їм щось зобов'язані. Понеділковий, свіжий прийом. Прийшла до мене жінка, у неї кабельне телебачення не так показує. Вона ті канали дивилася чи не дивилася, але з такою заявою прийшла до мене.

Як ви прокоментуєте оцю табличку? Одна з найбільших середніх зарплат — у Луганській області, 812 гривень зараз. Одна з найвищих пенсій — понад 400 гривень. І при цьому порівняйте самоокупність тарифів. Якщо по середньоукраїнському 81 відсоток самоокупність, то в нас є по воді 59. Коли навіть у Донецьку — 68 відсотків. А по окремих містах — прошу: Красний Луч — 15 відсотків. Так у нас що, буде вода? Буде тепло? То ми як, знову будемо, як страуси, ховати голови в пісок? У нас кубометр води 30 копійок має коштувати? 1,87 грн. — уже три роки у Львові!

— І львів'яни на вулицю виходили?

— Були протести, були пікети біля міської ради, чому ж ні? Це нормальна реакція. Але я перепрошую: 30 копійок і 1,87 грн. — це у шість разів різниця. 810 — заробітна плата тут і 600 — на Львівщині. Але, вибачте: або є патерналізм, популізм, зрештою, тоді люмпенізація, — або є нормальна ситуація... Ви знаєте, де найкраще пішло приведення тарифів у відповідність до затрат?

— Мабуть, у сільських районах.

— Ні! У тих шахтарських містах, які кілька років тому мали «щастя» перезимувати без тепла (знаменита зима 2001—2002 рр. — Авт.). Де вони потрапили в яму, де відчули, що з нічого нічого й не буває.

...Я хочу сказати, що відкрив для себе за ці півтора місяця дуже цікаву Луганщину. Я відкрив озера з білими лілеями — це як їздив у Новопсков. Я відкрив для себе Половецькі степи. Я відкрив... До речі, це теж ментальність: у селі Осинове поблизу Новопскова церква 1802 року в стилі бароко, Успенський собор. Один з двадцяти з чимось пам'яток архітектури державного значення. Феноменальна річ! Фрески... Тобто я відкриваю для себе все, що тут є, і просто дивуюся, що ви не пишаєтеся і не маніфестуєте з цього приводу. А треба просто себе поважати і знати, що «я можу».

Михайло БУБЛИК, "Україна Молода"