Процюк: якщо думати тільки про читача, не вийде нічого

Нещодавно познайомився з письменником Степаном Процюком і досі ходжу, як кажуть, під враженням. З одного боку, ця людина ніби живе окремо від своїх романів і повістей, а з іншого – ніби в ній переплелися всі літературні герої, і вже важко розрізнити, де правда, а де вимисел, де Процюк “справжній”, а де заглиблений у свій творчий світ.

Як на сьогоднішній день, він доволі успішний український письменник, твори якого перекладені й іншими мовами. Він не ганяється за “модою” в літературі, що взагалі-то є явищем скороминущим. Для нього важливіше інше. Деякі свої таємниці він розкриває в цьому інтерв’ю.

У Вікіпедії читаємо:“ Проза Процюка є одним із найконтроверсійніших елементів сучасної української літератури. Автора часто звинувачують у натуралізмі та фізіологізмі. Автора підхвалюють за екзистенційну сміливість. Автору закидають вульгарність та імітацію щирості. Проте багато читачів вважає, що так звана вульгарність у Процюковому виконанні — це лише страсті за чистотою духу. Процюку закидають як хворобливий патріотизм, так і відсутність будь-якого патріотизму. Його не пестить як традиційна, так і постмодерна критика… Степан Процюк — письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя. .. ”. Як бачимо,письменник, який пише сам по собі. А тому, як на мене, його просто варто читати.

«Найбільший вплив на мене мали письменники психологічного типу, яких цікавить людська душа, психіка, вчинки людини»

- Пане Степане, коли Ви відчули, що можете стати письменником?

- Важко сказати однозначно, але щодо мого випадку я думаю, що, може, були певні знаки. Коли мені було два з половиною роки, так вийшло, моя бабця мені дуже багато читала, що я знав напам’ять сорок імен і прізвищ українських письменників. Тоді цьому якось не надавав значення. Пізніше я зрозумів, що це був для мене певний знак. У кожної людини щодо її долі є якісь певні вказівники і знаки, які можна розрізняти, а можна не розрізняти, можна розуміти, а можна не розуміти. Звичайно, коли був малий, пропустив це мимо уваги. А вже десь років 10-15 тому зрозумів, що це були перші накреслення моєї долі.

- Яка фобія Вас найбільше бентежить?

- Мене особисто? Я скажу, що в кожної людини є в тій чи іншій мірі приховані фобії та комплекси. В одних їх є менше, в інших – більше. Тобто певні фобії – це є навіть ознака норми, коли вони не набирають якогось хворобливого характеру.

Ось дивіться. Я зараз не підійду і не вистрибну в вікно, бо знаю, що можу впасти. Страх має захисну функцію для кожної людини. Якщо в людини вирізати з мозку ту діляночку, яка відповідає за страх, то людина стане безстрашною, і… помре. Страх є ніби двосічним мечем.

Якщо це вас дуже цікавить, то однією з найпоширеніших моїх фобій є страх висоти. В мене ще в малого був цей страх, і я його якимось чином весь час переборюю. Коли з висоти я дивлюся вниз, то відчуваю себе достатньо бентежно. Коли люди на “чортовому колесі” відчувають радість, у мене жодної радості від того нема. Коли я був на “чортовому колесі” і бачив усе з такої висоти, то хотів єдиного - щоб ці мандри якнайшвидше закінчилися.

- Чи не було у Вас фобії стати лауреатом Нобелівської премії?

- Кожний письменник, мабуть, хотів би мати якусь високу літературну відзнаку, але мало хотіти, треба розуміти свої реальні сили. Багато письменників так жартують, особливо за чаркою, що хочуть стати лауреатами Нобелівської премії, це один із найпоширеніших жартів. Але це дуже довгий і тяжкий шлях, який залежить не тільки від самого письменника.

- Який літературний критик Вам найбільше дошкуляє?

- Знаєте, мені не дошкуляє жодний критик, коли його закиди є правдивими. Але є й друга правда - я не відчуваю себе істиною в останній інстанції й таким, знаєте, застиглим суб’єктом, який абсолютно непомильний, і його книжки так само. Я прислухаюсь до мудрих зауважень. Мене інше хвилює. Мене хвилює в деяких таких критичних закидах чи заувагах роздратування, якась упередженість, якісь такі надто людські дріб’язкові речі. Я би не хотів занадто багато на цю тему говорити, але ось це малодушне, дріб’язкове, яке ховається за начебто бажанням розповісти про книжку, мене хвилює. Це насправді не має жодного стосунку до цієї книжки і до цього письменника. Але разом з тим є цікаві й доречні зауваги. Я вмію продукувати книги, то я над цими заувагами багато потім думаю. Вони мені допомагають, якщо вони мудрі. Якщо ж вони випливають із несвідомих ревнощів критика до письменника, то це помітно одразу. Повірте, що такі заздрощі існують - я можу називати чимало прізвищ…

- Хто з письменників мав найбільший вплив на Вашу творчість?

- Найбільший вплив на мене мали письменники психологічного типу, яких цікавить людська душа, психіка, вчинки людини. І українські, і зарубіжні. Коли говорити про українських класиків, то дуже в свій час на мене вплинула проза Івана Франка, де він показав, до прикладу, Германа Гольдкремера, нафтового магната. Бачимо інше обличчя, бо цей маленький жидівський хлопчик, який від холери вмирає, - як він потім таким нелюдом став, що з ним трапилося? А Леон Гаммершляг? Звідки ця єлейна маска у такого підлого, бездушного, який зовсім людей не відчуває? Що відбулось, адже це не так просто прийти до такого хитрувато-демонічного відчуження? Ось це так Франко на мене впливав. Можу назвати Агатангела Кримського. Я вже не кажу про Стефаника і Винниченка. Коцюбинський по-своєму вплинув, можна дуже багатьох перелічувати. Я немало читав, і якби всіх перелічити, це був би доволі великий список.

- А з сучасних письменників можете когось виокремити?

- Ви маєте на увазі українських?

- Не обов’язково.

- У мене є кілька улюблених письменників, серед яких Герман Гессе, якого я надзвичайно люблю… Також в свій час мене вразила проза Хуліо Кортасара. Коли я прочитав Кортасара “Гру в класики”, це було десь років 15 назад, я подумав: “Степане, і ти ще пишеш після цього?”. Але все-таки переважило бажання писати. На мене справили враження окремі твори Юкіо Місіми, японського письменника, романи “Коханка французького лейтенанта” і “Колекціонер” англійського письменника Джона Фаулза. Та тут можна багато перелічувати! Чи, наприклад, Маркес, “Осінь патріарха”, особливо чомусь мене потряс цей роман.

А серед українських сучасних авторів, серед моїх колег є багато достойних письменників, багато цікавих. У нас талановита зараз сучасна українська література. Я би просто не хотів, але можна називати дуже багато прізвищ письменників, які живуть у Києві, Івано-Франківську, у Львові.. Письменник не естрадний співак, не повинен жити лише в Києві. Ти можеш жити і в обласному центрі. Або, допустимо, Петро Мідянка … живе в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Тонкий поет! Вже інше питання, чи варто було йому отримувати цьогорічну шевченківську премію, чи, може, слід було відмовитися… Тобто децентралізація на літературу все-таки менше впливає – і, може, знаєте, все-таки краще, аби письменник жив подалі від шуму мегаполісу.

«Я сподіваюся, що українську літературу чекає гарне майбутнє, як одну з найперспективніших молодих літератур»

- Ваше особисте життя якось знаходить відображення у Ваших творах?

- Я думаю, що так. Звичайно! Знаєте, є такий … дуже цікавий вислів: письменник пише або автобіографію, або пише погано. Тобто що хочуть сказати цим висловом? Найкраще вдається письменнику те, що пропущено через його душу. Письменник не може зовсім не писати про себе, навіть коли йому здається, що він не пише про свої факти життя. Йому здається, що він цього уникає, але це він тільки так думає, це його ілюзії.

- Ви негативно ставитеся до політики. Але чи є в сучасному житті, чи в минулому політик, про якого Ви би хотіли написати книгу?

- Я думаю, що для багатьох був ідеалом французький президент Шарль де Голль, який зумів так прожити, щоб високі суспільні ідеали накласти на етику, щоб політика не була брудною, цинічною справою. Але неможливо цілком ухилитися від політичного життя, ви розумієте, бо не можна бути цілком вільним від суспільства. Як би не хотів сховатися, нічого не знати, це також буде малодушництво, пане Анатолію. Я це усвідомлюю. Хотів би сховатися від політики, але... Бо я до себе кажу, що я також є громадянином України. Отже, не можеш бути вільним від того, що тут відбувається. Думаєш: так, я буду свої романи писати, - але якщо ти не цікавишся політикою, то політика тобою цікавиться. Так що це так само палиця з двома кінцями. Але не хотів би, не люблю… Ой, як би було добре, щоби я зовсім і ніколи не згадував про українську політику! Адже у душі, як екзистенціаліст, я є аполітичною людиною.

- Ви кандидат філологічних наук.

- Так.

- А якою була тема Вашої кандидатської дисертації?

- Темою моєї кандидатської дисертації була українська література початку двадцятого століття – драматургія Бориса Грінченка, який більш відомий як автор “Словаря української мови”, але я писав про його драматургію. Я захищав її в Інституті літератури в Києві, де вчився, в 1994 році. Мені було тоді 29 років. Докторську вже, звичайно, не писав і навіть не думав писати.

- Чому? Переважила власна літературна творчість?

- Абсолютно! Все охопити неможливо. Є люди, які намагаються це зробити, але в них виходить не дуже добре. Хоча є винятки. Я ніколи не хотів все охоплювати. Я і без того маю тяжіння до певної універсалізації: працюю в жанрі психологічного, і біографічного роману і навіть повісті пишу для підлітків.

- Якби було таке звання народний письменник України, чи заслужений письменник України, - кому би із сучасних авторів Ви його присвоїли?

- Я думаю, що кожний, тією чи іншою мірою, якщо його читають, такого звання заслуговує, і якщо ці книги мають якийсь відгук у людських серцях, про них думають, вони стають важливими.

- Коли Ви пишете, чи уявляєте ту читацьку аудиторію, на кого розрахована Ваша конкретна книжка?

- В той момент ні. В той момент не можна думати про це. Це знає кожний письменник. Коли ти будеш, сідаючи писати, думати тільки про читача, не вийде нічого.

- Ви пишете для себе?

- Я намагаюся просто писати. Є якась внутрішня самоцензура, але тим не менше намагаюся просто писати.

- Чи не було у Вас такого, що Ви зрозуміли, що стали модним письменником і що вже потрапили в певну колію? Чи не хотіли Ви вирватися з цього модного письменництва і, можливо, дійсно написати щось таке, щоби більшість Ваших читачів цього не сприйняла, але Ви би це написали?

- Я не думаю, що є модним письменником. Я є письменником для певного кола людей. Модний письменник, може, це – Василь Шкляр, Андрій Кокотюха, по-своєму, який пише детективи, Юрко Андрухович… Є письменники, які мають свого читача. Наприклад, мій роман “Руйнування ляльки” не може бути модним. Це такі дебрі людської душі, що цей твір читатимуть люди, яких цікавить саме така література. А романи про Стефаника і Винниченка? Так що я би сказав, що є письменником, який має свого читача. Хотілося би лише, щоб того читача було більше.

І ще. Мій роман «Руйнування ляльки» сприйняло дуже вузьке читацьке коло…

- А все-таки який роман чи повість Вам найбільше хочеться написати? Про що має бути ця книжка?

- Це має бути розповідь про людину, це має бути щось універсальне, яке би було однаково дороге і українцеві, бо це би було на українському матеріалі, і воно би мало сприйматись і розповідати про Україну загалом, - і українська людина, українська душа, український світ… Я би також хотів до цього прикластися в міру всіх своїх сил, щоби це був український контекст, так як зробили в свій час письменники Латинської Америки, які розповіли про себе світу, письменники з балканських країн і так далі. Я сподіваюся, що українську літературу чекає гарне майбутнє, як одну з найперспективніших молодих літератур.

«Я хочу, щоби мої твори, твори моїх колег були перекладувані іншими мовами, щоб вони були успішні, щоб їх читали, і вже такі тенденції намічаються»

- Хотів би запитати, що то за перстень у вас на пальці? Це щось своєрідне? Щось з ним пов’язане?

- Це срібний перстень, він мені дуже сподобався, я його купив. І цей чорний камінь, я думаю, вбирає космічні порожнини. Я маю чимало публічних виступів. Є багато негативної енергії. Він покликаний відвертати увагу від самої людини, бо ви ж розумієте, що недоброзичливі енергії можуть діяти дещо деструктивно…

- Як ретранслятор - відчуваєте космічні потоки?

- Не тільки я, а і мої колеги також. Це вони теж відчувають. Це пов’язано з якоюсь під’єднаністю до певних космічних енергій. Ідеться про певну налаштованість на енергетичні канали Всесвіту, можливо, інтуїтивне відчуття світу тонких енергій…

- А ви про це не намагалися написати хоч щось?

- Поки що ні.

- Підходите до цього?

- Так. Я про це ще щось напишу. Я вважаю, що це дуже складна тема.

- Це щось містичне має бути?

- І це також.

- А коли Ви пишете, чи знаєте, як поступить той чи інший герой? Чи воно приходить якось само по собі?

- Не завжди. Деколи не знаю. Деколи воно дуже непередбачувано відбувається.

- Тобто Ви навіть не очікували від себе самого, що буде такий хід подій?

- Бувало й таке, що не очікував навіть від себе самого.

- Яке важливе питання я Вам не задав, а Ви би хотіли самі його задати і самі ж на нього відповісти?

- Я вам так скажу, пане Анатолію: все, що має бути запитано, воно вже запитано.

- Про націоналізм ще насамкінець хотів Вас запитати.

- Прошу.

- Як Вам національна теорія, національна ідея? І якщо Ви поділяєте ці погляди, Ваш батько був політв’язнем, як це у художній літературі відобразити?

- Я би хотів зробити так, щоб я міг … відобразити, те, що мені під силу. Я не військовий, не політик. Я хочу, щоби мої твори, твори моїх колег були перекладувані іншими мовами, щоб вони були успішні, щоб їх читали, і вже такі тенденції окреслюються. Я хотів би, щоб щоби ми вміли розповісти у художній формі і про, до прикладу, Українську Повстанську Армію, і про дегенеративний вплив радянської моделі виховання на людське у людині, і загалом про трагічні сторінки української історії…

Фото надані автором