Три роки як я назвалася художником. До того 12 - була журналістом. В один момент змінила все.
Чи стала я щасливішою? Однозначно так. Бо живу тепер як хочу.
Кажуть, ти сам створюєш свою реальність. Буцімто від твоїх думок залежать обставини, а не навпаки. Воно як ланцюжок - думка-енергія-думка-енергія і тд. Куди скеровуєш свою увагу – туди віддаєш силу. Правду кажуть.
Я не раз свідомо прослідковувала цей зв'язок, і пожинала бажані результати. І, знаєте, тут навіть не так думку важливо скерувати у правильне русло, як почуття.
Поясню. Наприклад, людина починає працювати над собою, над своїм характером, і вирішує перестати засуджувати та критикувати інших чи себе.
Спершу їй треба навчитись контролювати свої слова. Це найлегше. Далі думки. От проскочила якась критика іншого, подякуй цій думці і відпусти її, уявляючи як вона хмариною проходить через твою голову і пливе далі. Та найскладніше - контролювати почуття. Хмарина через серце пропускається тугіше.
Чому так? Бо почуття, емоції, інтуїцію, душу так легко не обдуриш. А навіть як і вдасться, то не зарахується.
Оптимальне рішення - це просто приймати в собі всякі почуття. "Так, я засуджую, критикую, я хочу це справити. Я прощаю собі".
Це називається бути щирим із самим собою. Перший етап на шляху до розвитку, будь-якого.
Спитаєте, до чого тут художник? А до того, що це поняття, вид діяльності, часопроведення, стиль життя – називайте як хочете - це щось таке, що складається майже з одних почуттів. Звісно, є розум, знання, і це теж важливо для художника. Ти можеш не стільки бачити, скільки знати. Зазвичай, ми спершу дізнаємось, що дальня гора синя, а потім бачимо її такою. Але основою для художника все одно мають бути почуття.
Малюй, як відчуваєш - найважче, що можна лише уявити. Кого з вас не заганяє в ступор таке завдання? Мене заганяє. Донині. Мені легше змалювати будь-що в стилі реалізму, ніж створити якусь абстракцію, побудовану на самих почуттях.
Чому так? Все просто. Роками ми ховали те, що треба в одну мить витягнути назовню. Нас просять вивернути, вирвати з себе щось, що часом завдає дикого болю, часом соромить, лякає, засмучує. Тому ми це ховаємо.
В психології є таке поняття як "заборона на радість". Такий життєвий казус стається з людиною в дитинстві, коли їй не дозволяють галасувати, ганяти, голосно сміятися чи просто дуркувати.
"Тихо, не кричи! Перестань дуріти, бо зараз будеш плакати!" - чого ми лише не чули від батьків в дитинстві. Ніби дрібниці, але ні, установки працюють наповну. От і маємо потім таке собі 30-річне чудо, яке вміє думати, але не дуже відчувати чи розуміти свої емоції, розрізняти їх, висловлювати, називати.
Що більше я копирсаюсь в собі, вивчаю себе, то більше хочу бути "сумашедшою" художницею. По-іншому - відключити мозок і дати слово серцю. Робити те, що хочеться, дозволяти і приймати.
Гадаю, якби кожен йшов за покликом серця, у світі не було б біди. Бо всяке серце добре.
Є ще одна річ, що робить життя художника офігєнним - це втрата страху, що тебе осудять. Серйозна штука, я вам скажу. Йдеться про те, щоб перестати боротись з чимось ефемерним, щось комусь доводити, намагатись комусь сподобатись. Натомість - просто бути.
Колись на одному семінарі нам дали домашнє завдання перед дзеркалом дуже щиро зізнатись собі: так, я дура.
У мене була страшна ломка. Я ж не дура, що тут говорити. Може хтось інший, але точно не я. Мучилась перед дзеркалом, поки вимовила те страшне заклинання. А вимовила, коли зрозуміла, що не про дуру йдеться, а про прийняття себе всякою і повністю.
Сильна практика, хоч і абсолютно безглузда на перший погляд.
Так, я дура. І я собі це дозволяю. Я собі це прощаю. Навіть більше – я насолоджуюсь цим. Як і всіма іншими можливостями, що дає життя художника.
Не надоедаем! Только самое важное - подписывайся на наш Telegram-канал
Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.
