Тетяну Чорновіл забрали в армію!

Міністерство оборони України вирішило організувати для журналістів «Один день в солдатах». Це свято мало вигляд змагань з основних армійських заліків, як-от: розбирання - збирання автомату, одягання протигазу тощо.

І хоча погода не балувала сміливців рити окопи, лежачи прямо під холодною мрякою, однак ентузіастів виявилося аж п'ятнадцять чоловік - в більшості своїй представники телеканалів, яких погнали в армію в примусово-наказовому порядку.

Я вирішила також ризикнути і записалася в солдати з власної ініціативи. Бо ж в Югославії, коли країну бомбили НАТО, побувати довелося, в Чечні - також, а що таке українська армія – соромно зізнатися - ні сном ні духом не знала. Тож хотілося хоч на один день сходити в армію.

Дуже боялася, що після пробіжки в повному військовому обмундируванні двох кілометрів – вже ні на що інше сил не вистачить. Але була переконана, що принаймні в роздяганні-одяганні або в чищенні картоплі норматив виконаю.

Однак сталося не так, як гадалося. По-перше, найлегший конкурс - на «роздягання» - відмінили. Мовляв, на вулиці холодно. Хоча, по-моєму, його найбільше чекали солдати, яким командування організувало справжнє свято. Уявляєте: замість того, щоб рити окопи, всіх солдатів навчального центру «Десна» зібрали на стадіоні, щоб ті потішились, як ідіоти-журналісти надягають протигаз. Тож солдати, в очікуванні найголовнішого конкурсу із захватом розглядали чотирьох представниць жіночої статі. Але організовані колони вболівальників із розпачем дізналися, що конкурс на «роздягання-одягання» скасували.

Особисто я «Калашников» бачила лише у фільмах, тож на свої успіхи дивилася критично, і думала лише про одне – як не посоромити власне видання. Можете уявити мої відчуття, коли я дізналася, що мене обрали капітаном команди «Смерч». Журналісти згадали мої бойові заслуги багаторічної давнини, коли ми з невеликим загоном колег героїчно протистояли величезному ополченню міліції на паркані університету Шевченка під час акції «Україна без Кучми».

Таким чином, замість чищення картоплі мені довелося очолити цілий медійно-диверсійний загін. Після змагань журналісти зізналися, що командир - «нічого», тобто, з покладеною місією справилася.

Звісно, командир з довгими косами був прикладом лише для підлеглих. А для справжніх солдат і офіцерів, які відверто симпатизували моїй команді, наші дії були сповнені комізму. Анекдот про те, що колишні солдати не сміються в цирку , я так і не збагнула – в усякому разі, на стадіоні солдати дуже раділи «цирку», який для них влаштували представники ЗМІ.

Наш конкурс став для солдатів неабияким святом. Журналісти змагалися з таким завзяттям, дівчата так самовіддано бігали на підборах, падали перед самим фінішем, з такою цікавістю розглядали автомат, який ще ж треба було розібрати та потім зібрати докупи всі детальки, так старанно намагалися виплутатися із захисного костюму, що справжні бійці помирали зі сміху. Представники ЗМІ з нечуваним азартом рвалися до перемоги, тож звичайні армійські нормативи перетворилися в справжнє шоу. Зізнаюся: з таким завзяттям заправляти постіль мені в житті ще не доводилося.

Військові високо оцінили наш командний дух та волю до перемоги, хіба що геть розкритикували нашу фізичну підготовку. Але найбільше нам дісталося від вояків за повну нездатність ходити строєм. «Це в нас професійне», - жартували ми.

А ще офіцери «Десни» відкрили для себе жінок-журналістів. Вони були здивовані, що ці створіння воліють виконувати нормативи на рівні з чоловіками. А після завершення змагань командира журналістського загону «Смерч» запросили на контрактну службу. Звичайно, це був скоріше широкий жест або форма залицяння, аніж серйозна пропозиція, тому що задовго до початку змагань військові визначилися зі своїми симпатіями і активно вболівали за команду під керівництвом дівчини. Тож коли «Смерч» став переможцем – захисники Батьківщини раділи так, ніби перемогли якусь страшну навалу.

Якщо перша половина змагань була цікава скоріше для глядачів, то друга половина була цікавішою для преси. Нас вивезли на полігон. Дорога проходила повз довжелезні ряди гаражів. «Це гаражі для військової техніки?» – в мені одразу заговорила професійна цікавість. «Так. Щоправда, вони називаються «блоки»- зауважив офіцер, що сидів поряд. «Вони, мабуть, всі набиті танками,» - дозволила я собі сміливе припущення. З вигляду супровідника можна було зрозуміти, що моє припущення – вірне. «Вони всі на ходу?», - вирішила я вивідати страшну військову таємницю. «Більшість на ходу», - сухо відповів офіцер.

Перед очима одразу постав помаранчевий майдан, яким прямує грізна колона важкої бронетехніки. Одразу захотілося запитати офіцера про минулорічні події. Військовий вперто доводив, що в жодному випадку техніка з цієї бази не опинися б на Майдані. Мовляв, у нас не та країна, щоб військові стріляли у власний народ. «А іноземні спецназівці?» - продовжувала я облогу. «Та не було жодної іноземної частини! А наші б танки на Майдан не пішли. Ви знаєте, під час помаранчевої революції у нас гостріше стояло питання, як ремонтувати танки. Техніка чекала планового ремонту, а ми навіть на ризикували перекидати її на танкоремонтний завод, що на Дарниці. Бо могли не так зрозуміти», - розповів військовий.

Нарешті ми приїхали на полігон. Військові одразу попередили журналістів, що окопи треба буде рити на совість, бо буде «обкатка» танків. Журналісти спочатку сприйняли цю заяву, як жарт, ніхто і подумати не міг, що представників ЗМІ в перший же день служби будуть чавити танками. Однак, як виявилось, військові не жартують. Як не дивно, більшість журналістів, які завдяки своїй професії встигли втратити рештки інстинкту самозбереження, така перспектива лише підбадьорила.

Недалеко від поля, де розташований військовий полігон, було видно окопи, вириті, напевно, нашими ранковими глядачами. Поряд чатувало «дві одиниці бронетехніки». Грізний вигляд танків змусив пригадати знамениті рядки про міцну броню та швидкість цих машин.

Але спочатку були стрільби. Зізнаюся: саме на цих змаганнях я вперше відкрила для себе автомат. Раніше й гадки не мала, що ця штука так далеко і прицільно стріляє. Щоправда, відсутність снайперських навичок далася взнаки – не зорієнтувавшись, я одразу почала стріляти по мішені свого сусіда. Нашими спільними стараннями вона впала. Збагнувши, що я щойно «вбила» чужу ціль, я мобілізувала всю увагу і вже без особливих складнощів поцілила свою мішень на дальньому рубежі. До неї було, мабуть, з півкілометра! А я ж раніше думала, що зі зброї треба стріляти, як в бойовиках - майже впритул!

Зрештою, «мої» бійці відстрілялися з автомата чудово - у багатьох було на рахунку по три збиті мішені. Гірше склалося на стрільбах з пістолету Макарова. Наші суперники з команди «Альфа» відстріляли краще.

Ця маленька поразка мобілізувала нас на активне риття окопів. «Ось де ми відіграємося!» - думали ми, маючи намір заткнути за пояс в цій справі суперників. Однак військові раптом цей конкурс скасували. Мовляв, вечоріє, небезпечно та ще купа різних відмовок. Тож «на десерт» нас вирішили покатали на танках. «Це ж треба – для пишучої братії військові навіть солярку знайшли», - жартували ми. Але командування на наш гумор абсолютно серйозно розповідало, що в «Десні» проблем з паливом не існує. Було б можна - на танку і в магазин би їздили, або на базар, щоб легше було торгуватися.

Покатавши нас «з вітерцем», військові пообіцяли кинути під танки на наступних змаганнях. Можливо, проведуть їх взимку. «Ми вас призвемо вже на три дні, щоб було все майже по-справжньому, з нічною тривогою, з нічними марш-кидками», - радісно обіцяло керівництво.

Нарешті, дійшла справа до нагородження. В команді «Смерч» знайшлося одразу чотири призера. В команді «Альфа»- вдвічі менше. Перше місце по індивідуальному жіночому заліку зайняла снайпер Вержбицька Ганна - Військове ТВ. У чоловіків переміг редактор журналу «Камуфляж», що, в принципі, не дивно. Капітану «Смерча» в індивідуальному заліку дісталося друге місце, що, відверто кажучи, тішило, адже я перемогла серед «цивільних» видань!

Військові чомусь офіційно не визначили команду переможця, однак зізнавалися, що кращою був саме мій загін, чим, звичайно, дуже дратували самолюбство «чоловічої» команди.

Переможців нагороджували цінними призами. Першому місцю презентували справжню гвинтівку з багнетом, другому - карабін Мосіна зразка 1938 року, а третьому - справжній військовий бінокль.

Ця зброя - справжня й новенька - довгі роки лежала на армійських складах. Однак перед тим, як презентувати переможцям, її зробили небоєздатною.

Офіцери одразу зізналися, що цими коштовними призами вони хочуть привернути увагу до питання утилізації зброї. Мовляв, на військових складах є безліч цінних раритетів, зброї яка лишилася ще з часів революції. А нині вся ця краса йде в пічку на переплавку.

Запропонована альтернатива проста: військові рекомендують не знищувати стрілецьку зброю, а робити її небоєздатною та продавати колекціонерам або просто всім бажаючим. Адже, на їхню думку, будь-який чоловік був би в захваті, якщо йому презентують на день народження гвинтівку або навіть кулемет «Максим». За словами військових, такі б макети коштували недорого. Наприклад ціна «Максима» - 300 «баксів». Але ж вся проблема в тому, щоб армії отримати дозвіл на таку господарську діяльність. Бо насправді фірми, які монополізували торгівлю зразками радянської зброї, тримають дуже високі ціни, тому активно лобіюють своє право не допускати на ринок Збройні сили України.

Перевірити слова військових виявилося дуже просто – того ж дня чимало колег та знайомих зізналися, що не відмовилися б від карабіну часів Вітчизняної війни, яким мене нагородили військові.

Щоправда, під час нагородження у мене одразу промайнула думка: «як же я з цим призом додому в транспорті їхатиму!?» «Скажіть, чи не виллється мені «Один день в солдатах» у три роки з орлами Луценка», - звернулася я до нагороджувачів.

«Не турбуйтесь. Ми вам документи дамо. А також коробочку», - пообіцяло високе начальство. Щоправда, картонна коробочка виявилася не надто придатною для носіння стрілецької зброї. В метро просто перед постом міліції вона прорвалася. Зброя з неймовірним гуркотом звалилася на гранітну підлогу. Це шоу гідно оцінили перехожі – вигляд у мене, відверто кажучи, був не пацифістський: камуфляж, кашкет, рюкзак і… гвинтівка. Пасажири здивовано витріщили на мене очі. Запанувала німа сцена. Я чекала на продовження історії, подумки намагаючись уявити собі божевільні пояснення з міліцією: «мене покатали на танку і подарували гвинтівку…», але міліціонер навіть не подивився в мій бік. Тож я вирішила більше не мучитися з коробкою, викинула її, і пішла в метро зі зброєю наперевіс. Як не дивно, отримана від військових довідка не знадобилася – моя прогулянка нічними вулицями столиці не привернула уваги співробітників МВС.

Тож на завершення хочеться подякувати не лише Міністерству оборони, керівництву 169-го навчального центру «Десна» та всім іншим організаторам за чудову розвагу, а й міліції, яка не зіпсувала мені чудовий день.