Маршрутом "Калуський спотикач"

8.3тЧитать новость на украинском

Якщо запитаєте, хто впливав на мою персону впродовж життя і зробив мене таким, яким я є, щиро відповім: родина, друзі та… Калуш.

Тому мушу торкнутись гостьових принад міста дитинства. Отже, нині виокремлюються кілька туристичних маршрутів Калуша та Калущини.

Перелічую: «Андрій, Степан, Богдан Бандери в Калуші та Калуському районі», «Іван Франко та його родина в Калуші, Підгірках», «Король Польщі Ян ІІІ Собєські, королева Марисенька, Калуш та навколишні села», «Митрополит Андрей Шептицький в його Калуші», «Єврейський вплив на музичну, образотворчу культуру Калуша та Польщі», «ОУН-УПА-СБ ОУН в Калуші, 1929-1956 роки», «Австрійські кайзери в Калуші», «Калуський спотикач». Перелік можна продовжити: «Калуш спортовий (олімпійські призери, чемпіони світу та Європи)», «Калуш музичний (Михайло Сливоцький, засновники «Ватри», «Брати блюзу» Левицькі, Влад Дебрянський)», «Калуське пиво (від 1550 року)», «Калуський футбол Й. Сабо та О. Гавраса», «Подвиг Олекси Гірника» тощо.

Тераз і тутай я оповім читачам про туристичний маршрут «Калуський спотикач». Разом зі мною віртуально мандруватимуть правдиві калушани: брат Ігор, батько Богдан, померлий в 2003 році, друг тата Ярослав Скавіньскі (видатний калушанин, авторитетний політв’язень, родом з Сокаля, член ОУН). В нашій бригаді шпацеруватимуть середньовічною бруківкою й багато інших калуських батярів, і мертвих, і живих, і поза Україною сущих, товариством котрих я завше пишатимусь.

І не важливо, які заклади та коли відвідували Бодя з Славеком чи я з Ігорем, а де залишали частину зарплати Юрківи, Філяки, Ковалі, Мицаки, Гоньскі, Лотоцькі, Синенькі, Кушлики, Келебаї, Гавчики, Луціви, Кілки, Звіри, Брусаки, Сорохтеї, Тадеки, Зеленки, Діденки, Овчари, Таріки, Чолії, Владзьо, Футерки, Регнери, Княгинецькі, Фірмани, Цигановські, Кульберги, Даугелі, Аліяши, Засядьвовки, Гумініловичи, Стасюки, Ковбаси, Гайдаші, Риптики, Славінери, Бермани…

Навчався я в Миколаївському кораблебудівному інституті. Таких закладів з шестирічним курсом навчання на увесь сересере було лише 2: в Пітері та Миколаєві. Ніхто з калушан не вірив, коли батьки казали, що я вступив без жодних хабарів до інстуту, де була військово-морська кафедра та закордонна морська плавпрактика, із реальною зарплатнею, після четвертого курсу.

В радянські часи Західна Україна була краще траспортно сполучена з півднем України, аніж нині. Щодня з Миколаєва до Львова курсував літак. Квиток на півторагодинний переліт «аном» коштував 14 рублів (підвищена стипендія дорівнювала 46 рублів), а чотиригодинна екстремальна мандрівочка «кукурудзою» від Миколаєва до Івано-Франківська, з проміжною посадкою в Кам’янці, вартувала десятку. У Львові чи Станіславові мене зустрічав брат Ігор, і на татовому новенькому прямому «запорі» зі швидкістю 120 км на годину ми влітали в рідний Калуш. Передмова си скінчила.

Зачинаємо екскурсійний маршрут «Калуський спотикач».

1. Виходимо з будинку на вулиці Рубчака і прямуємо по Грушевського (Калініна чи Словацького) до Калуського пивзаводу. Варити пиво, відразу аж два різновиди, в Калуші почали, принаймні, від 1550 року. Офіційно пивзавод в якості броварні, котра сплачує податки до міського бюджету, постав в 1566-му. Про це мовив у власних історичних нарисах Михайло Грушевський. Журнал «Україна» в 1976 році писав, що трійку українських підприємств, які виробляють найсмачніше пиво, складають: Львівський пивзавод, народжений в 1425 році (нині відомий бренд «1715»), Калуський пивзавод (один з найстаріших в Україні) та Миколаївський пивзавод «Янтар», на якому чехи в 1974 році встановили власне обладнання. Київське пиво «Оболонь» тоді ще не потрапило до рук тернопільських броварів. Тому після закінчення калуської СШ № 2 в 1976 році у мене залишався доволі вузький вибір: або вступати до львівського університету імені Івана Франка, або вирушати до Миколаєва, де «море, фрукти, таранька до пива та дівчата». Бо без якісного пива, яке ми почали пити з 14 років, вже не вижити. Миколаїв переміг. Позаяк у Львові я встиг закінчити заочну фізматшколу при університеті й доволі часто відвідував львівських товаришів, котрі навчались та мешкали в столиці Галичини.

Навпроти калуського пивзаводу розташувався сквер, відразу за житловим будинком на Грушевського, де можна було придбати пляшкове пиво. На лавицях в оточенні густих кущів смакувалось пиво та планувався маршрут.

2. Наступна зупинка – «Пельменна», на цій самій вулиці. За кам’яними східцями відкривався маленький прокурений зал з шістьма столиками та пластмасовими стільцями. Але вже починаючи з «Пельменної» починалась калуська взаємоповага, відома латиноамериканському світу. Північні американці називають її побутовою корупцією. Як можна повагу, традиції ганьбити словами «корупція, блат»?» У нас клієнтів ділили на «своїх» та інших. Ми – свої, рідні, питомі калушани. Тому ніколи не беремо здачу. Замовляючи пиво, просимо «штире гальби» (не бокали!), пельмені кличемо «москальськими виваглєтами», а дві сотки «стрілецької» звучать, як «йойо, дві сотки еспозіто, прошу пані». В 70-ті канадські хокейні профі, котрі грали без захисних касок, вперше прибули до срср. Воротаря з голкіперською ключкою (що нагадувала сокири московських стрільців) називали Філ Еспозіто. Тому справжній калушанин горілку «стрілецьку», з якою калуське пиво смакувало ще моцніше, мусив кваліфікувати яко «еспозіто».

3. Відразу за «Пельменною» історична вулиця дарувала «Шашличну». Шашлична мала дерев’яний віходок на власній території, в напрямку Загір’я. Густий букет ароматів (пива, сала, м’яса, цибулі, олії, перцю, петрушки, кропу, оцету, сушеної тараньки, коньяку, горівки, вина, самогоняри, оселедців, газет, цигарок, варених яєць, чоловічих поту та одеколону «руцкій лєс», напуцованих мештів, машинного масла в роверових ланцах, часнику, чорного хліба, печінки) накривав кілька сотень квадратних метрів, включно з приміщенням «швидкої допомоги» на теперішній Підвальній та сусіднього міськвідділу міліції.

В «Шашличній», де відсутні сидячі місця, завжди стояла величезна черга. Тому «калушер» мусив швидко знайти кумпеля біля каси-шинквасу (або розіграти сцену палкої зустрічі з Штефком, Генеком, Славеком, Міхалом), якому варто лише нагадати про власне замовлення та передати гроші з брудними гальбами. В «Шашличній» постійно лунав такий гамір, що навіть небіжчики з Височанського цментажу чули, як Владзьо, жи на юрчилах жиє, копав бальон з Й. Сабо в калуському «Хіміку». А Зеньо, котрий з Нєгівців, такуй вікопомного 1969 року в Москві разом з «Карпатами» співав «Вечором в садочку, в тихому куточку, жде Бандера, жде». Ая-ая, бігме, я ті кау.... І боронь Боже, аби хтось в «Шашличній» заговорив неукраїнською мовою!

Коли я привозив чорноморських півметрових тараньок, тато мусив відвідати саме «Шашличну». Він голився, одягав польський гарнітур – трійку з широким краватом, італійські мешти, бризкав на себе «Дзінтаріс», розкладав по кишенях п’єтку-десєтку, хустинку, ніж, пачку цигарок (обов’язково з фільтром – «Орбіта», «Стюардеса» чи «Родопи»), загортав найбільшу рибину в газету «Прикарпатська правда» і вирушав на зустріч з колєгами. За роки, які він віддав Калушу, кожен другий, а мо’ і кожен перший клієнт «Шашличної» мав статус Бодіного колєги. Ми з братом залишаємо батька, його кумпелів на Грушевського. А самі вирушаємо вгору по вулиці С. Бандери до найстарішої, найзагадковішої частини Калуша.

4. Навпроти легендарної музичної школи № 1 (там колись працював повітовий суд, далі протягом 1941/1950 років базувалось енкаведе/гестапо) стояла «Веселка». На першому поверсі – кав’ярня з баром, вище – ресторація. В ресторані грали випускники музшколи. Там ми не лише відзначали татове 40-річчя. «Веселка» дозволила вперше почути всесвітньо відомий хіт «Файдулі – фай». В 70-ті роки в Калуші його виконували українською з одним куплетом польською та одним куплетом на ідиш. Задовго до майданів калушани знали, що навіть баба може бити поліцая в яя, якщо він порушує її права.

«Той, хто Калуш не шанує, най нас в дупу поцілює». Цими словами завше закінчувалась відома пісня, народжена, як і сам єврейський музичний стиль «клезмер», в Галичині. Іноді музики натхненно співали варшавський шлягер «Całujcie mnie wszyscy w dupę».

Знову промовлю дві слові про респект, дотично якого ми чуємо сарказм у виконанні героїв голівудських серіалів. Повага – це коли знаєш пароль, код, pass-word. Заходиш до кав’ярні «Веселка» (здачу ніколи не берете, вже пам’ятаєте?) і замовляєш «каву по-турецьки». Ти, яко правдивий калушер, обмінюєшся з барістою взаємоповагою. І тобі, навіть під час будь-яких горбачовських сухих законів, до кави подають сотку нерозведеного ужгородського коньяку «Карпати». Ви знаєте, що пароль «по-турецьки» в нашому Калуші означає добрий коньяк.

5. Далі пора поїсти, себто закусити чогось ґрунтовнішого, ніж пельмені з шашликом. Влітку ми вирушали до парку Івана Франка. Там в дерев’яному кафе подавали до пива печені шматочки ліверу з цибулею. Для всіх цю смакоту готували на олії. Одначе, якщо ви користаєтесь респектом і печінку смажить однокласниця, вам не лише не будуть розводити пиво. Ви отримаєте бонус. Коли порція буде майже готова, до печінки додадуть вершкового масла з трьома сортами меленого чорного, жовтого та червоного перцю. А далі — ніжно огорнуту вершками вже жовтаво/рожеву цибульку та тоненькі болгарські пасма зеленого перцю з червоною паприкою. Ніхто в ті калуські часи не чув про зірки Гі де Мішлена. Проте калушери готували смачну їжу.

6. Ще однією місцинкою, де в раціоні завжди була смажена печінка до пива, повставала „Чайна” на теперішній площі Героїв, навпроти фонтану з жабками. Навряд чи хтось в радянському Калуші здогадувався про стилістику французьких кафе чи бутік-ресторанів. Але інтуїтивно справжні калушани (а це 100-відсоткові нащадки шляхтичів) в цій їдальні завжди обирали столики біля великих вікон. Тобто, знайомі емерити повинні були, шпацеруючи пляцем з кіндерами, фамільянтами, колєжанками побачити, що ти – не лузер, а кулер. Сидиш за столом, на якому загадково причаїлись горівка в сивих келішках, гальби з грайливим пивом і смажена печінка поряд з тарілками, де спочиває нарізка: плавлений та твердий сир, гуцульська бринза, копчена дрогобицька ковбаса (з кмином), ніжинські огірочки і таврійські томати. Окремо на льодяний шнапс чекають порізані океанічні оселедці, заплетені білою, іспанською, солодкою цибулею в оцеті й перці-горошку з лавровим листом та свіжим кропом («укроп» - російське слово).

7. Але, якщо вам, як і нам, заманулось калуської автентичної першої страви, ходімо до «Приколу». Так калушани називали ресторан «Прикарпатський» в однойменному готелі, збудованому на місці головної Калуської синагоги. В 70-і в «Приколі» варили найсмачніший курячий бульйон з домашньою локшиною. Приготувати цю страву ще краще міг лише тато (так само, як його бігус – зе бест). Не буду відкривати таємницю вироблення локшини. Лише поясню оригінальність «прикольної» юшки. Частинки юного когутика варяться окремо. Коли вони вже є придатними до споживання, в бульйон занурюється «лапша» чи «паста». Одночасно поряд киплять шматочки білих грибів. Потім до курячої суміші додається бульйон з фрагментами щирих грибів. Пропорцію не видам. Не забувайте про чорний мелений перець та зелені кріп з петрушкою.

8. Калуську кухню неможливо уявити без грибних страв. Гості Калуша в 70-і не оминали бар «Під ясенами». Цей трендовий заклад знаходився не просто на глибині, куди треба було дійти кам’яними сходами. Не всі знають: коли напочатку 17 сторіччя був нарешті збудований та «зданий в експлуатацію» Калуський замок (в стрефі костелу, народного дому і виконкому), брами фортеці були пов’язаними із замком підземними шляхами. Одна з брам стояла саме на тому місці, де і зараз височить будинок на площі Героїв в точці перетину з вул. Дзвонарською. В підвалі цієї кам’яниці не лише був бар «Під ясенами», а й знаходились одні з дверей /замурованих/, що вели до підземного тунелю, який закінчується під костьолом.

Бар був туристичною візитівкою Калуша. Навколо дубових столів стояли дерев’яні лавиці. Калушанин мусив називати їх виключно «бамбетлями». В барі, окрім традиційного розливного пива, була присутньою карта вин (закарпатських та молдавських), три сорти коньяку і — алярм — «Спотикач» Івано-Франківського виробництва. Досі пам’ятаю файнезний дизайн 40-річної давнини у вигляді зображення козака на етикетці в стані «після другої пляшки спотикача натщесерце».

Чим годували «Під ясенами»? Авторською стравою рафінованих калушерів: свинячим м’ясом, запеченим в горщиках з цибулею, морквою, фасолею (або картоплею) та шматочками грибів. Ця суміш перед випічкою накривалась тістом. В ті часи горщики, що запікались в кам’яній пічці, середньовічні столи з лавицями та хоровий спів «Гуляю, співаю, як холєра» створювали оригінальну атмосферу. Я не знав жодного чоловіка, гостя Калуша, який не відвідав «Під ясенами», не скушував печеню в горщиках і не заспівав після четвертої гальби пива «Татунцю, мамунцю, я си вженю». Заспівав українською. Мовою, котру, можливо, вперше почув та полюбив саме в моєму Калуші, під ясенами, які побачив «за селом край дороги…»

Калуша нашої юності вже немає. Його атакували оскари, венеції, челентани, суші, піцерії, терамісо, лонгдрінки, паелью, жульєни, патати, макачіни…

Присоединяйтесь к группе "УкрОбоз" на Facebook, читайте свежие новости!

Место:

Наши блоги

Последние новости