Політики чи сантехніки?

260
Політики чи сантехніки?

До численних поточних конфліктів навколо Київради й у ній самій додався ще один. І хоча перебіг цього конфлікту поки що не супроводжується гучними публічними скандалами, він виглядає чи не найголовнішим у столичному органі місцевого самоврядування.

Цей конфлікт – не тактичний, і навіть не ідеологічний, а стратегічний. Ідеться про саму сутність діяльності міських депутатів – про те, чи є вони постатями політичними, а чи тільки властиво господарчими, так ми мовити, менеджерами середнього рівня.

Отож: 30 травня заступник Київського міського голови, секретар Київради кандидат економічних наук Олесь Довгий (друга постать у столичній ієрархії влади) дав програмне інтерв‘ю газеті “Україна молода” – інтерв‘ю, на яке, на жаль, майже ніхто не звернув уваги. А даремно. Бо ж там фактично викладені засади діяльності Київської міської ради час усієї її каденції – як їх бачать ті, хто наразі керує органом столичного самоврядування і міськдержадміністрацією.

Наша принципова позиція, що Київрада - це не Верховна Рада. Тут не повинно бути політики - "помаранчевої" чи "блакитної". Тут - господарство, яке ввірене цим людям киянами і яке повинно ефективно працювати на благо громади. Кожна людина, яка працює в Київраді, повинна нести відповідальність перед киянами за те, що відбувається у Києві. У нас немає опозиції, коаліції, більшості. Є депутати, які хотіли одразу конструктивно працювати на благо киян. А є інші депутати, які замість того, щоб займатися житлово-комунальним господарством і нагальними проблемами, граються у політику. Як тільки члени цієї фракції ("а ля опозиційної") скажуть, що політика закінчилася, ми хочемо працювати й допомагати киянам, ремонтувати ліфти, боротися із заторами, підвищувати якість води, оптимізувати витрати, займатися лікарнями, - усе буде нормально, - наголосив Олесь Довгий. - Ми повинні ділити не владу, а відповідальність. Не можна нехтувати жодним киянином - ні тим, який проголосував за соціаліста, ні тим, хто за Литвина голосував. І той киянин, який вважає, що його лавочку відремонтує краще представник БЮТ, нічим не гірший від того, який проголосував за Партію регіонів. Фракція БЮТ задекларувала в Київраді, що вони готові співпрацювати, якщо все буде поділене на "помаранчеве" й "блакитне", - київський міський голова не може допустити такого. "Головне для нас - налагодити ефективний діалог із киянами".

Олесь Довгий каже, що він якийсь час навчався в Англії. Якщо так, то повз його увагу не міг пройти The Concise Oxford Dictionary of Politics, який вважається на Заході вельми авторитетним довідником і регулярно перевидається. Так от, автори цього словника наголошують: “Політика виникає там, де люди не задоволені розподілом прав і де існують хоч якісь процедури для врегулювання розбіжностей. Таким чином, її немає у первісному суспільстві, де люди поборюють одне одного заради власних інтересів, швидше керуючись принципом “Я буду мати”, аніж “Я маю на це право”. Відсутня політика і там, де є одностайна і повна згода стосовно прав і обов‘язків у суспільстві”.

Також автори вказують на істотні розбіжності між теоретиками щодо того, чи обмежувати політику лише державним життям, чи вона поширюється на ряд сфер суспільного життя, як-от церква, громадські об‘єднання та сім‘я. Але за всіх обставин партійна діяльність, боротьба між ними за вплив на виборців і реалізація ними своїх програмних засад – це політична царина, навіть коли йдеться про най-найвужче розуміння терміну “політика”.

А якщо Олесь Довгий має аж дві вищі освіти в Україні плюс кандидатський ступінь, то він не міг пройти повз ті визначення політики, які мусить знати кожен вітчизняний інтелектуал: як “царського мистецтва” керувати всіма іншими мистецтвами, як “уміння вберегти всіх громадян від лихого і зробити їх, якщо це можливо, із гірших кращими” (Платон), як знання про вірне і мудре правління (Макіавеллі), як боротьби класових сил (Маркс), як провідної діяльності владного апарату та впливу на цю провідну щодо суспільства діяльність (Вебер) тощо.

А у вітчизняних словниках і довідниках політику визначають як діяльність з приводу громадських інтересів, виражену в поведінці суспільних груп, як сукупність поведінкових моделей та інститутів, що регулюють суспільні стосунки і створюють як владний контроль за соціумом, так і конкуренцію за володіння силою влади, як соціальну діяльність, спрямовану на збереження чи зміну чинного стану розподілу влади і власності у державно організованому суспільстві. За будь-якого визначення діяльність Київради в контексті того, що її депутати обрані за партійними списками і представляють певні суспільні групи, об‘єднані інтересами, ідеологією чи/та соціальними цілями, є діяльністю політичною. Чи у давньогрецькому, чи у британському, чи у суто українському розумінні цього поняття.

Чи, може, Олесь Довгий навчався в якійсь іншій Англії, де немає Оксфорду, і в Україні, де немає Могилянки?

Але справа не тільки в теорії. Якщо ми візьмемо Конституцію та закони “Про статус депутатів місцевих рад” та “Про столицю України – місто-герой Київ”, то побачимо: діяльність органів місцевого самоврядування зводиться не тільки і не стільки до “ремонтуліфтів” та “боротьби з заторами”. Той чи інший стиль і метод управління комунальною власністю – це реалізація певної ідеології (комуніст і ліберал істотно відрізняються у поглядах на обсяги і цілі функціонування такої власності). Програми соціально-економічного та культурного розвитку міста – теж певні політичні явища, зміст яких напряму залежить від того, які партії їх формують.

А хіба встановлення місцевих податків та зборів – це не економічна політика? Зрештою, бюджетна політика на місцевому рівні – це теж “ремонт лавочок”, а не поєднання тактики і стратегії розвитку міста – і від конкретного способу такого поєднання залежатиме, кому житиметься найкраще в цьому місті – його 99% мешканців, тобто найманим працівникам і середньому класові, чи 1% скоробагатьків?

Ба більше: міська влада Києва має більший обсяг обов‘язків та прав, ніж владний орган будь-якого міста країни, і випливає це з того, що “столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов‘язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав”. (ст.1 Закону про столицю України – місто-герой Київ). І не лише Київський міський голова є політичною фігурою; а і рада та її депутати. Чого варте лише право Київради “визначати порядок організації та проведення недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру” (ст.22.15 Закону про столицю).

Не забуваймо, що до Києва, де розташовані органи центральної влади, стікаються представники всіх політичних та громадських організацій країни (а іноді й не надто бажані вояжери з-за кордону), щоб тут висловити свою позицію, а часом і натиснути на Верховну Раду чи президента. І для того, щоб забезпечити нормальне функціонування органів центральної влади та всієї столичної інфраструктури, Київрада мусить складатися з мудрих політиків, які здатні керуватися загальнонаціональними інтересами, розуміти їх, втілювати їх у життя, а не лише “підвищувати якість води”.

Значна частина київських виборців, видається, не забувала, що живе саме в українській столиці і прагне здійснювати столичну місію на високому рівні, тому й голосувала не за Партію регіонів чи блок “Не так!”, державницькі настанови яких виглядають вельми сумнівно. І не за ті сили, вся “політика” яких ґрунтується на давно відомому – ще з часів наймерзотніших римських цезарів – підкупі плебсу, голоти, злидарів за принципом “Хліба й видовищ”.

А ще ж столиця є певним символом країни. Символом України. Її духовним та культурним центром. Це зобов‘язує до дуже серйозних речей. Наприклад, до того, про що писав у “Киянах” Ігор Лосєв – до своєрідного шефства над таким специфічним і складним регіоном країни, як Севастополь. А це теж політика. І не тільки національна, а й міжнародна – найсерйознішого ґатунку.

Що ж стосується заяви, що у Київраді “немає опозиції, коаліції, більшості”, що там “є депутати, які хотіли одразу конструктивно працювати на благо киян, а є інші депутати, які замість того, щоб займатися житлово-комунальним господарством і нагальними проблемами, граються у політику”, - то ця заява зробила б честь Олександру Лукашенку (він же “бацька”) і Сапармурату Ніязову (він же “туркменбаши”).

Опозиції немає там, де немає демократії; невже ж треба їхати вчитися до Англії, щоб не знати такої елементарної речі? Ба більше: не депутатська це справа – “займатися житлово-комунальним господарством”;депутати мусять визначити засади функціонування цього господарства у столиці, а втілювати на практиці ці засади мусять структури виконавчої влади та конкретні організації. Депутати мусять думати, обговорювати, сваритися, навіть битися, вирішувати і контролювати реалізацію своїх рішень. Ось їхня робота в якості наших – виборців – представників. А Олесь Довгий, схоже, озвучує дуже добре знайому з часів президентства Кучми та мерствування Омельченка стратегію, коли депутатський корпус – не має значення, на рівні держави чи її столиці – мусив бути лише “хлопчиками на побігеньках” при певній владній Особі, а коли ця Особа робила щось не так – то ще і “хлопчиками для биття”.

Іншими словами, київська громада, голосуючи проти “колишніх”, хотіла принципових змін на краще. Чи вдалося це? Обличчя у владних кабінетах змінилися, хоча і частково (не випадково, мабуть, навколо Леоніда Черновецького зібралася ціла команда політичних невдах а la Пустовойтенко), але чи змінився стиль мислення та діяльності, коли друга особа столиці, представник, здавалося б, нового й прогресивного покоління, демонструє розуміння сутності міського самоврядування на рівні провідних осіб минулого режиму?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – спеціально для "КИЯН"