Газовий шантаж. Кремль хоче показати Києву, хто в хаті хазяїн

Боже ж ти мій! До чого все-таки одноманітно поводить себе російська верхівка у відношенні до України. Пройшло вже одинадцять років з того часу, як я покинув посаду посла України в Росії. А начебто нічого не змінилося.

Видео дня

Пригадую, йду сходами на прийнятті в одному з посольств. Поряд піднімається Жириновський. Питає: «Що будемо робити з Україною?» Відповідаю: «А що? Треба щось робити?» «Як тільки ми з вами розберемося, поділимо Україну на десять губерній по 5 млн. чоловік». Тоді нас було ще 52 мільйони. «А що ж робити з тими двома мільйонами, що лишились?» Мигцем відповідає: «А це – Крим. Його ми одразу заберемо». Вольфович тут же запропонував іти в одну з губерній губернатором. Кажу, що в його компанії мені якось не дуже хочеться. «Дивіться! Поки що пропоную», - вражав щедрістю ліберально-демократичний політик.

Те саме спостерігаю і зараз. Той же Жирік на каналі з Савіком Шустером, уже на нашому ICTV. Знову вишкірені несамовито зуби. Погрози заморозити Україну - «Поповзете до нас навколішки!»

Дехто закликає не звертати уваги на його параноїдальні ремінісценції. Та ні! Не все так просто. Висловлювання Жириновського є доведеними до гіперболічної межі вижимками підходів російської держави до нас. Саме держави, її верхівки, правлячих кіл. Але насіння, що вони засівають, дає отруйні сходи. І ось вже мої російські приятелі та навіть родичі звинувачують у нахлібництві. «Крадете газ! Цілуєтесь за нашими спинами з американцями. Цькуєте все російське, забороняєте «великий и могучий».

І знову, як у ретроспективі, згадується весна 1994 року. Кравчук і Звягільський летять одним літаком до Вашингтону. Десь годину тому вони піднялися в повітря. Телефонує Вяхірєв, тодішній голова «Газпрому», просить приїхати. Їду на Ленінський проспект. Там тоді поряд була їхня головна квартира. Говорять, що будуть перекривати головну заслонку, бо погано йдуть проплати за поставлені енергоносії. Робиться соромно за нього. І він, і я прекрасно розуміємо, що ніяку заслонку вони не перекриють. Але чому б не познущатися. Дрібниця, а приємно. Кажу, що керівництво в повітрі. «Куди летять?» Розповідаю. «Ет! Найшли куди летіти».

А що, зараз не так? Бажання дати зрозуміти, хто в хаті хазяїн, як і раніше, превалює. Враження таке, що забули двадцятирічний договір по газу з нами. Має він працювати до 2013 року. І якщо раніше було якось простіше, то з новою владою росіян як заціпило. Гадалось, що повалення Тимошенко якось поліпшить атмосферу. Нічого схожого. Не йде з голови Криловське: «І винен ти у тім, що дуже хочу їсти».

Безперервне пересмикування підходів. Намагання знервувати обстановку. Десь дівся газ. Ніяк не можуть звести рахунки. Найшли їм той газ. Спершу зрідка, а потім мало не щодня почалися розмови, що мало платимо за газ. Так і за транспорт газу ціна теж мала. І знову за рибу гроші. Мало платите за газ. Розмова йде по колу. Їдуть міністри, їдуть прем’єри. Ніяк не домовляються. І навколополітична масовка днями в Києві викаблучувалася навколо газу. Вони що в цьому розуміють? А дуже вже їм хочеться помститися за ті майданові образи. Відшмагали їх тоді по першому розряду. Програли вони тут в Україні все, що могли. Хочеться сатисфакції. Згадується фраза Леніна про інородців, які часто-густо пересолюють в русофільстві. Аж так, в минулому дисидент, наш земляк Глєб Павловський вислужується перед кремлівським панством! Відпрацьовує свої тридцять срібняків, іудину плату. Розводиться: «Ми помоніторимо хід виборчої кампанії, і якщо щось буде не так, ми зробимо певні корекції». Йому, бач, теж засвербіли руки. Хочеться заслонку спробувати перекрити.

А Сергій Марков! Той на генетичному рівні не перетравлює Україну. Був колись у царські часи депутат думи Марков – здається, другий чи третій. Так і величали його «Марков второй». Ото був юдофоб! Та й хохлів на дух не переносив. Того ж Родзянко. А радянськими письменниками кермував Георгій Мокійович Марков. Угодовець, лакиза рідкісний. Та цей Марков їх перевершує. Аж заходиться в тупій, зашкарублій слоновості. Бачте, як на нього, то мало вони, кремлівські посіпаки, втручалися в нашу президентську кампанію. Будуть виправляти помилки.

І МЗС спокійно споглядає на такі собі політтехнологічні пустощі заїжджих підпанків. Це ж якими нахабами треба бути, щоб в такій безпардонній формі торочити свої ескапади на землі суверенної держави. Брутальність цих типів просто цинічна. І немає їм місця на українській землі. Їм та їх вірному побратиму Затуліну. Наша українська гостинність повинна врешті-решт мати якісь межі. Бо пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл вивалить.

Перший раз з цими газовими вибриками я зіткнувся пізньої осені 1992 року. Під час знов-таки дипломатичного прийняття у чеському посольстві до мене із проханням про зустріч підійшли по черзі словак, німець, француз. А потім і сам господар, пан Сланський. Всі були стривожені заявою одного з російських зверхників про проблеми із сплатою українських газових боргів і про нестримне бажання дати зрозуміти українським братам про можливе відключення газу Україні. А якщо відключити газ нам, то він, відповідно, не піде і далі – в Словакію, Чехію, Німеччину. А у Францію - поготів. Я заспокоїв своїх колег-послів в неможливості таких подій. Бо Україна не є суб’єктом домовленостей між цими країнами і Росією. Здоровий глузд обов’язково візьме гору. Так і сталося.

Взагалі в перші роки було два «благодатних» джерела для періодичного атракціону навчання українських партнерів в енергетичному секторі. Була ще колись нафта. Але таки врешті-решт було взято курс на формування стосунків на паритетній основі без усіляких преференцій. За принципом, що сповідувала моя мати: «Любимося, як брати, рахуємося, як жиди». Вибачаюсь за неполіткоректне слово. Але в цьому контексті воно не має образливого змісту.

А ось з газом ніяк не складалося. Начебто, було відомо, що Україна експортує наступного року 112 млрд. кубометрів газу. Довжина артерії біля 935 км. За транспорт 1000 кубометрів газу на 100 км Росія обіцяє сплачувати 1,093 долари США. Тобто кругом-бігом за виконання всієї операції маємо 1150 млн. доларів. Якщо ціна за тих же 1000 кубометрів газу складає 50 доларів, то за це Україна отримує 23 мільярди кубометрів газу. Такі були домовленості.

Зараз росіяни кажуть вже дещо інше. Умови ті ж самі, але отримаєте ви за транспорт газу тільки 17 мільярдів кубометрів. Але це означає, що умови все ж таки змінилися. Ціна за газ тоді збільшується до 67,6 доларів, тобто, зросла на 35%.

Та деякі представники Росії кажуть, що платити за газ Україна має, так як платить Європа, тобто десь у районі 160 доларів. Е, то ми теж не дурні. Будемо брати за транспорт газу теж більше, так як в Європі. Тобто за 2,6 долари. Маємо за транспортування газу вже суттєво більше. А саме, 2,723 млрд. доларів. Скільки за це можемо купити газу? Відповідь: 17 млрд. кубометрів.

Ціна за газ збільшилася у 3,2 рази. Але газу ми отримаємо за транспорт менше тільки в 1,35 рази. Не так вже страшно. Хоча тяжко.

Який вихід? Треба, зціпивши зуби, робити все можливе, щоб споживати газу менше. Бо не можемо чужий газ отримувати за ціною, в декілька разів більшою, ніж свій український. Треба поступово приходити до того, аби ціна за газ була приблизно однаковою зі всіх джерел. Адже й лафа з туркменським газом скоро закінчиться. Він теж буде дорожчати. І якщо хтось хоче діяти за схемою пісні Золотухіна – «а я на підлий твій обман знайду закучерявішу» - то дуже помиляєтеся. Вільний газ є, але задалеко. За морем теличка полушка, та за рубль перевіз.

Як бачимо, проблеми є, і досить серйозні. Але якщо нидіти над цим, то нічого не буде. Треба вибудувати стратегію енергозбереження і впровадити її. Хоча б частку грошей від продажу «Криворіжсталі» пустити на цю справу. Дуже поступово, але відучати людей і промисловців від енергетичної халяви. Цінувати і берегти дружбу з російським народом. Але добре розуміти, що пани Затуліни, Павловські, Маркови, як колись товариші Постишеви, ні перед чим не зупиняться. Вони, аби могли, то заморозили всіх нас. І у тих мільйонів етнічних росіян, в Україні сущих, зашпори зайдуть від любові цієї братії.

А шантаж – то справа така, що треба звикати. 15 років – час немалий. Радощів мало, але й істерику влаштовувати не варто. І дурниць не робити. З нафтою тоді, в дев’яностих роках, упорались. Але от практично всю нафтопереробку віддали російському бізнесу. Кучма і себе самого віддав би. Та й Юрко Бойко, Бакай йому в цьому добре допомагали. Тепер будуємо якісь ефемерні побудови. Чи вийде щось з них? Нафтопереробний в Одесі. Сьогодні вже нова ідея. НПЗ в Бродах. Одне добре - думають, як вибратися з тієї халепи. Раніш і не думали. Шантаж – він і є шантаж. Одне скажу – будьте холоднокровніше. На то й щука у річці, аби карась не куняв.