"Docudays 2013": розмови на серйозні теми

27 березня в Києві завершився міжнародний фестиваль документального кіно про права людини "Docudays". Цьогорічний фестиваль ювілейний, вже десятий рік поспіль в українській столиці показують найкращі документальні стрічки зі всього світу. Проте ще ніколи фестиваль не проходив за таким екстремальних умов. Відкриття припало на п’ятницю, коли у Києві настав справжній сніговий апокаліпсис, однак попри засніжені дороги щовечора, протягом шести днів, кінозали збирали велику кількість глядачів.

На відкритті гостей фестивалю чекала несподіванка: до кінозалу без попередження зайшли два десятки спецназівців і вишикувались перед сценою. Після цього до мікрофону підійшов чоловік і представившись судовим виконавцем, зачитав постанову Печерського райсуда Києва про заборону кінопоказів у зв’язку із загрозою громадському порядку. Навряд чи хтось в залі хоча б на хвилину повірив у те, що все це реально, однак оригінальний перфоменс налаштував глядачів на потрібну хвилю. Девізом "Docudays 2012" стало гасло: "Вибір є!". Більшість документальних стрічок були присвячені правам за свободу слова, мирні зібрання та загалом темі громадянського опору.

На першому кінопоказі глядачам показали іронічну стрічку "Твердиня", чеських режисерів Клари Тасовської і Лукаша Кокеша, про Придністров’я. Ця країна-привид знаходиться на самому кордоні України, третина її населення - етнічні українці, але після перегляду стрічки розумієш, наскільки мало ми знаємо про неї. Наприклад, кожен придністровець має кілька паспортів, а міліціонерів там стільки ж як простих громадян. Вже 20 років придністровці живуть у своєму особливому світі, який охороняє 14-та російська армія і диктатор Ігор Смірнов. Для одних Придністровця – це уламок СРСР, для інших – геополітична діра, а ще для когось – жарт історії. Чи мають вони вибір і чи хочуть вони щось змінити?

Переможцем у номінації DOCU/Життя стала стрічка латвійської режисерки Ґієдре Бейноруте "Розмови на серйозні теми". Протягом майже двох років авторка спілкувалася з дітьми, задавала їм важкі життєві запитання, намагаючись знайти в їхніх відповідях щось справжнє та правдиве. Адже якщо спитати про Бога, любов, самотність у дорослих, їхні відповіді будуть передбачуваними та схожими одна на одну. 8-16-річні діти й підлітки описують світ по-особливому і можуть багато розповісти про людські взаємини. Можливо, варто їх послухати, тим паче, що саме дії дорослих часто стають їхніми нічними жахіттями.

Найкращою короткометражкою була визнана шотландська стрічка "Воласті голуби" Пола Фіґана. У цьому фільмі розповідається про особливі змаганні, навіть вид спорту у бідних регіонах Шотландії, - "втечу голубів". Близько тисячі шотландців, здебільшого чоловіків, відпускають своїх голубів, а інші намагаються їх упіймати, для чого вони імітують шлюбні сигнали й гнівне туркотіння голубів. Героями цієї короткометражної стрічки стали двоє чоловіків, котрі живуть у робітничому районі Глазго, - Реб і Денні. Вже 25 років вони ведуть запеклу боротьбу з надією перемогти.

У правозахисному конкурсі (Docu/Право) перемогу здобув аргентинський фільм "Дівчина з Півдня". У 1989 році режисер стрічки Хосе Луїс Ґарсіа брав участь у Світовому фестивалі молоді в Пхеньяні (Північна Корея). Там він зустрів молоду активістку, яка таємно прибула із Сеула, щоб представляти студентів Південної Кореї, котрі вимагали мирного возз’єднання нації. Молодий режисер був зачарований цією молодою активісткою, яка після закінчення фестивалю, перетнула пішки один з найнебезпечніших кордонів на планеті, продемонструвавши готовність пожертвувати власним життям заради ідеалу. Пройшло два десятиріччя і він, згадуючи "Квітку возз’єднання", вирушає на до Південної Кореї, взяти у неї інтерв'ю.

Docudays UA відзначила премією імені Андрія Матросова кінодебют журналіста Олександра Течинського – "Сери та сеньйори". Фільм про Україну, однак таку ви її ще не бачили, принаймні, якщо не живете в Умані. Щороку десятки тисяч хасидів у піднесеному настрої з’їжджаються на могилу цадика Нахмана для святкування єврейського нового року Рош ха-Шана. А сотні українців думають про те, як заробити на чужоземних, малозрозумілих гостях. Це весела й оптимістична стрічка, навіть попри жахливу бідність української провінції.

У рамках позаконкурсної програми глядачі мали змогу подивитись найкращі кінострічки про події "арабської весни", фінансову кризу в Ісландії, боротьбу проти диктаторів Венесуели, Зімбабве, Малайзії, Білорусі. Родзинкою фестивалю мав стати показ епізодів майбутнього фільму про минулорічні російські протести. Вже пропіарений в Інтернеті проект (під умовною назвою "Срок") зібрав аншлаг у Домі кіно, однак розповіді авторів про їхні задуми явно не вдовольнили публіку. Яким буде кіно з кусочків того, що вони називають "документальними новинами", важко передбачити.

Незабутнє враження справила білоруська стрічка "Доволі! До волі...". Більшість з нас чула про заворушення в Мінську після президентських виборів 2010 року, але малохто справді знає, що тоді відбулось на площі, ще менше – про долю учасників тієї демонстрації. Білоруси, що наважились того дня вийти на вулицю, пережили справжній шок і були заклеймовані як "бандити". Суди, залякування, увязнення, тортури, прохання про помилування - сотні людей пройшли через це. Режисери фільму Андрей Куціла та Вячаслау Ракіцький, які до того ніколи не займались політичним кіном, вирішили, що Європа має побачити, в яких умовах змушені жити білоруси.

Цього року на фестивалі показували і вітчизняний продукт, який зібрав, до речі, повний аншлаг. Хоча всі українські стрічки, об’єднані в два альманахи "Вільний доступ" та "Поза Євро", були короткометражними. У "Відкритому доступі" автори стрічок спробували з’ясувати дієвість нового закону "Про доступ до публічної інформації" як механізму контролю за владою. Перший фільм про президентську резиденція в Межигір’ї (автор Володимир Тихій), інший про учасника Афганської війни, який уже 20 років чекає в черзі на квартиру ("Афганець" - Дмитро Коновалов), ще один про спробу декількох людей зупинити закриття школи в їхньому містечку ("Школа" - Сергій Андрушко), фільм про киянина, який намагається зупинити руйнування пам’ятки архітектури в Києві ("Дім з химерами" - Жанна Довгіч) і останній про сільську жінку, яка пише листи до місцевої влади з проханням відновити хоч мінімальне автобусне сполучення до їхнього села("У кутку" - Дмитро Тяжлов).

Ми звикли думати, масштабними категоріями – змінити уряд, реформувати країну, - забуваючи, що велике починається з малого. Ці кілька фільмів розповідають історії простих людей, які не можуть стояти осторонь і мовчати, коли бачать несправедливість. Вони борються не з владою в Києві, а з місцевими чиновниками, яких вони обрали і які б мали захищати їхні інтереси. Так, у фільмі "Школа" справжнє обурення громади викликав сільський голова, який замість того, щоб зберегти школу, за державні гроші купує собі автомобіль. Можливо, героям фільмів і не вдасться досягти задуманого, але ця боротьба за інформацію вчить їх бути громадянами.

Однак для пересічного глядача, не пов’язаного з кіноіндустрією, напевне, більш цікавою була позаконкурсна програма. В той час як більшість посунула в Будинок кіно, у кінотеатрі "Кінопанорама" відбувався показ найкращих стрічок минулих років, які зривали аплодисменти на інших кінофестивалях та претендували на найвищі нагороди.

Особливої уваги серед цих фільмів заслуговує стрічка "Англійський хірург". Кожному українцю слід її подивитись: по-перше, вона про українську медицину, по-друге, про унікальну людину - англійського нейрохірурга Генрі Марша, який приїжджав в Україну робити безплатні операції; а ще вона про вічне: життя і смерть. Свого часу ця стрічка вразила європейського глядача і завоювала одну з найвищих американських нагород - Еммі. Після показу у "Кінопанорамі" лікар Марш розповів, що автор фільму вирішив знімати в Україні, так як хотів показати сутність роботи лікаря. В західних країнам, з їхніми численними правилами та протоколами, втрачається зв'язок лікаря з пацієнтами. Для самого Марша це був важкий досвід і ставлення до України у нього двозначне. Більшість людей зверталися до нього, коли вже він нічим не міг їм зарадити. Марш сам зізнався, що працюючи в Україні, 50% часу ненавидів її, але 50% - любив.

Також слід згадати фільм "Голосуйте за мене, будь ласка" про вибори старости третього класу в китайському містечку Ухань. Замість практики призначення старости, в школі вирішують вдатись до експерименту і провести демократичні вибори. Троє дітей, яких обрав вчитель, розпочинають боротьбу за голоси своїх однокласників. Для батьків, які через державну політику Китаю мають лише одну дитину, ці вибори стають питанням надзвичайної важливості. Вони готові зробити все, щоб саме їхня дитина отримала владу над своїми однолітками. І ось 8-річні діти перетворюються на справжніх кандидатів, їхні батьки - на політтехнологів, а кампанія – на запеклу боротьбу. Хто ж все-таки переможе? А головне, що він для цього зробить?