Повернення: від "йолки" Януковича до дідуха Майданів

282

<p>

З тих пір, як людсто зрозуміло, що Земля не стоїть на трьох китах, а має круглу форму і обертається довкола Сонця, воно намагалось усвідомити взаємопов’язані процеси: чому ніч змінює день, чому тиждень має сім днів, чому в році має бути 365 днів... Цих чому завжди було безліч. На якомусь етапі серед цих чому опинилось питання — як уникнути зсуву весняного рівнодення, оскільки це спричиняло проблеми із відзначенням Великодня. Календар Юлія Цезаря за кілька віків використання довів свою недосконалість та необхідність внесення змін. Зрозуміло, що цим найбільше переймалась конфесійна бюрократія християнської церкви.

Зрештою, Папа Римський Григорій ХIII у в жовтня 1582 року запровадив новий календар, названий в його честь григоріанським (згідно з ним після 4 жовтня одразу настало 15, тобто усунулась різниця в десять днів). Саме цей календар визнаний нині як міжнародний стандарт та використовується в переважній більшості країн світу.

Нововведення одразу запрацювало на сучасній європейській території: в Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, Швейцарії, окремих німецьких князівствах... Тоді ж де-юре перейшла на григоріанський календар і Україна, яка входила до складу Речі Посполитої. За два місяці установи на території українських земель, наприклад, гродські (замкові) і земські суди, перейшли на новий календар. Православна церква відмовилась від цього і після публічного конфлікту (зокрема, між католицьким і православним кліром) польський король видав універсал про право кожної церкви користуватися власним способом літочислення.

Власне, конфлікт цей видається не стільки релігійним, скільки суспільно-ментальним. Українці у складі Речі Посполитої не були визнаними рівноправними, отже будь-які ініціативи сприймалися як прямі утиски (чи те, що здавалось таким) сприймалися вкрай негативно, нерідко з активним протистоянням.

До речі, попервах на перехід до нового літочислення погодився і патріарх Константинопольський. Він навіть написав Папі Римському листа з твердженням, що з 1584 року церкви, які підпадають під його юрисдикцію, почнуть користуватися новим календарем. До цієї юрисдикції входили православні громади &quot;Молдавії, Ляхії, Русі, Грузії та у багатьох інших краях&quot;. Однак згодом в оточені Констатинопольського патріарха перемогла інша точка зору і заявлений перехід не відбувся. Зрештою визнання нового літочислення (в православії воно ще називається новоюліанським) відбулось аж 1924 року після проведення Всеправославного конгресу у 1923 році в Стамбулі під проводом тодішнього Вселенського патріарха.

Відтак православна церква в сучасній Європі перейшла на святкування Різдва Христового 25 грудня. Окрім Вселенського патріарха, в цей день різдво святкують Антиохійська, Олександрійська, Кіпрська, Болгарська, Румунська, Елладська та багато інших православних церков. Загалом 75 відсотків православних вважають святом саме 25 грудня, і лише 25 відсотків продовжують дотримуватися 7 січня. Серед останніх - Єрусалимська, Російська, Сербська, Грузинська та усі Українські православні церкви, включно з Українською греко-католицькою.

Ці двадцять п’ять відсотків знаходяться переважно в полі тяжіння Російської православної церкви Московського патріархату і, відповідно, вікових геополітичних інтересів Кремля. Самопроголошена (автокефалію московської церкви Константинополь не визнавав майже півтора століття) московська церква завжди перебувела під пильним наглядом імперської держави і виконувала практично всі забаганки влади. Намагання церковних очільників проводити власну релігійну політику зустрічала серйозний опір можновладців.

Чого лише вартий факт відсутності протягом 300 років патріарха в московській церкві? Невдоволений самостійністю церковників &quot;великий реформатор&quot; цар Петро Перший взагалі ліквідував таку релігійну посаду як патріарх. Кілька століть в московській імперії церквою управляв Синод. Для правильного розуміння церковниками &quot;державної лінії&quot; цей орган очолював … обер-прокурор, якого призначав самодержець.

Патріархат московської церкви відновився лише після жовтневого переворту більшовиків у 1917 році. Однак тепер вже нова влада чинила (за традицією імперії) утиски церкви. Церква всіляко намагалася запевнити більшовиків у своїй лояльності. Ось що писав патріарх Тихон у 1925 році: &quot;...на чолі Російської держави стала Радянська влада. Не згрішивши проти нашої віри і Церкви, не допускаючи ніяких компромісів і поступок в області віри, в цивільному відношенні ми повинні бути щирими по відношенню до Радянської влади і працювати на загальне благо, узгоджуючи розпорядок зовнішньої церковного життя та діяльності з новим державним устроєм ...&quot;. Незважаючи на запевнення у любові до радянської влади з боку патріарха, &quot;совєцька власть&quot; згодом теж ліквідувала цю посаду. Відновила радянська влада посаду в 1943 році. Однак ще до цього радянська влада зробила з церковних очільників московської церкви &quot;вірнопідданих&quot; Кремля. Це вдалося завдяки примусу митрополита Сергія до підписання у 1927 році декларації, яка визначала ставлення церкви до &quot;існуючої цивільної влади&quot;. &quot;...ми, церковні діячі, які не з ворогами нашого Радянської держави і не з шаленими знаряддями їх інтриг, а з нашим народом та Урядом&quot;, говорилось в цьому документі. Однак головним було те, що радянська влада в особі ОДПУ-НКВС отримало монопольне право контролювати церковні кадри.

Відтак можна говорити, що московська церква остаточно втратила свою (і до того відносну) самостійність та повністю перейшла під державне управління.

Власне, саме впливом на розстановку кадрів з боку радянської (а нині російської) влади і визначилась політика московської церкви на десятиліття, &quot;коим несть числа&quot;. Тому будь-які дії РПЦ МП є продовженням імерської сталінської політики кремлівських сановників, для яких є неприйнятною навіть думка про гідність, свободу та незалежність як окремої людини, громади (навіть релігійної), так і країн, яких вони відносять до &quot;своїх&quot; інтересів впливу.

Обплутування релігійними тенетами українських номенклатурних чиновників та олігархів протягом всього періоду незалежності було цілеспрямованою політикою Кремля, націленою на втрату незалежності держави як максимум та вплив на орієнтування (політичне і економічне) як мінімум. Особливо ця маніпуляція вдалася по відношенню до Януковича, який перебував під політико-релігійним гіпнозом раболіпства Москви.

На рівні територіальних громад (особливо релігійних) діяльність російських спецслужб, зокрема, РПЦ МП, виливалось і виливається у нагнітання істерії і прямого силового шантажу (АРК, лнр та днр) щодо будь-яких намагань побудувати соборну українську церкву, масованній публічній обробці населення щодо єдності віри, засиллі &quot;кадрових православно-кадебістських священників&quot; в місцеві парафії, яке, зрештою, вилилось у відмову московських попів відспівувати загиблих від путінського терору на Донбасі Героїв України . Московська церква веде віковічну боротьбу проти українського народу, соборної державності і зараз кидає в бій останні резерви — незважаючи на бажання мирян перейти до київського патріархату (навіть з умовою почергового ведення служби представниками двох парафій), московіти насилають на такі села загони підготовлених бойовиків під виглядом &quot;правовірних&quot; православних семінаристів чи так званих священослужителів. Зрештою, кривава &quot;йолка&quot; Януковича теж стала символічним фіналом (хоч і непередбачуваним) спецоперації російських спецслужб вкупі з московським попівством.

Повернення української церкви в лоно Константинопольського патріархату неминуче призведе до відзначення всіх релігійних свят за григоріанським календарем. Що, власне, є слушним з будь-якої точки зору. А це означає остаточний (назавжди) вихід України з кількасот вікового московського духовного рабства. А також повернення до джерел українськості, де Різдво Христове — велике всеєдине народне свято, а не політичні ігрища імперсько-кадебістських карликів.

Майдан довів усьому світові, що українці гідні власної держави і мають право на самостійне вирішення свого майбуття. А воно пов’язане з поверненням у Європу, з якої ми були колись викрадені і відгороджені на віки радянським &quot;залізним занавісом&quot;.

Святий вечір несе нам злагоду і гарний настрій, почуття родинної умиротворенності. А дідух, історія якого сягає незапам’ятних часів, додає впевненості і надій на прийдешню радість, сподівання на гарний урожай і сталий добробут.

</p>

Присоединяйтесь к группе "УкрОбоз" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги

Последние новости