Примите участие
в розыгрыше
Android смартфона Участвовать
Приз
ГлавнаяБлоги

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

5.7тЧитать материал на украинском

Свіжі враження від хорошого, а головне потрібного фільму та критичні зауваження, котрі хоч, може, й гострі, однак мають на меті зробити фільм іще кращим.

На екрани вийшов новий художній фільм українського виробництва "Таємний щоденник Симона Петлюри". Подія для нашої країни без перебільшення знакова й довгоочікувана, адже по суті це перша за всі роки незалежності повноцінна кінострічка, цілком присвячена постаті одного з лідерів Української революції Симона Васильовича Петлюри. Як голова Директорії і головнокомандувач збройними силами, він стояв біля керма Української Народної Республіки у 1919–1920 рр., у найтяжчий період її існування, та очолював Державний центр УНР в еміграції, до своєї трагічної загибелі у травні 1926 р. Петлюра став справжнім символом боротьби за свободу й незалежність України. Навіть його ім’я набуло загально значення та змісту. Вороги називали українських вояків "петлюрівцями", вони ж у свою чергу носили це ім’я з гордістю.

У суспільно-політичних реаліях сучасної України актуальність такого фільму беззаперечна. Він був потрібен вже давно, й дуже потрібен зараз, адже доступною мовою кінематографу розповідає глядачам про одного зі стовпів Української революції. Також відзначимо, що з огляду на нашу любов до "круглих" дат стрічка теж вийшла вчасно. Наступного року буде 140-а річниця зі дня народження Петлюри.

Сюжет фільму будується за принципом щоденника, якого ніби пише сам Петлюра. І хоч насправді такого щоденника немає, але водночас ми не можемо заперечити, що Петлюра міг мати задум його написати, або навіть брався за роботу. Тож така форма подачі матеріалу є цілком прийнятною. Автори фільму зосереджуються лише на деяких ключових епізодах життя українського лідера. Тематично фільм чітко поділяється на дві частини. Перша охоплює період 1917–1920 рр., друга оповідає про останні роки життя Петлюри, його трагічну загибель і судовий процес над убивцею.

Даруйте, але "професійна деформація" далася взнаки, тому просто подивитися фільм як звичайному глядачеві мені не вийшло – око історика постійно помічало малі й великі хиби, недоречності та помилки, які має будь-яка кіноробота. Прошу наступні зауваження сприймати не як критиканство, а конструктивну критику, адже фільм як такий загалом сподобався.

Перший епізод – перехід українських військ на західний берег Збруча та здавання зброї полякам наприкінці листопада 1920 р. – попри очевидний трагізм ситуації, вийшов абсолютно "прісним" і беземоцінйим. Вояки йдуть вервечкою і спокійно кидають на купу свої гвинтівки. Причому поляки стоять не за мостом, а перед ним. Насправді Армія УНР відступала з важкими боями, до останнього тримаючи плацдарм в районі Волочиська й даючи змогу переправитись на протилежний берег максимальній кількості військових, цивільних біженців, обозів, майна тощо. Про фінальний момент регулярної збройної боротьби є чимало спогадів учасників, він добре описаний у фаховій літературі й навіть у поезії. Згадаймо тут вірш Євгена Маланюка:

Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід… І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу. П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?

На жаль, не було в цій сцені ані грому гармат, ані гуркоту ешелонів, ані зловісних птахів, ані емоційних переживань вояків (сцена з ламанням шаблі була дуже картинною). Та й сама процедура здавання зброї відбувалась інакше – без показаного у фільмі приниження українських вояків із боку поляків. Поляки з пошаною поставились до своїх колишніх союзників.

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

Петлюра й Пілсудський

Наступний епізод. Грудень 1917-го, йде засідання уряду УНР, на якому присутні чомусь лише четверо осіб – Грушевський, Винниченко, Петлюра й дебела стенографістка пані Оля (де інші члени уряду – невідомо). Петлюра доповідає про ситуацію в Києві й говорить про необхідність придушення більшовицької активності. Потім штурм "Арсеналу", проте автори не вказали, що це вже був 1918 р., кінець січня за старим стилем або початок лютого за новим, а головне, що Петлюра на той час давно вже не в уряді, а керує добровольцями-гайдамаками, котрі під його орудою й здобувають "Арсенал". Бракує конфлікту з Винниченком, усунення з посади генерального секретаря з військових справ і формування Гайдамацького коша Слобідської України. Теж могли б бути дуже виграшні сцени, які б у гарному світлі показали Петлюру. Його незаслужено усунули, він не зневірився і продовжує воювати.

Після успішного штурму "Арсеналу" Петлюра підходить до полонених повстанців, серед яких йому представляють Євгенію Бош, говорячи при цьому, що вона "в них тут головна". Петлюра наказує всіх відправити до Лук'янівської в'язниці. Сцена розвінчує радянський міф про 300 закатованих арсенальців. але до чого тут Євгенія Бош? Вона ж повстанням на заводі не керувала, а отже й у полон не потрапляла.

Щось наплутано зі хронологією в епізоді з Болбочаном. Спочатку Петлюра зустрічається з ним і відправляє його в Італію (це було у травні 1919 р.), а потім Болбочан розмовляє з отаманом Волохом, як написано в титрах, у лютому 1919 р. у Києві в готелі "Континенталь". У сцені з оголошенням вироку зачитується не оригінальний документ (він добре відомий, опублікований, спеціально шукати його не треба), а якійсь цілком сучасний твір "за мотивами". Потім дивна сцена розстрілу.

Абсолютно фантазійний епізод. Петлюра десь і колись керує обороною якогось піхотного підрозділу, що займає оборону в окопах повного профілю. Оскільки на вояках шинелі зі трикутними кольоровими клапанами на позначення рангів, що були введені наказом наприкінці квітня 1919 р., а надворі явно не літня погода, робимо висновок, що то має бути кінець осені 1919 р., час катастрофічної поразки Армії УНР. Що ж то за бій, яким особисто керував тоді Петлюра, невідомо.

Далі щось наплутано з хронологією, бо наступна сцена – Петлюра випадково зустрічає генерала "Кревса" (так у фільмі, хоча має бути Кравс), а той у свою чергу бачиться в Києві з російським генералом Бредовим. Отже, тут події кінця серпня – початку вересня 1919 р. Може, так стрибає думка Петлюри, коли він згадує про події для свого щоденника, але простому глядачеві, не знайомому з деталями історії України, це все треба пояснити й подати послідовно.

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

Генерали "Кревс" і Бредов у Києві

"Кревс" говорить Петлюрі про Бредова, що пам’ятає його з Першої світової війни, коли той командував 4-ю гренадерською дивізією! Тут прикра й дитяча помилка – ніякої "4-ї гренадерської" в російській армії не було (було три номерних дивізії та одна Кавказька без номеру), а Бредов командував зовсім іншими частинами й установами. Тут сценаристу вистачило б і Вікіпедії.

Бредов називає "Кревса" австрійським генералом, однак у цісарській і королівській армії він дослужився до підполковника, а генералом став власне в Галицькій армії. Знову дитяча помилка, на яку вистачило однієї Вікіпедії почитати.

Сцена з Пілсудським, якого в титрах чомусь підписано головою польського уряду, хоча той був не прем'єр-міністром, а "начальником" (очільником) Польської держави (тут знову очевидна помилка на рівні Вікіпедії). Це важливе зауваження, адже принципової політичної домовленості про союзні дії досягнули лідери двох суверенних держав. У фільмі під час розмови маршал раптом кладе руку на плече Петлюрі, називає його на "ти" як давнього приятеля і здається ось-ось звернеться до нього "Чуєш, старий". Недоречна фамільярність у спілкуванні двох державних керманичів. Принижує Петлюру й не личить Пілсудському (якщо серйозно, то Пілсудський дозволяв звертання на "ти" лише щодо двох своїх найбільш віданнях і давніх друзів).

Домовившись із Пілсудським, Петлюра ранньою весною кудись поїхав і десь у полі зустрів вояка УГА, галицького селянина, який йому говорить слова докору за договір із поляками. Того селянина грає колишній народний депутат Михайло Ратушний. Він Головному отаману так і представляється й каже, що він сам Ратушний і всі довкола тут так само Ратушні. Для повноти картини та локалізації на місцевості треба було поінформувати глядачів, що то село Черніхівці Збаразького повіту на Тернопільщині, звідки пан Ратушний родом.

Потім на автомобіль Петлюри, котрий десь без зрозумілої мети кудись самотньо їде польовою дорогою, несподівано нападає кінний роз’їзд червоних. У перестрілці гине ад’ютант Петлюри, сам же Головний отаман із водієм відстрілюються із гвинтівок і відганяють ворога, котрий теж має втрати.

Повна вигадка й фантазія сценариста – що з селянином, що з перестрілкою. Весною 1920 р. Петлюра був у Варшаві. До тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського він прибув 1 травня потягом! Факт відомий, є багато фотографій з урочистої зустрічі державного керманича на вокзалі. Та й узагалі оці мандри Петлюри в автомобілі дуже дивні. Десь лісами-полями з одним лише адютантом колесить під час війни голова держави й верховний головнокомандувач, зустрічаючи на своєму шляху то командувача корпусу генерала "Кревса" (котрий так само мандрує самотньо), то селянина Ратушного, то ворожих вершників.

В одному з епізодів фільму Петлюра пригадує "2-й похід в Україну". Про що саме йдеться Головному отаманові, довідаємося, коли в наступній сцені бачимо Котовського, який одержує "наказ знищити банду Тютюнника". Отже, це Другий зимовий похід або Листопадовий рейд 1921 р. Незрозуміло, чому сценарист викинув слово "зимовий" (може, здалося йому зайвим), але ж саме воно тут є визначальним, чітко вказує на конкретну історичну подію. "2-м походом в Україну" можна вважати все, що завгодно, залежноі від того, який зміст ми вкладатимемо у слово "похід" і що братимемо за точку відліку в підрахунку. Таким "другим походом" може бути, наприклад, літній наступ українських військ на Київ у 1919 р. або ж спільний польсько-український наступ навесні 1920 р. На перший погляд здається – проста дрібниця (подумаєш, бракує одного слова), а в дійсності виходить чергова суттєва та прикра помилка.

Треба сказати, що автори фільму вдало, дуже яскраво, рельєфно, із глибокими емоціями показали Базарську трагедію – безжальний розстріл 359 повстанців, що відмовилися перейти на бік червоних. Щоправда, було б іще краще, коли б вони ці кадри знімали не ранньою весною зі свіжою зеленню на деревах (це дуже кидається у вічі), а десь пізньої осені, обов’язково зі сніговим покровом, як це було насправді в листопаді 1921 року. Знову дрібниця і знову нехтування історичними фактами, що негативно впливає на загальне сприйняття фільму.

Ще одна сцена фільму не цілком відповідає історичним реаліям. Це розмова Петлюри з отаманом Семесенком після того, як той у лютому 1919 р. вчинив кривавий погром євреїв у Проскурові. На закиди Головного отамана Семесенко різко відповідає: "Я бойовий офіцер!", але автор діалогів вочевидь не знав, що в Українській республіканській армії не було "офіцерів" (це слово мало виключно негативну конотацію і сприймалось як спадщина царського режиму), а були "старшини" (згідно із традиціями козацького війська). Та й сама зухвала поведінка Семеснка під час розмови та наступного арешту сильно контрастує з його слізними й уклінним листам, в яких він благав Петлюру про помилування. Заради об’єктивності треба додати, що арешт відбувся не одразу після погрому, а лише через три місяці, у травні 1919 р., а засуджений Семесенко був не за розправи над мирними мешканцями, за інші провини – невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію залізничного ешелону та погрози розправи над державними чиновниками.

Донести до глядача інформацію про те як Петлюра боровся з єврейськими погромами, можна було іншим чином, не порушуючи історичної правди. Головного отамана можна було показати, як він пише/редагує/підписує реальні свої розпорядження щодо запобігання погромів; відхиляє прохання засуджених до страти погромників про помилування; є присутнім на розстрілах вояків, які чинили грабунки та погроми єврейського населення; виділяє фінансову допомогу постраждалим євреям; зустрічається в липні 1919 р. із представниками єврейської громади Кам’янця-Подільського, під час якої він заявив про свою рішучість твердо боротися з погромницькими явищами, а його візаві – про готовність разом з українцями захищати УНР.

У фільмі періодично з’являється французький журналіст Жан Пелісьє. Ми бачимо його поруч із Петлюрою, наприклад, під час вступу військ Директорії УНР до Києва в грудні 1918 р., а також в окопах під час артилерійського обстрілу в бою, яким керував особисто Петлюра (як ми встановили раніше, десь восени 1919 р.). Французький журналіст при цьому постійно знімає на камеру все, що відбувається на його очах, прагнучи донести історичні події до нащадків. Таким чином до структури фільму "вплетено" оригінальну українську хроніку, що дійшла до нашого часу. Наприкінці фільму Петлюра зустрічається з Пелісьє вже в Парижі, й той розповідає Головному отаманові, що знімав він багато, але вороги України під час його повернення додому засвітили більшість плівок, думаючи, що в коробках він перевозить золото та коштовності.

Петлюра справді підтримував дружні стосунки із французькими журналістом, який був щирим другом України. Вони часто зустрічались наприкінці 1917 – на початку 1918 р., але потім довго не бачились. У листі від 28 жовтня 1919 р. Петлюра так і пише: "Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли".

Окремої розмови заслуговують епізоди, де показане життя Петлюри та членів його родини, дружини Ольги й дочки Лесі, в Парижі. Родина провадить заможне життя – Петлюра одягнутий досить пристойно, а дружина та дочка й поготів. Вони постійно носять дорогі сукні з капелюшками (які до того ж міняють у кожній новій сцені), доглядають за собою, мають гарні зачіски, коштовні прикраси (в обох намиста з перлів, сережки у вухах тощо). Глядачеві добре помітно, що родині особливо нічого не бракує, жодної скрути вони не відчувають, мешкають у номерах із телефонами, мають зайві гроші, обідають у дорогих ресторанах.

Але це зовсім не так! Петлюра, за його власними словами, в Парижі перебивався "з хліба на квас". Люди, які його бачили тоді у французькій столиці, зауважували, що він "живе вбого". За ті скромні кошти, що він нерегулярно отримував від еміграційного Державного центру чи з інших джерел, Петлюра знімав дуже скромне житло – останнє його помешкання містилося під самим дахом й мало дві маленькі кімнатки з мінімальним набором найнеобхідніших меблів і без телефону. Кухні в нього не було, тому він ходив на обіди до дешевих ресторанів довкола. Свої скоромні статки витрачав на цигарки (викурював до 40 цигарок на день), пресу та книги.

Так само просто жили його дружина Ольга та дочка Леся. Дружина займалася вишиванням, чим заробляла гроші, які йшли на оплату навчання дочки у французькому ліцеї (про освіту Лесі батьки дуже дбали й коштів не шкодували). Всі коштовності було давно продано, ще до того, як вони приїхали до Парижа. За таких умов думати про шикарні наряди, прикраси, пеньюари й зачіски навіть не доводилось. На фотографіях жінки одягнуті дуже скромно. На одному знімку мати й дочка – в сукнях, зроблених з однакової матерії; жодних прикрас, жодних перлів.

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

Петлюра з дочкою Лесею

Зачіски жінок – це окрема історія. Леся Петлюра мала темне волосся, заплетене у дві типово дівчачі кіски, а Ольга Петлюра – вже сиве волосся, просто зібране в "гульку". За всіма переживаннями, важкою роботою та піклуванням за дитиною в неї не було часу на себе. Отже, маємо спотворений образ Головного отамана та членів його родини, яка всіляко демонструє на екрані "скромноє обаяніє буржуазії". Ймовірно на авторів фільму впливало усталене стереотипне уявлення про Париж як про столицю світової моди, краси, місто безтурботного життя та кохання.

Підбір актриси на роль Лесі Петлюри вкрай невдалий. Тут має бути темноволосе з кісками, скромне дівча 15 років, яке дуже любить собачок і котиків, збирає марки, захоплюється малюванням, пише вірші, до нестями обожнює своїх батьків, яка надзвичайно важко пережила смерть свого коханого батька й подальший судовий процес. Внаслідок стресу в неї почав розвиватися туберкульоз (цю хворобу тоді ще не вміли добре лікувати), який власне й обірвав життя Лесі Петлюри у віці 30 років, не дозволивши повною мірою розкритися її талантам.

Натомість у фільмі ми бачимо вродливу дівчину років на 10–15 років старшу за героїню, блондинку з кучерявими локонами, абсолютно статичну, яка без жодних емоцій, жодних проявів внутрішнього переживання промовляє сухі, короткі й банальні фрази. Отже, підбираючи акторку на цю роль, автори фільму абсолютно (тобто зовсім-зовісм) не враховували типаж реальної Лесі Петлюри, навіть не зважили на її вік. Питаєте чому? Відповідь очевидна – тому що це дочка головного режисера, котрій вочевидь закортіло знятись у головній ролі, зіграти дочку самого Петлюри й побачити себе на афішах. Звичайно, режисер має повне право дати своїй дочці роль у фільмі як актрисі, але, на жаль, не в цьому випадку, адже ця роль одна із ключових у стрічці.

Окремо варто зупинитися на ключовій фігурі всієї стрічки – Симонові Васильовичі Петлюрі. Його добре зіграв актор Сергій Фролов, котрий видався досить подібним на свого героя. Щоправда, як завжди підвів одяг. Традиційно забагато було "паризького шику", а капелюхи на акторові були відверто завеликі, тому мали дуже кумедний вигляд, були насунутими глибоко на вуха. Однак не це головне.

У фільмі Петлюрі відчутно бракує позитиву. Окрім здобуття "Арсеналу", інших його перемог не показано. Замість фантазійних епізодів можна було показати реальні моменти тріумфу та слави, які дійсно пережив Головний отаман – наприклад, вступ Петлюри разом зі своїми гайдамаками до Києва у березні 1918 р. (це суттєво б підірвало усталений міф про те, що до міста першими ввійшли німці); вступ Директорії до Києва у грудні 1918 р.; урочисте проголошення Акту Злуки у січні 1919 р. на Софійській площі; наступ українських військ наприкінці літа 1919 р.; парад українських військ перед своїм головнокомандувачем у Києві в травні 1920 р.

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

Петлюра з дочкою Лесею у фільмі

Петлюра у виконанні Фролова постійно тужить і кається, в очах у нього вічний сум. Такий песимізм суперечить оптимістичній вдачі Петлюри. Мемуаристи одностайно згадують, що навіть попри найтрагічнішу ситуацію на фронті, Петлюра завжди справляв на всіх бадьоре враження, надихав упевненістю й оптимізмом, піднімав віру, надавав надію. Так, наприклад у "трикутнику смерті" наприкінці листопада 1919 р., коли українська армія опинилася в найтрагічнішій ситуації, звідусіль оточена ворогами, Петлюра, звертаючись до вояків говорив:

"Дивлячись на всіх вас тут, пригадую і пізнаю не одне ім’я й обличчя тих людей, з ким мені пощастило починати працю й боротьбу за волю України. В тому тяжкому стані, в якому перебуває українська армія в цю хвилину, може декому в серце закрадеться думка – чи не пора, мовляв, нам сказати: "Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно". Немає більшої помилки, коли б хтось з нас так думав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими літерами. Ми вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів визнавати її як самостійну державу, ніхто не вважав наш народ за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність! Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна брати під увагу… Признаймося без гордощів і без зайвої скромності, що за час нашої… боротьби, ми створили Українську Націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно і ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі!".

Такі полум’яні слова Петлюри надихнули вояків, котрі невдовзі пішли в Перший зимовий похід тилами білих і червоних, зберегли ядро армії для наступного етапу боротьби. Що ж ми бачимо у фільмі? Кудись іде колонна вояків, до неї підходить Петлюра й питає про отамана Волоха. Йому відповідають, що той пограбував Державну скарбницю й перейшов до більшовиків. Петлюра наказує воякам іти в іншому напрямку, доганяти Волоха. Все. Нединамічний епізод, який мало що дає глядачеві та викликає додаткові питання, хто такий той Волох і чому він украв скарбницю. Натомість нарада з командирами корпусів, обговорення катастрофічної ситуації та пошук виходу з неї напередодні Першого зимового походу, який врятував армію від остаточного розгрому, мала би значно більший ефект.

Петлюра залишив нам велику публіцистичну й епістолярну спадщину. Сьогодні вже опубліковано п'ять томів написаних ним документів, листів і статей. Сценарист міг би, спираючись на оригінальні твори, вловити петлюрівський стиль і зробити мову актора максимально наближеною до мови самого Головного отамана. Інакше кажучи, Петлюра кіношний міг заговорити мовою Петлюри реального. У фільмі ж він говорить дуже по-сучасному, відповідно до норм літературної мови початку 21 століття, позбавленої жодних індивідуальних рис. До того ж, постійний сум і трагізм, який весь час випромінює актор, підводять глядача до хибної думки про те, що Петлюра розчарувався, опустив руки, зневірився. Однак це було не так. На відміну від інших показаних у фільмі лідерів Української революції – Грушевського й Винниченка, – Петлюра, попри поразки та скрутні умови емігрантського буття, не відійшов від активної політики, продовжуючи активно й невтомно працювати для української справи. Ось, що писав Петлюра :

– "Перемагають організовані й не розпорошені. Ця істина, оправдана і віковим досвідом, повинна й нам за вказівку та memento на чужині стати. Вагу організації ми особливо повинні відчути перед тим завданнями, що стоять перед нами, і іменно на чужині, як частиною нації, що розпочала організацію своїх сил для осягнення державного ідеалу. Не роз’єднаним, не розпорошеними ми їх можемо здійснити, а збитими докупи, зв’язаними єдністю зусиль і підпорядкованими вищим вимогам національної справи" (1 листопада 1925 р.);

Скиглій замість борця: хиби ''Таємного щоденника Симона Петлюри''

Заможна сім'я Петлюр

– "Не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її буття – творчої любові до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, – в симбіозі яких знайдемо і вірних шлях до звільнення і програму для будівництва"! (22 січня 1926 р.);

– "Існує за кордоном уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Позбавлений території, уряд цей проте не припиняє боротьби за визволення України" (18 квітня 1926 р.);

– "Так, тільки обличчям до заходу! Тільки національна, ні від кого незалежна українська держава! Це ми ісповідуємо твердо і непохитно. За це ми боролися, боремося і боротимемося до краю. І в цій боротьбі за визволення нашої отчизни, за відбудування людського життя на Вкраїні, за відновлення нашої державности, нам, що ведемо ту працю на чужині, велику моральну допомогу дає те, що так думають і до того ж ідуть і свідомі сини свого народу і там, на поневоленій батьківщині" (18 квітня 1926 р.).

Погодьтеся, ці слова Петлюри не втратили своєї актуальності для нас і сьогодні! Вони могли б стати прекрасним завершенням для всього фільму, стати тим "мостом", який зв’язав би Петлюру із сучасною незалежною Україною (однієї фрази в титрах про те, що через 65 років після смерті Головного отамана Україна здобула незалежність, для цього замало).

Зневірений і тужливий Петлюра, що кинув справу, для Кремля жодної безпеки не становив. Натомість ось такий Петлюра, що не склав зброї, що випромінював непохитну віру, що надихав на продовження боротьби, якого слухали і слухались українці не тільки в еміграції, але й на поневоленій батьківщині, був небезпечним для більшовиків. Саме такого Петлюру-борця, а не скиглія, й було вбито в Парижі у травні 1926 р. Саме такого Петлюру ми потребуємо й сьогодні.

P. S. Я майже нічого не сказав про військову уніформу у фільмі. Це може бути тема для окремого тексту, однак все ж висловлю кілька головних, на мою думку, зауваг. Перше, чому на маршальських погонах Пілсудського немає схрещених булав? Забули? Завдяки Вікіпедії цього прикрого кіноляпу можна було легко уникнути. Друге, чому на касках Адріана, які носять українські вояки в 1919 р. (вони показані в кількох епізодах крупним планом), був двоголовий царський орел, а не український тризуб? Добре відомо, що на місце російського гербу, козаки і старшини кріпили українські кокарди або за їх відсутності малювали тризуб фарбою.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Место
Источник
0
Комментарии
2
2
Смешно
23
Интересно
2
Печально
1
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги