Що таке кучмізм? Частина четверта

А на собачках не пробували?

Видео дня

Оскільки рівень правосвідомості нинішнього українського президента не дозволяє йому зрозуміти елементарні правові категорії, а все державотворення він зводить до питань моралі, замислимося, наскільки моральним є вибіркове вирішення Ющенком проблем окремих громадян на тлі тотального державного беззаконня? Чому Горобець, Боцвинюки, Пуанте мають право на президентський захист (нехай і незаконний), а інші сотні тисяч – ні?

Чи не моральнішим було б, якби Віктор Ющенко, стурбований порушенням прав і свобод людини під час досудового слідства, замість незаконного втручання в перебіг конкретних кримінальних справ, скористався б своїми повноваженнями Гаранта Конституції й ліквідував би одну з „родимих плям” кучмізу, захистивши від правоохоронного свавілля всіх учасників всіх кримінальних справ без винятку? Тим більше, що для цього потрібно навіть менше часу, аніж розшукати телефоном Генерального прокурора чи голову обласного суду.

Першопричиною прокурорсько-міліцейського свавілля є аж ніяк не відсутність моралі у працівників правоохоронних органів, а стаття 234 Кримінально-процесуального кодексу України в нинішній редакції, яка, по суті, унеможливила оскарження дій слідчого до суду.

До прийняття в 1996 році нової Конституції України кримінально-процесуальне законодавство взагалі не передбачало можливості оскарження в судовому порядку дій або бездіяльності слідчого під час проведення досудового слідства (яке тоді називалося попереднім). У випадку, якщо слідчий порушував законність, подати скаргу можна було лише прокурору, який здійснював нагляд.

Ситуація кардинально змінилася з набуттям чинності новою Конституцією України, стаття 55 якої гарантує можливість оскарження до суду будь-якої дії або бездіяльності посадових осіб. При цьому, Конституція є законом прямої дії, і в тому випадку, якщо законодавство не містить процедури реалізації того чи іншого її положення, суд зобов’язаний застосовувати відповідну статтю Конституції безпосередньо, на що судам було вказано ще в 1996 р. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 №9. Якщо скарги громадян стосувалися адміністративних, трудових або цивільних правовідносин, то механізм застосовування настанов Конституції був зрозумілим і в ті часи передбачався попередньою редакцією Цивільного процесуального кодексу України, а нині – ще й Кодексом адміністративного судочинства України. Що ж стосується оскарження дій або бездіяльності органу дізнання, слідчого або прокурора під час провадження в кримінальній справі, то процедура такого розгляду законодавчо встановлена не була. Конституційний Суд України рішенням від 23 травня 2001р. роз’яснив, що в тих випадках, коли закон не містить порядку оскарження дій або бездіяльності будь-якого органу або службової особи, треба застосовувати ст. 55 України як закон прямої дії й розглядати скаргу в порядку цивільного судочинства.

Це рішення КСУ мало всі шанси покласти край тому беззаконню, яке давно стало наріжним каменем усієї української правоохоронної системи, оскільки згідно з чиною на той момент статтею 248-4 ЦПК України подача скарги зупиняла виконання оскаржуваного акта (наприклад, постанови слідчого, вказівки чи припису прокурора), а рішення за скаргою мало виноситися судом протягом 10 днів. Цим негайно скористалися ті громадяни, права яких порушувалися органами слідства. Як приклад можна навести епізод зі справи колишнього голови Печерського райсуду Києва Миколи Замковенка, який звільнив з-під варти Юлію Тимошенко й ледь не поплатився за це власною волею. Негайно після звільнення Тимошенко прокурор м.Києва порушив кримінальну справу за фактами посадової недбалості працівників Печерського районного суду, а у службовому приміщенні та в житлі Замковенка 28 і 29 травня 2001р. були проведені обшуки, санкціоновані все тим же заступником Генпрокурора Кудрявцевим. Але Замковенко скористався щойно прийнятим рішенням КСУ й оскаржив до суду дії Кудрявцева на тій підставі, що відповідно до п.4 статті 13 Закону України “Про статус суддів” (у чинній на той момент редакції) санкцію на обшук міг дати лише Генпрокурор особисто. Також були оскаржені дії слідчого, який не тільки проводив обшуки без належної санкції, але й робив це вночі, хоча обшуки відповідно до статті 180 КПК України мають проводитися лише вдень, окрім невідкладних випадків. Обидві скарги судом були задоволені, а дії Кудрявцева й слідчого – визнані незаконними. Це не лише справило колосальне враження на весь апарат прокуратури, але й примусило шукати шляхи виходу з такої ситуації тих можновладців, які прагнули й надалі мати під рукою “кишенькові” органи кримінального переслідування. До того ж, “прецедент Замковенка” був для них небезпечний і тим, що визнання судом незаконними тих чи інших дій слідчого унеможливлювало використання слідством здобутих під час таких дій доказів – оскільки відповідно до статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це могло розвалити будь-яку “замовну” кримінальну справу.

Для того, щоб унеможливити подібні випадки надалі, були негайно розроблені та, як не дивно, підтримані Верховною Радою зміни до статті 234 КПК. У новій редакції статті сказано: “Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом”. Це означає, по-перше, що скарги на дії слідчого вже не можуть розглядатися відповідно до цивільного чи адміністративного судочинства, оскільки існує встановлений законом судовий порядок розгляду таких скарг у межах кримінального провадження й тому згадане вище рішення КСУ для таких ситуацій вже не застосовується. По-друге, скарга на акт, винесений слідчим, вже не зупиняє дії цього акта до розгляду скарги, як це було раніше. По-третє і головне – скарги на дії слідчого тепер розглядаються лише після того, як досудове слідство завершиться і справу буде передано до суду, тобто коли скаржитися немає жодного сенсу. Слідчий може катувати обвинуваченого, може незаконно тримати його в слідчому ізоляторі, заручившись підтримкою з боку начальника СІЗО – і нічого до передачі справи до суду вдіяти не можна. А якщо справа ніколи не буде передана до суду, наприклад, через її закриття за реабілітуючими обставинами, амністією чи у зв’язку зі смертю закатованого підслідного?

А хіба під час досудового слідства порушуються права лише підозрюваних і обвинувачених? Свідки й потерпілі потерпають аж ніяк не менше, і також не можуть оскаржити до суду дії або бездіяльність слідчих, які проводять обшуки в свідків, залякують потерпілих, фальсифікують матеріали справи на користь обвинувачених. Тобто, подати скаргу до суду можна, але вона лежатиме без розгляду доти, доки слідство в справі не завершиться. Та навіть якщо це коли-небудь трапиться, немає жодної гарантії, що суд розгляне скаргу, оскільки КПК України не містить не лише порядку розгляду таких скарг, але навіть не передбачає обов’язок суду їх розглядати. Та ж справа Фельдмана пройшла всі передбачені українським законодавством судові інстанції аж до Верховного Суду України, і жодного разу у кримінальному провадженні так і не були розглянуті судом скарги Бориса Фельдмана на дії слідчого. До того ж, якщо раніше при розгляді скарги на дії слідчого в порядку цивільного провадження суд виносив рішення, яким поновлював порушене право заявника, то єдиним процесуальним документом, який суд може винести тепер, є окрема постанова або окрема ухвала, тобто документ, який, на відміну від судового рішення, не тягне за собою жодних правових наслідків, а лише повідомляє слідчий орган чи прокуратуру про виявлені недоліки в роботі. При цьому, права людини, порушені слідчим, не поновлюються.

Цю особливість українського законодавства в повній мірі зазнала на собі потерпіла Мирослава Гонгадзе, яка після вступу в силу нової редакції ст. 234 КПК України була змушена звернутися зі скаргою на порушення своїх прав до Європейського суду з прав людини, оскільки зробити це в Україні неможливо доти, доки перед судом не предстануть вбивці її чоловіка. Задовольняючи скаргу Мирослави, Страсбурзький суд зазначив у своєму рішенні, що в Україні відсутні механізми ефективного правового захисту потерпілих – цікаво, Віктору Ющенку за це не соромно? Він же – високоморальна людина... Глечики колекціонує. У церкву ходить.

А, може, йому було б варто пригадати, що він – Гарант Конституції, наділений правом законодавчої ініціативи, та витратити 15 хвилин на те, щоби підписати й внести до Верховної Ради законопроект про вилучення зі ст. 234 КПК України речення „Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом”? Усього-на-всього. І не треба було б позичати в Сірка очі, розмовляючи з матір'ю чи дружиною Георгія Гонгадзе. І тиснути на голову Апеляційного суду Чернівецької області Огородникова в справі Боцвинюків не довелося б. Оскільки у випадку прийняття такої поправки суди були б змушені, по-перше, розглядати скарги на дії слідчих в найстисліші строки відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України, і, по-друге, виносити не окремі постанови про усунення недоліків в роботі слідчих, а рішення про поновлення прав скаржників.

Після парламентських виборів 2002 року правозахисники й журналісти, зокрема автор цих рядків, багато разів пробували публічно пояснити тодішнім народним депутатам від опозиції, передусім – Віктору Ющенку, необхідність негайного внесення до Кримінально-процесуального кодексу України незначних за обсягом, але вкрай важливих за змістом, змін до п'яти статей – ст.ст. 44, 61, 61-1, 63, 234 - які б дозволити, нарешті, вивести з глухого кута проблему захисту прав учасників кримінального процесу. Писали в газетах, виступали на конференціях... Реакції – нуль. Навесні 2004 року Харківська правозахисна група провела в Києві круглий стіл з питань реформування кримінально-процесуального законодавства. Попри наполегливі запрошення, туди не з'явився жоден депутат від „Нашої України”. Виявилося, що все це їм не цікаво. От якби б про політреформу говорили, про розподіл повноважень між Урядом та парламентом чи про фонотеку збіглого майора Держохорони – вони б прийшли...

Цікаво, чи читав Віктор Ющенко в бутність свою народним депутатом бодай один законопроект, „за” чи „проти” якого голосувала у Верховній Раді його картка? А Конституцію Президент України коли не будь читав? – Схоже, бачив лише обкладинку та й то один раз – під час складання присяги.

Ось і президентська прес-секретарка публічно пояснює вибрики свого шефа тим, що нова влада, мовляв, тільки вчиться керувати країною. Шановні, а може ви б на собачках спочатку потренувалися? Чи може Ющенку варто взяти відпустку й терміново піти на якісь курси або в школу робітничої молоді, щоби отримати бодай початкові знання з правознавства в обсягах шкільної програми? Бо якщо Президент погано ліпитиме глечики чи не знатиме, чим трипільська культура відрізняється від зарубинецької – це український народ якось переживе. Але з Президентом, який ніколи не читав Конституцію й не знає, що саме, а головне – якими методами він має гарантувати, - Україні точно гаплик.