Обличчя Ісуса, серце диявола. Рекордне розкриття резонансного вбивства

582
Обличчя Ісуса, серце диявола. Рекордне розкриття резонансного вбивства

Якби львівська міліція мала свій “Оскар”, то в номінації “За супершвидке розкриття вбивства” приз отримали б опери Личаківського райвідділу. Адже саме їм далося встановити своєрідний розшуковий рекорд – розкрити вбивство менш ніж за 7 годин.

Труп тягнули як мішок з бульбою

Пізно ввечері у Личаківський райвідділ надійшло повідомлення, що на однойменній вулиці у під’їз­ді житлового будинку біля магазину “Оксана” знайшли труп молодої жінки. На виклик терміново виїхала слідчо-оперативна група. Жінку вбили ножем, встро­мив­ши лезо під ліву лопатку, прямо в серце. Вбита була одягнута у зимову куртку, а під нею лише легкий домашній халат. Так жінки вдягаються, коли виходять з дому на пару хвилин – купити сигарет, винести сміття. Великих грошей тоді переважно не носять. На вухах жертви не було поранень, що трапляються, коли ривком видирають з мочок вух кульчики. Невже в районі з’явився маньяк, здатний вбивати навіть за 5 гривень?

Незважаючи на пізній час, в під’їзді юрбились, як буває у таких випадках, роззяви, мешканці сусідніх квартир, для яких шоу “Увага, вбивство!” було цікавіше, ніж сон. Проте цього разу сторонні не заважали, а навпаки, суттєво допомогли – опізнали вбиту, назвали її ім’я, адресу. Виявилось, що покійна Олена Т. (ім’я змінено, прізвище не вказано з етичних міркувань) з цього ж мікрорайону. Її рідні повідомили, що останнім часом дівчина жила не вдома, а на квартирі якогось хлопця. Про нього рідним майже нічого не розповідала, окрім того, що він сидів і має квартиру десь поруч.

У ту ж ніч був складений список усіх раніше судимих, що проживають у районі магазину “Оксана”. У необхідності негайного пошуку опери переконалися, коли уважно роздивилися верхній одяг жінки. Її куртка на спині і на рукавах була вся забруднена й у снігу, а у дворі помітили сліди – наче тягнули щось важке. Значить, Олену вбили десь в іншому місці, а в під’їзд притягли, аби заплутати слідство. Двір, через який кілька годин тому невідомий, наче мішок з бульбою, тягнув за комір мертву Олену, був прохідним, до нього прилягало кілька великих будинків. І в одному з них, імовірно, мешкав убивця…

Тоді ж, прямо вночі, опери почали обхід квартир. Спочатку особ­ливих результатів обхід не дав. Хтось з колишніх ув’язнених встиг сісти вдруге, в когось було алібі, а дехто перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння і був не здатний не те що тіло тягнути, а навіть сірник підняти.

Проте кілька осіб викликали підозру, тому з ними запланували поговорити повторно. Перебираючи в пам’яті обличчя цих людей, працівник оперативно-слідчої групи спіймав себе на думці, що вже десь бачив одного з них, але де? Проїжджаючи біля церкви Петра і Павла, його ніби блискав­ка прошила. Він згадав, що подібне обличчя вже зустрічав...у церкві, на іконах із зображенням Ісуса Христа. Відкриття, зроблене завдяки випадковій асоціації, було дивним, проте точним.

Вітя-Христос

Зараз серед молодих хлопців, які не мають жодного стосунку до криміналу, є мода замовляти собі стрижки а-ля “прощавай, зона”. Та тричі засуджений за крадіжки Віктор Р. (прізвище не вказуємо, оскільки суд ще не відбувся) був зовсім не схожий на правопорушника. Інтелігентне, подовгасте обличчя з пропорційними рисами, темно-русяве довге волосся до плечей, стягнуте на чолі шкіряним шнурком, великі добрі сірі очі,

маленька каштанова борідка та вуса – це робило його схожим на Ісуса Христа, яким його зображають на іконах. Хоч зараз одягай старовинне рам’я, на голову – тер­новий вінець, на спину клади дерев’яний хрест – от і буде майже готовий актор на головну роль до фільму “Страсті Христові”.

Вітя знав, що своїм виглядом підсвідомо викликав у людей подібні асоціації, тому навіть спілкуючись вночі з операми, намагався ввести в розмову релігійні теми. Міліціонерів це не здивувало – колишні зеки, як правило, дуже комунікабельні та балакучі. Адже зона – це своєрідний великий та жорстокий гуртожиток, і якщо хочеш в ньому вижити, вчись правильно розмовляти і знаходити спільну мову з оточуючими. Володіння ж азами релігіє­знавства пояснюється також прос­то: в бараці чи в камері СІЗО у людини часу багато, рухається він повільно – от і читають усе підряд, що є у тюремній бібліотеці.

І Вітя-Христос був не винятком, коли сипав цитатами з Єван­гелія, натякав, що з “воровською темою” зав’язав і має намір піти по життю дорогою віри. Опери не звертали уваги на таке крас­номовство, однак дещо насторожило: якщо інші колишні зеки, з котрими цієї ночі знайомились пінкертони, зустріли їх недоброзичливо (“Мало колись з мене крові попили, і тепер спати не даєте!”), то Вітя прийняв візитерів спокійно, ніби до нього кожну ніч приходять у гості працівники карного розшуку. Він навіть не задав цілком логічного запитання: в чому причина візиту, що трапилось? А про те, чим займався ввечері, розповів аж надто докладно і в деталях, відтарабанив, наче добре вивчений вірш. Покійну Олену майже не знав – хіба бачились пару разів на вулиці. Ну а сьогодні, звіс­но, її не зустрічав. От і все, заходьте, панове міліціянти, коли треба…

“А за що Олену зарізав?”

Інтуїція та досвід підказували операм – надто нав’язливо Вітя намагався виглядати “білим та пух­настим”. Є таке китайське прислів’я: ти сказав – я сприйняв; ти повторив – я засумнівався; ти почав переконувати – я не повірив. Було вирішено поговорити з підозрюваним ще раз.

Вдруге Вітя зустрів оперів не так радо: в його поведінці, у рухах, в голосі відчувалась настороженість. “Я ж вам все розповів. Що ще?” – “Та цікава ти людина, Вітю, хочемо з тобою ще раз про життя побесідувати”. Є в оперативній справі такий нехитрий психологічний прийом: підозрюваному, ніби між іншим, пропонують поговорити на якусь тему, що не має стосунку до криміналу, при цьому ініціатива в розмові дається саме “клієнту”, бо коли людина про щось жваво розповідає, то розслабляється і втрачає пильність. А потім, коли оповідач, здивований увагою слухачів, лише входить у смак розмови, прямо в лоб задають запитання по справі. І з реакції підозрюваного можна зрозуміти, щирий він чи ні.

Так сталося і з Вітєю, який з радістю увійшов у роль оповідача. Поскаржився, як йому набрид блат­ний світ, як хоче змінити своє життя, потеревенив про релігію. Потім бесіда плавно перейшла в актуальну політичну сферу. Тут Вітя був просто профі: про шлях виходу країни з кризи знав не гірше, ніж новий президент! І опери відчули – момент істини настав, і зовсім несподівано спокійно запитали: “Вік­торе, а Олену за що зарізав?” Той запнувся, очі забігали. “Вітьок, краще розкажи, як було. Оформимо як “зізнанку”, менше дадуть.” Трохи помовчавши і перевівши дух, Вітя тихо вимовив: “Це я... Випадково… Я не хотів…”

Коли прокидається Звір

З Оленою 30-річний Віктор був знайомий давно. Якось у спільній компанії запропонував їй перейти до нього. Спочатку все йшло нормально, але був один нюанс: Олена працювала, Вітя – ні, тож жили вони на її гроші. Якось увечері він прийшов додому напід­пит­ку і вкотре попросив у співмешканки грошей на сигарети. Олена спере­сер­дя вигукнула: “Ну коли ж ти чоловіком станеш? Альфонс просто, чесне слово!” Алкоголь, постійні життєві негаразди, кримінальні нахили, образливі слова жінки стали смертельним коктейлем. І Звір вирвався…

На столі лежав кухонний ніж, яким вони різали хліб. Віктор навіть не пам’ятає, як він опинився в його руці і як рука всадила лезо в спину жінки по саму рукоятку… Прийшов до тями, коли вже було пізно. Вбивати Олену він не хотів, бо де ще знайде безкоштовну годувальницю, служницю і за суміс­ництвом коханку? Але й сидіти також не бажав.Тому вирішив виволікти її на вулицю, подалі від своєї хати, сподіваючись, що все минеться. Але опери вирахували його так швидко, що вбивця навіть не встиг змити з ножа, який усе ще лежав на кухні, кров...О п’ятій годині ранку вбивство було розкрито.

Юрій Лелявський,

"Аргумент газета" (м. Львів)