Прихильники революції зараз розгублені

Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній, 36 років, вважає корисним розкол у владній команді і сумнівається в незворотності розвитку української демократії.
Напередодні річниці помаранчевої революції багато хто запитує себе: за що ж боролися?
— Так, у тих, хто брав участь в революції, є велике невдоволення. Але я дивлюся на неї як на історичний процес. Відбувся другий етап національно-демократичної революції. Під час першого, наприкінці 80-х — початку 90-х, Україна виборола незалежність — у результаті компромісу між національно-визвольним рухом і бюрократичним компартійним апаратом. Ще тоді було закладено протиріччя між європейськими устремліннями країни і совдепівськими підходами до управління нею. Рано чи пізно це мало призвести до конфлікту. Що й сталося рік тому.
Дрібні конфлікти та скандали не перекреслюють історичного значення помаранчевої революції. Люди вийшли на вулиці й відчули, що можна впливати на владу, змінювати її. Відтоді вони впевненіше почуваються з міліціонером, суддею, бюрократом, пожежником. Це дуже глибинні речі, які вже не залежать від ставлення до Ющенка чи Тимошенко. Перетворень, що відбулися, конфліктами у владі не змінити.
Але за рік усе так замулилося, було стільки зневіри та розчарувань. Думаєте, люди все ще відчувають, що здатні на щось вплинути?
— Особисто в мене розчарування немає, бо не було замріяності. Слід чітко розуміти: перемога Ющенка тоді була єдиним можливим способом змінити існуючий режим. Але не варто забувати, з чиєю допомогою нинішній президент здобув перемогу. І що навіть за всіх сприятливих умов, коли вже й частина конформістів перебігли з тодішнього владного табору до Ющенка, він набрав неповних 52 відсотки. На ці проценти працювали націонал-демократи, харизматичний лідер популістського типу Юлія Тимошенко, соцпартія Мороза з лівою ідеологією, бізнесмени з власними інтересами на майбутнє. Один Порошенко з 5-м каналом або Деркач з телерадіокомпанією "Ера" чого варті. Тобто коаліція була надзвичайно строкатою.
Суперечності всередині нової влади були закладені з самого початку. До того ж ті, хто стояв на Майдані, боролися за зміну самих принципів влади, а ті, хто на сцені — значною мірою за свою участь у цій владі. Тому для нашої демократії та й для самої влади була дуже корисною вереснева криза, розкол у помаранчевій команді. Нова влада не відчувала конкурентоспроможної опозиції. Не маючи також чітких моральних принципів, вона перероджувалася й загнивала. Багато помаранчевих лідерів нехтували Конституцією та законами, що було недопустимо. Вони ж прийшли до влади на плечах людей, які проти цього боролися.
А вереснева криза привела до протверезіння. Це було дуже добре для духовного й морального очищення влади. Тому що конкуренція з'явилася і серед колишніх союзників. А голоси розчарованих не переходять до старої опозиції — вони залишаються у межах помаранчевої коаліції.
Так, прихильники революції після цього скандалу розгублені. Але політичні партії відтепер ретельніше дбатимуть про свій імідж. Погляньте: фігуранти корупційного скандалу мають проблеми навіть всередині власної партії. Вони повинні виправдовуватися! І це при тому, що немає ніякого судового вердикту. Тепер навіть партія влади для перемоги на виборах повинна думати: а який імідж у людей, які будуть у першій п'ятірці. Це — успіх помаранчевої революції.
Однак тих, хто робив її, не може не зачіпати те, як самовпевнено поводяться Янукович, Медведчук, Ківалов.
— Є підозри, що ще під час революції певній кількості старої еліти була обіцяна недоторканність. Недостатня прозорість помаранчевих лідерів ці підозри підсилює. Згадайте, як ми дізналися про таємний договір між Ющенком і Тимошенко щодо розподілу посад. Ті, хто ніби боровся за відкритість і прозорість влади, водночас таємно складали протоколи! Постає запитання: скільки ще секретних угод або домовленостей було укладено? Чому випустили за межі України таких одіозних фігур, як Бакай? Цілком можливо, що були якісь гарантії і щодо того ж Ківалова.
Загалом, нинішня політична еліта здається перехідною. Вона до певної міри є уламком кучмівської системи. Багато з теперішніх можновладців за часів Кучми були не послідовними опозиціонерами, а його вихованцями. Вони обіймали непогані посади, жили за законами тодішнього президентського оточення й переймали всі його риси. Звичайно, під час виборів для залучення голосів проголошували радикальні гасла. Але згодом виявилося, що нова влада не завжди прагнула втілювати їх у життя. Можливо, вона просто не вміє жити і діяти інакше. Втім, за помахом чарівної палички тисячі чесних, фахових людей у владі не з'являться. Це — тривалий процес.
Чи варто було рік тому давати стільки обіцянок, адже люди вийшли на Майдан не задля них, а протестуючи проти фальсифікації виборів?
— Запал виборчої боротьби зумовлює радикалізм гасел і обіцянок. І якби їх не було, то чи набрав би Ющенко 52 відсотки? Якась частина виборців повелася на обіцянки. Не погодився б Ющенко на нелюбу йому політреформу — чи підтримали б його соціалісти? Це як мінімум 6-7 відсотків, а то й більше. А не кинув би гасло "Бандитам — тюрми!" — хтось відмовився б від нього й шукав би собі радикальнішого лідера. Тому арсенал гасел і обіцянок було використано сповна. Тепер завдання суспільства — тиснути на владу для того, щоб ці обіцянки виконувалися.
Рік тому здавалося, що революція є гарантією незворотності демократичного розвитку держави, а нині у багатьох виникають сумніви...
— Революція сама по собі не може бути запорукою незворотності демократичних процесів. Це лише зміна одних можновладців на інших. Гарантією поступу демократії може бути лише стан суспільства.
Згадаймо початок 90-х. Тоді також здавалося, що демократичні зміни незворотні. Перемогу Кучми взагалі називали найбільшим успіхом демократії на пострадянському просторі, бо відбулася заміна одного президента на іншого шляхом виборів. А потім він поступово узурпував владу, дедалі більше нехтував демократичними процедурами. Суспільство виявилося до цього неготовим, сприймало все спокійно. Так само й політичні еліти. Пам'ятаєте, як на виборах 1999 року Кучмі підігравали праві партії?
Після помаранчевої революції ми бачили таке ж нехтування демократією і законністю з боку вже нової влади. Можливо, вона навіть почала робити це швидше й нахабніше за Кучму. Тому, знову ж таки, дуже важливою й корисною була вереснева криза. Інакше у влади виникло б почуття безкарності. А тепер воно надломлене.
Та все ж гарантувати незворотність української демократії особисто я не брався б. Усе залежатиме від нашої спроможності до постійного тиску на владу. Поки що суспільство демонструвало лише його сплески.
Анатолій Марциновський, «Газета по-українськи»