Блог | Про силу мистецтва. Недільне
Заступник комбата по роботі з особовим складом підходить до одного з сержантів, простого київського хлопця з одного зі спальних районів:
- Сергій, нічого не плануй особливо на вечір, будеш допомагати мені, сьогодні веду 18 солдатів у театр, будеш сен допомагати, відводим їх туди, а потім назад повертаємося у частину.
- За шо? А чо я? Воно мені нада? Візьміть он його чи...
- Не виступай, поможеш, сходиш у театр, дозволяю з собою взяти дівчину свою, якщо хочеш. Добре проведете час. Не обговорюється.
- Ну зачем. зачем мені театр, на концерт Лепса, я ще зводив би, а в театр, що там робити!?
Замкомбата уходить, обурення тихо клекочке у сержантських грудях: "В театр же без костюма не пускають, піду зараз скажу, що у мене немає костюма... я і 18 слонов в театрі! Це коли ж я додому попаду!?" Решта контрактників підколюють: "Давай-давай, тобі давно окультурюватися слід, а то у театрі ніразу не бував, тільки по кабаках і ходиш".
Читайте: Суперпропозиція у військовій частині
Відмазатися не виходить, як би не журився сержант. Наступного дня, на розчистці снігу цікавлюся: "Як вчора сходили, як театр?"
- Ти знаєш прикольно, нам сподобалося, чесно навіть не думав, що так класно. Тільки додому потрапив о пів на 11, а зранку знову сюди.
- А що за вистава?
- Про Шевченка, як він там поневірявся у Енrельгарта, його життєва історія і актори грали так що аж хочеться дивитися, не то шо в серіалах аби текст розказать. Я думаю, як вони так, це ж ціла вистава, а вони все по пам'яті, емоційно і права на помилку нема, бо в залі куча народу. Клас! Усі наші дивилися, усім сподобалося.
Такої щирої рецензії я навіть не чекав. От вона сила мистецтва! На наступний день Сергія раніше відпустили на вихідний, щоб компенсувати його стрес від культурнопросвітницької роботи.
