Блог | Два питання, на які я боюсь відповідати
Виртуальный мемориал погибших борцов за украинскую независимость: почтите Героев минутой вашего внимания!
Перше:
коли бабусі на зустрічах питають: - синку, а як прожити за таку пенсію?
Я не знаю, що їм відповісти.
І разом з ними проклинаю владу, яка не дає людям можливості нормально жити.
Друге (якого боюсь найбільше):
коли рідні загиблих Героїв питають: - а за що віддав життя мій син?
Мене й самого трусить від люті - і несказані слова кам'яніють у горлі.
Бо загинули вони - найкращі - точно не за таке життя, як нині в Україні, не за Мінські угоди, не за розграбовану армію, не за жалюгідні пенсії їхнім матерям і т.д. і т.п.
Сьогодні були з Леонідом Безбахом і Володимиром Ковальчуком у селі Постійне на Костопільщині.
Дуже сумний святий вечір.
Прощання з Героєм Володимиром Жуком.
Я стояв на колінах перед труною із ним і мріяв, що там, на небі, його ангел із автоматом в руках буде дивитись на свою країну із спокоєм і гордістю, розуміючи, що його Подвиг був недаремним.
Я бачив, як його дружина Світлана втрачала свідомість, не знаючи, як сховатися від свого горя.
Говорив із старшим сином Віталіком - дуже сильний чоловік, хоча йому лише 12 - каже: "я знаю, що тато - Герой, і я маю жити так, щоб йому не було за мене соромно".
А його мама Леся Дмитрівна плакала у мене на плечі, кажучи: "молю Бога про одне... аби не просто так Володя загинув... аби хоч, коли діти виростуть, все у нашій країні було добре...".
Хай її молитва збудеться.