Примите участие
в розыгрыше
LTE планшета Участвовать
Приз
ГлавнаяБлоги

/Политика

В данном разделе посетители сайта сами генерируют контент. Редакция «Обозревателя» не несет ответственности за этот контент.

Москві Київ ніпочому! І Ватикану теж…

98

<p> Цей матеріал для тих, хто цікавиться стосунками в такому форматі і дещо ширшому.

Хто готовий набратися терпіння й знайомитися з відповідними об’ємними, але важливими, першоджерелами.

Хто має бажання глибше розібратися у непростих відносинах Києва, Москви та Ватикану: для цього треба також прочитати мої статті &quot;Тель-Авів – Москва – Київ&quot; і &quot;Москва – Тель-Авів – Київ&quot;.

Кому хочеться читати, думати, аналізувати та робити свої висновки.

Якщо вас влаштовує такий підхід, то, будь ласка, починайте працювати. Зверніть увагу на пункти 25 – 27 цитованого нижче документу, котрий фігурує як під назвою Спільної Заяви так і Спільної або Гаванської Декларації (ухвалено в міжнародному аеропорту імені Хосе Марті Гавани – столиці Куби під час закритої зустрічі Глав Римо-Католицької Церкви (РКЦ) та РПЦ (Московської Церкви) тривалістю 2,5 години).

Отже, перед нами – &quot;Совместное Заявление Папы Римского Франциска и Патриарха Московского Кирилла&quot;: &quot;Благодать Господа нашего Иисуса Христа, и любовь Бога Отца, и общение Святаго Духа со всеми вами&quot; (2 Кор. 13, 13).

1. По воле Бога и Отца, от Которого исходит всякий дар, во имя Господа нашего Иисуса Христа, содействием Святого Духа Утешителя, мы, Франциск, Папа Римский, и Кирилл, Патриарх Московский и всея Руси, встретились ныне в Гаване. Мы воздаем благодарность в Троице славимому Богу за эту встречу, первую в истории.

С радостью мы встретились как братья по христианской вере, увидевшиеся, чтобы &quot;говорить устами к устам&quot; (2 Ин. 12), от сердца к сердцу, и обсудить взаимоотношения между Церквами, насущные проблемы нашей паствы и перспективы развития человеческой цивилизации.

2. Наша братская встреча произошла на Кубе, на перекрестке путей между Севером и Югом, Западом и Востоком. С этого острова – символа надежд &quot;Нового света&quot; и драматических событий истории ХХ века – мы обращаем наше слово ко всем народам Латинской Америки и других континентов.

Мы радуемся тому, что сегодня здесь динамично развивается христианская вера. Мощный религиозный потенциал Латинской Америки, ее многовековые христианские традиции, реализуемые в жизненном опыте миллионов людей, являются залогом великого будущего этого региона.

3. Встретившись вдали от старых споров &quot;Старого света&quot;, мы с особенной силой ощущаем необходимость совместных трудов католиков и православных, призванных с кротостью и благоговением дать миру отчет в нашем уповании (1 Пет. 3, 15).

4. Благодарим Бога за те дары, которые мы получили через явление в мир Его Единородного Сына. Мы разделяем общее духовное Предание первого тысячелетия христианства. Свидетелями этого Предания являются Пресвятая Матерь Божия, Дева Мария, и святые, которых мы почитаем. Среди них – бесчисленные мученики, явившие верность Христу и ставшие &quot;семенем христианства&quot;.

5. Несмотря на общее Предание первых десяти веков, католики и православные на протяжении почти тысячи лет лишены общения в Евхаристии. Мы разделены ранами, нанесенными в конфликтах далекого и недавнего прошлого, разделены и унаследованными от наших предшественников различиями в понимании и изъяснении нашей веры в Бога, единого в Трех Лицах – Отца, Сына и Духа Святого. Мы скорбим об утрате единства, ставшей следствием человеческой слабости и греховности, произошедшей вопреки Первосвященнической молитве Христа Спасителя: &quot;Да будут все едино, как Ты, Отче, во Мне, и Я в Тебе, так и они да будут в Нас едино&quot; (Ин. 17, 21).

6. Осознавая многочисленные препятствия, которые предстоит преодолеть, мы надеемся, что наша встреча внесет вклад в дело достижения того богозаповеданного единства, о котором молился Христос. Пусть наша встреча вдохновит христиан всего мира с новой ревностью призывать Господа, молясь о полном единстве всех Его учеников. Пусть она – в мире, который ожидает от нас не только слов, но и деяний – станет знамением упования для всех людей доброй воли.

7. В решимости прилагать все необходимое для того, чтобы преодолевать исторически унаследованные нами разногласия, мы хотим объединять наши усилия для свидетельства о Евангелии Христовом и общем наследии Церкви первого тысячелетия, совместно отвечая на вызовы современного мира. Православные и католики должны научиться нести согласное свидетельство истины в тех областях, в которых это возможно и необходимо. Человеческая цивилизация вступила в период эпохальных перемен. Христианская совесть и пастырская ответственность не позволяют нам оставаться безучастными к вызовам, требующим совместного ответа.

8. Наш взор устремлен, прежде всего, к тем регионам мира, где христиане подвергаются гонениям. Во многих странах Ближнего Востока и Северной Африки наши братья и сестры во Христе истребляются целыми семьями, деревнями и городами. Их храмы подвергаются варварскому разрушению и разграблению, святыни – осквернению, памятники – уничтожению. В Сирии, Ираке и других странах Ближнего Востока мы с болью наблюдаем массовый исход христиан из той земли, где началось распространение нашей веры и где они жили с апостольских времен вместе с другими религиозными общинами.

9. Мы призываем международное сообщество к незамедлительным действиям для предотвращения дальнейшего вытеснения христиан с Ближнего Востока. Возвышая свой голос в защиту преследуемых христиан, мы сопереживаем и страданиям приверженцев иных религиозных традиций, становящихся жертвами гражданской войны, хаоса и террористического насилия.

10. В Сирии и в Ираке это насилие унесло тысячи жизней, оставив без крова и средств к существованию миллионы людей. Призываем мировое сообщество сплотиться, чтобы покончить с насилием и с терроризмом, и одновременно через диалог содействовать скорейшему достижению гражданского мира. Необходима широкомасштабная гуманитарная помощь страдающему народу и многочисленным беженцам в соседних странах.

Просим всех, кто может повлиять на судьбу всех похищенных, в том числе митрополитов Алеппских Павла и Иоанна Ибрагима, захваченных в апреле 2013 года, сделать все необходимое для их скорейшего освобождения.

11. Воссылаем молитвы ко Христу, Спасителю мира, об установлении на земле Ближнего Востока мира, который есть &quot;дело правды&quot; (Ис. 32, 17), об укреплении братского сосуществования между находящимися на ней различными народами, Церквами и религиями, о возвращении беженцев в свои дома, об исцелении раненых и упокоении душ безвинно погибших.

Мы обращаемся ко всем сторонам, которые могут оказаться вовлеченными в конфликты, с горячим призывом проявить добрую волю и сесть за стол переговоров. В то же время необходимо, чтобы международное сообщество употребило все возможные усилия, дабы покончить с терроризмом при помощи общих, совместных, скоординированных действий. Призываем все страны, вовлеченные в борьбу с терроризмом, к ответственным, взвешенным действиям. Призываем всех христиан и всех верующих в Бога к сугубой молитве Творцу и Промыслителю мира, дабы Он сохранил Свое творение от разрушения и не допустил новой мировой войны. Для того, чтобы мир был прочным и надежным, необходимы особые усилия, направленные на возвращение к общим, объединяющим нас ценностям, основанным на Евангелии Господа нашего Иисуса Христа.

12. Мы преклоняемся перед мужеством тех, кто ценой собственной жизни свидетельствуют об истине Евангелия, предпочитая смерть отречению от Христа. Верим, что мученики нашего времени, происходящие из различных Церквей, но объединенные общим страданием, являются залогом единства христиан. К вам, страждущим за Христа, обращает свое слово Его апостол: &quot;Возлюбленные! …как вы участвуете в Христовых страданиях, радуйтесь, да и в явление славы Его возрадуетесь и восторжествуете&quot; (1 Пет. 4, 12-13).

13. В эту тревожную эпоху необходим межрелигиозный диалог. Различия в понимании религиозных истин не должны препятствовать людям разных вер жить в мире и согласии. В нынешних условиях религиозные лидеры несут особую ответственность за воспитание своей паствы в духе уважения к убеждениям тех, кто принадлежит к иным религиозным традициям. Абсолютно неприемлемы попытки оправдания преступных деяний религиозными лозунгами. Никакое преступление не может быть совершено во имя Бога, &quot;потому что Бог не есть Бог неустройства, но мира&quot; (1 Кор. 14, 33).

14. Свидетельствуя о высокой ценности религиозной свободы, мы воздаем благодарение Богу за беспрецедентное возрождение христианской веры, которое происходит ныне в России и во многих странах Восточной Европы, где десятилетиями господствовали атеистические режимы. Сегодня оковы воинствующего безбожия сброшены, и во многих местах христиане могут свободно исповедовать свою веру. За четверть века здесь воздвигнуты десятки тысяч новых храмов, открыты сотни монастырей и богословских учебных заведений. Христианские общины ведут широкую благотворительную и социальную деятельность, оказывая многообразную помощь нуждающимся. Православные и католики нередко трудятся бок о бок. Они отстаивают общие духовные основы человеческого общежития, свидетельствуя о евангельских ценностях.

15. В то же время, нашу озабоченность вызывает ситуация, складывающаяся в столь многих странах, где христиане все чаще сталкиваются с ограничением религиозной свободы и права свидетельствовать о своих убеждениях, жить в соответствии с ними. В частности, мы видим, что превращение некоторых стран в секуляризованные общества, чуждые всякой памяти о Боге и Его правде, влечет за собой серьезную опасность для религиозной свободы. Мы обеспокоены нынешним ограничением прав христиан, не говоря уже об их дискриминации, когда некоторые политические силы, руководствуясь идеологией секуляризма, столь часто становящегося агрессивным, стремятся вытеснить их на обочину общественной жизни.

16. Процесс европейской интеграции, начавшийся после столетий кровавых конфликтов, был воспринят многими с надеждой, как залог мира и безопасности. В то же время мы предостерегаем против такой интеграции, которая не уважает религиозную идентичность. Будучи открыты к вкладу иных религий в нашу цивилизацию, мы убеждены, что Европа нуждается в верности своим христианским корням. Призываем христиан Западной и Восточной Европы объединиться для совместного свидетельства о Христе и Евангелии, дабы Европа сохранила свою душу, сформированную двухтысячелетней христианской традицией.

17. Наш взгляд обращен к людям, находящимся в тяжелом положении, живущим в условиях крайней нужды и бедности в то время, когда материальные богатства человечества растут. Мы не можем оставаться безразличными к судьбе миллионов мигрантов и беженцев, стучащихся в двери богатых стран. Безудержное потребление, характерное для некоторых наиболее развитых государств, стремительно истощает ресурсы нашей планеты. Растущее неравенство в распределении земных благ увеличивает чувство несправедливости насаждаемой системы международных отношений.

18. Христианские Церкви призваны отстаивать требования справедливости, уважения к традициям народов и действенной солидарности со всеми страждущими. Мы, христиане, не должны забывать о том, что Бог &quot;избрал немудрое мира, чтобы посрамить мудрых, и немощное мира избрал Бог, чтобы посрамить сильное; и незнатное мира и уничиженное и ничего не значащее избрал Бог, чтобы упразднить значащее, для того, чтобы никакая

плоть не хвалилась пред Богом&quot; (1 Кор. 1, 27–29).

19. Семья – естественное средоточие жизни человека и общества. Мы обеспокоены кризисом семьи во многих странах. Православные и католики, разделяя одно и то же представление о семье, призваны свидетельствовать о семье как пути к святости, являющем верность супругов по отношению друг к другу, их готовность к рождению и воспитанию детей, солидарность между поколениями и уважение к немощным.

20. Семья основана на браке как акте свободной и верной любви между мужчиной и женщиной. Любовь скрепляет их союз, учит их принимать друг друга как дар. Брак – это школа любви и верности. Мы сожалеем, что иные формы сожительства ныне уравниваются с этим союзом, а освященные библейской традицией представления об отцовстве и материнстве как особом призвании мужчины и женщины в браке вытесняются из общественного сознания.

21. Призываем каждого к уважению неотъемлемого права на жизнь. Миллионы младенцев лишаются самой возможности появления на свет. Голос крови не родившихся детей вопиет к Богу (Быт. 4, 10).

Распространение так называемой эвтаназии приводит к тому, что престарелые и больные начинают ощущать себя чрезмерным бременем для своих близких и для общества в целом.

Выражаем озабоченность все более широким применением биомедицинских репродуктивных технологий, ибо манипулирование человеческой жизнью – это покушение на основы бытия человека, сотворенного по образу Божию. Считаем своим долгом напомнить о непреложности христианских нравственных принципов, основанных на уважении к достоинству человека, который призван к жизни, согласной с замыслом своего Творца.

22. Мы хотим обратить сегодня особое слово к христианской молодежи. Вам, молодым, надлежит не зарывать талант в землю (Мф. 25, 25), но употребить все дарованные вам Богом способности для утверждения в мире истины Христовой, для воплощения в жизнь евангельских заповедей о любви к Богу и ближнему. Не бойтесь идти против течения, отстаивая правду Божию, с которой далеко не всегда сообразуются современные секулярные стандарты.

23. Бог любит вас и от каждого из вас ожидает, что вы будете Его учениками и апостолами. Станьте светом мира, чтобы окружающие, видя ваши добрые дела, прославляли Отца вашего Небесного (Мф. 5, 14–16). Воспитывайте детей в вере христианской, передайте им драгоценную жемчужину веры (Мф. 13, 46), которую вы получили от ваших родителей и предков. Не забывайте, что &quot;вы куплены дорогою ценою&quot; (1 Кор. 6, 20) – ценою смерти на кресте Богочеловека Иисуса Христа.

24. Православные и католики объединены не только общим Преданием Церкви первого тысячелетия, но и миссией проповеди Евангелия Христова в современном мире. Эта миссия предполагает взаимное уважение членов христианских общин, исключает любые формы прозелитизма.

Мы не соперники, а братья: из этого понимания мы должны исходить во всех наших действиях по отношению друг к другу и к внешнему миру. Призываем католиков и православных во всех странах учиться жить вместе в мире, любви иединомыслии между собою (Рим. 15, 5). Недопустимо использовать неподобающие средства для принуждения верующих к переходу из одной Церкви в другую, пренебрегая их религиозной свободой и их собственными традициями. Мы призваны воплощать в жизнь завет апостола Павла и &quot;благовествовать не там, где уже было известно имя Христово, дабы не созидать на чужом основании&quot; (Рим. 15, 20).

25. Надеемся, что наша встреча внесет вклад в примирение там, где существуют трения между греко-католиками и православными. Сегодня очевидно, что метод &quot;униатизма&quot; прежних веков, предполагающий приведение одной общины в единство с другой путем ее отрыва от своей Церкви, не является путем к восстановлению единства. В то же время, церковные общины, которые появились в результате исторических обстоятельств, имеют право существовать и предпринимать все необходимое для удовлетворения духовных нужд своих верных, стремясь к миру с соседями. Православные и греко-католики нуждаются в примирении и нахождении приемлемых форм взаимного сосуществования.

26. Мы скорбим о противостоянии на Украине, унесшем уже множество жизней, причинившем бесчисленные страдания мирным жителям, ввергнувшем общество в глубокий экономический и гуманитарный кризис. Призываем все стороны конфликта к благоразумию, общественной солидарности и деятельному миротворчеству. Призываем наши Церкви на Украине трудиться для достижения общественного согласия, воздерживаться от участия в противоборстве и не поддерживать дальнейшее развитие конфликта.

27. Выражаем надежду на то, что раскол среди православных верующих Украины будет преодолен на основе существующих канонических норм, что все православные христиане Украины будут жить в мире и согласии, а католические общины страны будут этому способствовать, чтобы наше христианское братство было еще более очевидно.

28. В современном мире – многоликом и в то же время объединенном общей судьбой – католики и православные призваны братски соработничать для возвещения Евангелия спасения, для общего свидетельства о нравственном достоинстве и подлинной свободе человека, &quot;да уверует мир&quot; (Ин. 17, 21). Этот мир, в котором стремительно подрываются духовные устои человеческого бытия, ждет от нас сильного христианского свидетельства во всех областях личной и общественной жизни. От того, сможем ли мы в переломную эпоху вместе нести свидетельство Духа истины, во многом зависит будущее человечества.

29. В безбоязненном возвещении правды Божией и спасающей Благой вести да поможет нам Богочеловек Иисус Христос, наш Господь и Спаситель, духовно укрепляющий нас Своим неложным обетованием: &quot;Не бойся, малое стадо! Ибо Отец ваш благоволил дать вам Царство&quot; (Лк. 12, 32).

Христос – источник радости и надежды. Вера в Него преображает жизнь человека, наполняет ее смыслом. В этом на собственном опыте убедились все те, о ком можно сказать словами апостола Петра: &quot;Некогда не народ, а ныне народ Божий; некогда непомилованные, а ныне помилованы&quot; (1 Пет. 2, 10).

30. Исполненные благодарности за дар взаимопонимания, явленный на нашей встрече, обращаемся с надеждой к Пресвятой Матери Божией, взывая к Ней словами древней молитвы: &quot;Под Твою милость прибегаем, Богородице Дево&quot;. Пусть Преблагословенная Дева Мария Своим предстательством укрепит братство всех, Ее почитающих, дабы они в Богом определенное время были собраны в мире и единомыслии во единый народ Божий, да прославится имя Единосущной и Неразделимой Троицы!

Епископ Римский,

Папа Католической Церкви Франциск

Патриарх Московский

и всея Руси Кирилл

12 февраля 2016 года, Гавана (Куба)&quot;.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) не залишила без уваги неоднозначну Гаванську Декларацію. Для довідки: УГКЦ – Католицька Церква східного, тобто грецького, православного – Візантійського (Константинопольського), обряду під зверхністю Глави РКЦ – Папи Римського, котра постала в результаті Берестейської унії 1596 року. До речі, Православну Церкву ще називають Православна Кафолічна (Catholic, Соборна) Церква (ПКЦ) та Греко-Православна Церква (ГПЦ), а РКЦ (західного, латинського обряду) теж вважає себе православною, хоча й не відображає цього в назві.

Глава УГКЦ, Блаженніший Святослав, враховуючи його статус в ієрархії РКЦ (Ватикану), висловився досить критично щодо Спільної Заяви в інтерв’ю інформаційному ресурсу УГКЦ від 13 лютого 2016 року, оприлюдненому о 19:29 (читайте витримки з нього): &quot;З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви.

Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання. Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про &quot;долю світу&quot; та аеропорт як нейтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах. Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі? Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються...

Коли мова йде про підписаний текст Спільної декларації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви.

Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей.

Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдності між християнами – з католицького. Для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської агресії в Україні. Тому заданий характер документа був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріархату.

До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і,по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу...

Нам (УГКЦ – примітка моя) уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від &quot;уніатизму&quot; як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і Патріарха. Колись нас звинувачували в &quot;експансії на канонічній території Московського Патріархату&quot;, а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас &quot;перереєстровуючи&quot; за російським законодавством, фактично ліквідовують...

Взагалі хочу сказати, що пункт 26 цієї Декларації є найбільш контраверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як &quot;священну війну&quot;, або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово &quot;конфлікт&quot; тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є &quot;громадянський конфлікт&quot;, а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею &quot;руского міра&quot;, а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа...

Натомість заклик не брати участі в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь мені дуже нагадує звинувачення митрополита Іларіона, яким він атакував &quot;українських розкольників і уніатів&quot;, звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на Сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі &quot;сторін учасників протистояння&quot;.

Щодо цього прагну ствердити таке. УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії &quot;руского міра&quot;. Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков...

Безперечно, цей текст (Декларації – примітка моя) викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви тай просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці агресії Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття.

Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: &quot;Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів&quot;…&quot;.

Свою офіційну, досить жорстку, що є цілком оправданою, позицію висловила й Українська Православна Церква Київського Патріархату (прочитайте мою статтю &quot;Молитва за Україну&quot;) в Заяві прес-центру Київської Патріархії &quot;Щодо Гаванської Декларації&quot;:

&quot;1. Українська Православна Церква Київського Патріархату завжди підтримувала і заохочувала міжконфесійний та міжрелігійний діалог. Дієвим прикладом цього є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, у якій 20 років плідно співпрацюють 18 членів, зокрема Православні Церкви Київського і Московського Патріархатів, Українська Греко-Католицька і Римсько-Католицька Церкви, протестантські Церкви і об’єднання – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, євангельських християн, лютерани та реформати, Вірменська Апостольська Церква, об’єднання іудейських громад та духовні центри мусульман. Разом всі ці релігійні центри об’єднують понад 4/5 релігійних громад в Україні.

З діяльністю Ради мали можливість ознайомитися нині спочилий Папа Іван Павло ІІ, який мав зустріч з нею від час візиту в Україну в червні 2001 р., а також особистий представник Папи Франциска кардинал Крістоф Шенборн, архієпископ Віденський, під час зустрічі в грудні 2014 р.

ВРЦіРО є прикладом не декларативної, а реальної, не на папері, а виявленої у конкретних справах плідної взаємодії різних Церков і різних релігій. Ця взаємодія відбувається як всередині нашої країни, так і на міжнародному рівні. На нашу думку це є той &quot;практичний екуменізм&quot;, якого особливо в наш час бракує у Європі та у світі. Залишаючись різними, ми знаходимо консенсусну позицію в питаннях відносин з державою і суспільством, у захисті традиційних моральних цінностей, даємо спільну відповідь на сучасні виклики.

2. Київський Патріархат радіє з того, що ідеї зміни акцентів у екуменічному русі, висловлені Патріархом Філаретом у його промові до Папи Івана Павла ІІ у 2001 р., нині знаходять своє втілення у спільних кроках Католицької Церкви і Московського Патріархату.

Патріарх Філарет протягом десятиліть був активним учасником багатьох екуменічних заходів місцевого і міжнародного значення. Базуючись на своєму досвіді він прийшов до висновку, що в сучасних умовах у відносинах між Церквами акцент має бути перенесений з пошуків єдності у розумінні догматів віри – на спільні практичні кроки. У питаннях догматів чи структури Церкви православні, католики та протестанти мають різну позицію. Але це не повинно заважати їм вже зараз спільно працювати там, де немає відмінностей: у сфері захисту традиційної моралі, сімейних цінностей, у діалозі з державами та суспільством, у питаннях милосердя і благодійності.

3. Наша Церква поділяє висловлене багатьма розчарування окремими пунктами спільної Декларації глав Католицької Церкви і Московського Патріархату, підписаної 12 лютого 2016 р. у Гавані, зокрема пунктами 25, 26 та 27 цього документу. Ми приєднуємося до критичних оцінок, які з цього приводу прозвучали від ієрархів, священиків, мирян, вчених Греко-Католицької і Римсько-Католицької Церков, світських оглядачів, представників громадянського суспільства як в Україні, так і за кордоном.

Вказані вище пункти Декларації пройняті духом гірших зразків світської дипломатії, сповнені двозначних натяків, необ’єктивних оцінок та безпідставних тверджень. На наше переконання у документі, який має свідчити віруючим і світу позицію Церков, краще було би взагалі не торкатися порушених у пунктах 25-27 тем, ніж висвітлювати їх у такій формі.

4. Для Київського Патріархату є неприйнятною практика дипломатії, коли рішення про Україну і українські церковні та суспільні справи ухвалюють без представників України, ігноруючи їхню думку і позицію. Мюнхенська змова 1938 р. та її гіркі наслідки свідчать: питання про нас не можна вирішувати без нашої участі.

На жаль саме такими є пункти 25-27 Декларації. Питання Української Греко-Католицької Церкіи (п. 25) не враховує думку і позицію цієї Церкви. Оцінки &quot;конфлікту в Україні&quot; (п. 26) повністю ігнорують його головну причину – російську збройну, політичну, економічну та інформаційну агресію проти України, порушення Росією міжнародних угод і норм міжнародного права, окупацію Російською Федерацією Криму і частини Донбасу. Оцінка ситуації у Православній Церкві в Україні (п. 27) ігнорує той факт, що причиною її розділення є порушення канонів саме Московським Патріархатом. Сподіваємося, що у майбутньому при підготовці документів, які стосуються оцінок ситуації в Україні, дипломатія Ватикану, як суб’єкта міжнародного права і міждержавних відносин з Україною, братиме за взірець для себе кращі, а не гірші зразки.

5. Церква покликана свідчити правду. У питанні війни в Україні правда полягає в тому, що це не громадянська війна, не внутрішній конфлікт, не протистояння між різними націями чи послідовниками різних релігій.

Причина війни, яка триває на Сході України – збройна, політична, економічна та інформаційна агресія Росії проти нашої країни. Мета цієї агресії – перешкодити європейській інтеграції нашої держави, силою змусити її повернутися до підпорядкування Кремлю. По суті в Україні зараз відбувається те саме, що відбулося з Чехословаччиною у 1938 і 1968 роках, з Угорщиною у 1956 році, з Афганістаном у 1979 р.

Вжиті у п. 26 формулювання і оцінки щодо подій в Україні є не свідченням правди, а пом&#39;якшеним повторенням формул російської пропаганди, яка нав’язує світові думку про &quot;внутрішню українську кризу&quot;, до якої Росія нібито не має стосунку. Від Московського Патріарха, який залежить від Кремля, ми не очікували чогось іншого. Але підпис Папи Римського під цими формулюваннями став для багатьох, в першу чергу в Україні, великим розчаруванням.

Також прикро, що згадуючи про переслідування християн у різних регіонах світу, автори Декларації нічого не кажуть про переслідування і утиски віруючих різних конфесій у окупованому Криму та на підконтрольних кремлівським колаборантам територіях Донбасу.

6. Щодо існуючого в Україні розділення Православної Церкви, то Київський Патріархат вважає, що його подолання і відновлення єдності можливе і воно відбудеться саме на основі канонічних норм.

Головною причиною розділення є неканонічне привласнення Московським Патріархатом у 1686 р. влади над Київською Митрополією. Також і Вселенський Патріархат, до якого Київська Митрополія належала протягом попередніх семи століть, кілька разів офіційно засвідчив, що анексія Москвою Церкви в Україні відбулася не за приписами канонічних правил. Отже, вона незаконна і має бути відкинута – що і здійснила наша Церкви чверть століття тому.

Ми розуміємо, що Московський Патріархат усвідомлює наближення і невідворотність визнання Київського Патріархату як Помісної Православної Церкви. А тому шукає будь-якої нагоди завадити цьому, в тому числі перешкоджаючи відносинам між УПЦ КП і Католицькою Церквою. Саме в цьому контексті ми розглядаємо п. 27 Декларації, однак переконані, що ця спроба не матиме успіху.

Ми вдячні Католицьким Церквам України східного і латинського обрядів за те, що вони добре розуміють, хто і навіщо розділив та й далі ділить Православну Церкву в Україні. Сподіваємося, що з часом такий же рівень розуміння буде досягнутий і професійними дипломатами та екуменістами ватиканської Курії. А якщо у Ватикані не на словах, а на ділі зацікавлені допомогти єднанню Православної Церкви в Україні – ми завжди є відкритими до співпраці.

7. Все вище зазначене Київський Патріархат вважає ще одним доказом того, що Церква в Україні повинна бути не об’єктом політики та домовленостей закордонних релігійних центрів, а повноцінним і рівноправним суб’єктом відносин між Церквами та екуменічної співпраці. Досягнення цього – спільне завдання поки що поділених Церков в Україні, а також Української держави і суспільства. Так само, як боротьба за європейське майбутнє України, протистояння російській агресії та захист державності об’єднали наш народ, що є запорукою перемоги – також і всі Церкви Володимирового Хрещення разом з суспільством і державою мають працювати для досягнення гідного положення і єднання Церкви в Україні.

Понеділок, 15 лютого 2016, 05:12&quot;.

З Московською Патріархією/РПЦ (читайте мою статтю &quot;Газ, нафта, КГБ, попи, вино, сигарети, діаманти…&quot;) все зрозуміло (в цій ситуації також є цікавим мій матеріал &quot;Святий і грішний…&quot;): вона є одним з інструментів Московського Кремля (російської світської владної кліки) в реалізації його геополітичних марень під маркою &quot;русского міра&quot; (моє дослідження &quot;Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і &quot;русскій мір&quot; вас теж зацікавить), що вилилося в збройну агресію Росії проти України з окупацією Криму та частини Донбасу (РПЦ підтримує ці дії – вбивство українських громадян; зверніться до моєї публікації &quot;Як російський офіцер у своїх батьків-українців стріляв…&quot;). Очікувати від неї чогось кращого, як Гаванська Декларація (вона потрібна Кремлю для створення видимості його важливості у світі на фоні західних санкцій, котрі є наслідком несприйняття російської експансіоністської зовнішньої політики, і необхідності/неминучості співпраці з ним), годі, адже Москві (церковній, світській) Київ ніпочому, бо він для Московії, як кістка в горлі (надіюся, що вона нею й подавиться).

Обурює позиція РКЦ, адже її дипломатія спрацювала погано, відкрито підігравши РПЦ в окремих пунктах Спільної Заяви (тут є актуальною моя стаття &quot;Мюнхен 1938 – Мюнхен 2015&quot;). Виходить, що і Ватикану Київ теж ніпочому… Прикро!

Виникає логічне запитання: а де ж сам Київ у цьому гострокутному трикутнику? Київ офіційний (світський), бо Київ церковний устами принаймні УГКЦ та УПЦ КП свою позицію сказав, адже Ватикан – це не тільки Церква, а й держава-місто (виборна теократична монархія, суверенна територія Святого (Апостольського) Престолу: суверенітет Ватикану випливає із суверенітету Престолу – Папи і Римської (Ватиканської) Курії (Уряду), який є суб’єктом міжнародного права та може встановлювати дипломатичні відносини) на чолі з Папою Римським, котра має свої дипломатичні установи (посольства) в більшості країн світу, зокрема і в Україні.

Чому Міністерство закордонних справ України не викликало до себе Апостольського Нунція – Посла Ватикану з осідком у Києві для вручення йому ноти (або хоча б усного застереження зі сторони Міністра) після ухвалення Спільної Декларації про неприпустимість подібних дій (нас без нас одружили, образно кажучи), зокрема й надалі, по відношенню до країни, з якою Ватикан має дипломатичні стосунки?

Недарма в народі кажуть: &quot;Ніколи не перебільшуйте зрадливість ворогів і вірність друзів&quot; та &quot;Довірливість – це те, що нас вбиває&quot;.

Чому недопрацювала в цій ситуації українська дипломатія, в першу чергу Посольство України у Ватикані, акредитоване при Апостольському (Папському) Престолі, під керівництвом Посла? Може Президенту України треба зробити кадрові висновки щодо тих чи інших посадовців/співробітників МЗС?

Діяльність усіх працівників наших дипломатичних установ повинна бути активно-наступальною у відстоюванні національних інтересів України на міжнародній арені.

Українські посольства (місії) за кордоном і загалом МЗС – це фасад нашої Батьківщини!

У випадку з Гаванською Декларацією він (фасад) виглядає не найкращим чином.

Подібного не можна допускати в майбутньому на будь-якій ділянці дипломатичного фронту, якщо офіційний Київ хоче аби з Україною рахувалися у світі (цікавим тут буде мій матеріал &quot;Незалежна Україна? Маячня!&quot;) та прийняли до НАТО і ЄС.

</p><p class="news-full__text-embed"><img src="/assets/img/lazybg.png" style="width: 533px; height: 362px;" data-src="https://i.obozrevatel.com/gallery/2016/2/21/252559.png?size=630x2000"; data-large-src="https://i.obozrevatel.com/gallery/2016/2/21/252559.png";></p>

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги