Блог | Україні бракує еліт
Так сталося, що Україну ділили. Гарний край ділили – Росія, Польща, Австрія, Угорщина тощо. І вони намагалися в якийсь спосіб затерти оту нашу єдність. Я думаю, що ми не цілком піддались, і ми все ще свідомі, що ми українці. Але більш ніж 200 років ми не мали навіть сліду, що ми є держава, - заявив у інтерв'ю "Новому времени" Любомир Гузар.
Більшість того, що ми зараз переживаємо, – це накинене. Наприклад, наші хлопці, наші мужчини служили в різних арміях, які між собою воювали – Австрія, Польща, Німеччина. Нас розчленовували. І сьогодні великою проблемою є відродити свідомість, що ми – один нарід, неважливо, що хтось на Волині живе, хтось на Херсонщині. Нам бракує цього відчуття єдності. Воно недостатньо ефективне, і є деколи непорозуміння на підставі мови чи ще чогось. І мене турбує, що саме мова людей роз’єднує. Мені це трудно зрозуміти. Я жив в Україні змалечку, і вже після в США – і то був українській дім, і ми говорили з американцями англійською, а вдома говорили українською, і мама старалася, щоб ми не впроваджували інших слів у мову.
За допомогою культури ми повинні ту єдність плекати, щоби люди відчували, що вони є один нарід, і не робили мову причиною порізнення. Я говорю українською мовою, англійською мовою – це мене не робить менше українцем. Коли я зустрічаюсь з іноземцями, я говорю з ними тою мовою, якою вони розуміють, і це не означає, що я перестаю бути собою. Шевченко також писав російською мовою, і ані світ від того не завалився, ані він не став менше Шевченко. Не треба дивитися на мову як на те, що мусить людей різнити. Мова створена об’єднувати.
Тут іще також і проблема політики. Ті наші окупанти протягом останніх 200 років дуже попрацювали, щоб порізнювати і видумувати різницю. Вони свідомі того, що нарід обєднаний – то є нарід сильний, нарід розділений – то нарід слабий.
До мене вже ніхто не звертається російською – тільки один раз до мене звернувся чоловік російською мовою і перепрошував, що не знає української...
Читайте: Вибори і гречка
Я відчуваю слабкість інтелігенції в Україні сьогодні. Інтелігенція – це не тільки люди, що мають вищу освіту, то ще й певна формація духовна. Мені здається, що наша інтелігенція у сумі не сповняє своє призвання. Інтелігенція – то клас суспільства, який повинен надавати тон.
Мені це дуже болить. Замало є дискусій, з яких можна було б відчути, що є люди, які своїм спілкуванням створюють певну атмосферу, яка би надавала тон цілому нашому життю. Дивіться: світ політики, світ підприємництва – інтелігенції там не видно, є поодинокі люди.
Чи то люди непідготовлені… Але є ще інші труднощі. Пам’ятаємо, що Східна Україна пережила 70 років радянського формування, Західна – щонайменше 45 років. Мені здається, у Львові, приміром, ті інтелігентні родини старалися втримати певний рівень. Чому не вдавалося? Бо найкращих людей старалися відсунути. Радянський Союз інтелігенцію, духовних провідників старався усувати. Інтелігенція має виростати в родинах. Дитина зростає при столі. Вона чує, про що говорять батьки та гості. То не проблема освіти, то проблема духовної формації.
Спілкування нам абсолютно бракує. Головне в таких містах, як Київ, Харків, Одеса – то є інтелігенція, де люди на певному культурному духовному рівні. Якби було більше дискусій на рівні інтелігенції, то цілком інакше б виглядала наша політика, економіка. В нас велика проблема поглядів та візій, а їх треба вирощувати...
Що робив комуністичний уряд та партія? Вони хотіли замість християнської людини створити радянську людину. Їм не вдалося, але вони завдали багато ран. Наприклад, виховування – його намагалися робити поза родиною, поза сім’єю, держава мала виховувати. Почуття довіри було зламане, навіть у рамках сім’ї хтось на когось міг доносити. Відсутнє було таке почуття, як відповідальність. Почуття відповідальності – одна з проблем України, як і брак спілкування. Всі нарікають. І правильно нарікають. Нема спілкування між владою та народом. Це ще той залишок з радянських часів, де старалися, щоби люди не спілкувалися. Бо коли люди спілкуються – це небезпечно, це "контрреволюція"...
Читайте: Бажаймо і стараймося бути людьми
Ми починаємо щораз більше усвідомлювати, що треба щось собі і з собою робити. Що якщо хочемо направду йти вперед, то мусимо працювати та притримуватися цінностей. Перш за все, то покоління, що підростає і яким зараз 25 років, що розуміють потребу праці, співпраці, культури, потребу притримуватися певних духовних цінностей. Дивіться, як повільно гине корупція. А корупція – то недуга особистої душі. Дивіться, скільки ще людей хворих на корупцію, скільки ще того є. Як воно тяжко гине. Але ж я думаю, що зміни починають рухатися.
Якось нема проводу, нема когось, хто б надавав тон. Нема у політичному житті нічого такого, щоб були справжні духовні провідники. Хто відповідає за політичне життя, суспільне благо? Ті, що ми їх називаємо олігархами – то скоробагатьки, вони не є жодна еліта. Вони марнують ті гроші. Якби ті скоробагатьки мали якісь духовні цінності, то Україна не була б у таких фінансових клопотах. Вони мають купу грошей, але не знають, що з ними робити.
